ОБЛИЧЧЯ РЕГІОНУ: Аліна Старжинська, Юрій Завадський та їхні історії виживання в окупованому Гостомелі

Гостомель – селище, де протягом перших днів повномасштабного вторгнення росії точилися найзапекліші бої. Він, разом із сусідніми містами та селами, які відчули чимало горя та нещастя, обороняючи столицю України від «русского мира», став справжнім живим щитом для столиці України.

Інформатор БІГ поспілкувався з гостомельчанами, які на власному досвіді відчули, як це жити поруч із росіянами. Та, найголовніше, зараз вони мають змогу розповісти реалії того, як насправді окупанти «освобождали» рідне для жителів Гостомеля селище.

Аліна Старжинська протягом багатьох років мешкає неподалік славнозвісного аеродрому «Антонов». Їй довелося виживати в умовах окупації протягом двох тижнів. Увесь цей час вона змушена була ховатися від окупантів у старому радянському бомбосховищі Бучанської виправної колонії № 85, де вона була відповідальною за життя більш ніж 300 людей.

«Близько 13 років я працюю у компанії, що займається поставками та оптовою торгівлею приладів нічного бачення, тепловізорів, біноклів, прицілів, одягу мілітарі, аксесуарів і т.д., а тому я постійно на зв’язку з військовими та поліцією. Для мене війна почалася ще в 2014 році, а щодо повномасштабного вторгнення, то я завчасно розуміла, що щось повинно відбутися. Єдине, що не розуміла, звідки та куди ворог намагатиметься просуватися. Для мене ранок 24 лютого виявився справжньою несподіванкою. Я одразу поставила собі за мету – вижити та допомогти іншим. Памятаю, що о п’ятій ранку мені зателефонувала тітка, яка живе під Борисполем та заявила, що розпочалася війна. Я одразу не сприйняла всерйоз її слова, але вона наголосила, що біля неї горить аеродром, тому варто швидко збиратися та виїжджати подалі від «Антонова». Я одягнулася, поклала деякі речі у портфель, відкрила вікно та зловила себе на думці, що якось занадто тихо. І за хвилин тридцять побачила, як ворожа ракета влучає у військове містечко. Весь багатоквартирний будинок вибіг на вулицю і чомусь всі одразу почали виносити з квартир сміття. До речі, я теж. Коли вже полетіли перші гелікоптери, ми всі вирішили бігти в підвал панельного будинку. Коли трохи затихло, з сусіднього будинку до нас прибіг місцевий мешканець (я знала, що раніше він був пов’язаний з криміналом) та наголосив, що варто бігти в БВК-85, де є бомбосховище. там буде безпечніше. Ми вирішили довіритися йому, а тому побігли за ним. З того дня наше життя розпочалося в бомбосховищі Бучанської виправної колонії.

Саме бомбосховище 50-х чи 60-х років, де не було ні світла, ні нормальних умов – нічого. Колонію розформували ще кілька років тому й відповідно, вона була зачинена. Завдяки директору колонії – Віктору Липинцю, ми мали можливість врятуватися та перебувати в більш-менш безпечних умовах. Він дозволив місцевим увійти до колонії та заховатися в бомбосховищі.

Увесь цей час там була охорона, яка не полишала пост. До речі, директор Віктор Григорович також перебував увесь час з нами. Ми зрозуміли, що застрягли там надовго, а тому потрібно було облаштовуватися. Нагадаю, це радянське бомбосховище, де взагалі нічого немає, адже ніхто туди окрім нас не заходив. Ми почали блукати по самій колонії та зносити усі можливі речі, щоб якось облаштувати умови для ночівлі. У камерах, де раніше мешкали ув’язнені, ми взяли лавки, ліжка, столи, тощо… та знесли в бомбосховище.

Вже на той час вибухи були настільки потужними, що ми боялися вийти з укриття, адже було безліч ворожої авіації в небі. Деякі на свій страх та ризик вибігали з колонії, щоб потрапити в квартиру та взяти трохи речей та їжі.
Перші три дні в окупації виявилася для нас справжнім пеклом: люди пили воду з батарей опалення колонії, а їжу їли ту, яку хтось встиг схопити з собою. Чоловік, який раніше відбував покарання у виправній колонії, одразу почав допомагати іншим, орієнтував їх у місцевості та додатково робив чай для бажаючих. Ввечері вже деякі бігали додому за ліхтариками, свічками… Ми мешкали там 15 діб. Нагадаю, нас було близько 300 людей. А коли вже 9 березня ЖК «Покровський» прийшов на мікрорайон Баланівка для подальшої евакуації, росіяни нікого не випустили, тому вони всі заховалися в бомбосховище колонії, де нас вже було майже 400 осіб. Пам’ятаю, що люди йшли пішки з центру Гостомеля в неймовірний холод. Повертатися назад – небезпечно. Директор Бучанської виправної колонії чомусь вирішив на четвертий день окупації зробити мене старшою та відповідальною за забезпечення умов для людей, тому я намагалася робити все, що було в моїх силах. Чоловіки інколи виїжджали з колонії та привозили нам запаси їжі, води та одяг.

Ми зробили такий собі склад їжі в церкві, що розташована на території колонії. Вона була постійно під замком. Ми готували їжу у величезних бочках. Ми так налагодили процес, що у нас були люди, які відповідали за нагріту воду для чаю та кави на сніданок. На обід вони готували перше, друге та компот. На вечерю нам теж було що їсти.

Охорона Бучанської виправної колонії взагалі не залишала об’єкт. Відомо, що вони інколи ходили на озеро, що неподалік від колонії та збирали там рибу, яка повспливала через ворожі снаряди, які там постійно перелітали. Тому у нас була уха та смажена риба. Росіяни підходили до воріт колонії, але охорона їх не впустила. Над нами були постійно дрони. Можливо через те, що було багато людей, то нас і не чіпали. Щоночі до воріт під’їжджала реактивна система залпового вогню «Град» та обстрілювала Ірпінь й Бучу. Ми для них стали живим щитом. Варто зауважити, що серед нас були діти, пенсіонери, а ще собаки та коти.

Місцеві чоловіки принесли зі своїх машин акумулятори, які допомагали нам з освітленням. А ще нам пощастило, що у когось був генератор, тому раз на день нам вдавалося заряджати телефони. Майже всі, хто під час окупації перебували в укритті Бучанської виправної колонії, змогли покинути селище лише 10 березня, адже 9 березня російський танк підірвався на мосту через річку Рокач, через яку планувався зелений коридор, через що ми не змогли евакуюватися та змушені були повернутися назад в БВК, щоб чекати на новий коридор. 

Людей було дуже багато. Інколи був зв’язок, то нам вдавалося дізнаватися про «зелені коридори». Директору колонії телефонували та розповідали про можливі шляхи, які потім він передавав нам. Особисто я виїхала в Київ та продовжила працювати, щоб піднімати економіку держави. На превеликий жаль, кілька чоловіків, які відмовилися виїжджати із Гостомеля та вирішили залишилися в умовах окупації – були вбиті росіянами в Бучі в дитячому санаторії. Пам’ятаю, що поки ми сиділи в колонії, вони весь час намагалися знайти нам їжу та воду. Місцевий мешканець дозволив їм взяти свій автомобіль, на якому вони потім доставляли нам медикаменти, їжу та необхідні для нас речі. Машина була вся в хрестах, щоб росіяни розуміли, що це волонтери та не чіпали їх».

Інформатор БІГ також поспілкувався із мешканцем цього ж будинку, із сусідом Аліни Старжинської – Юрієм Завадським, який до війни працював в Ірпені завідувачем складу підприємства відомого тим, що виготовляє пластикову тару будь-якої складності, а також фасує, маркує та упаковує будь-яку продукцію. Він перебував у Гостомелі з самого початку його окупації, а тому на власні очі бачив злодіяння, які скоював ворог на українській землі. Під час захоплення селища, Юрія було травмовано. Через неможливість надання якісної медичної допомоги, милиці стали невід’ємною частиною чоловіка й по сьогоднішній день.

«24 лютого зранку я пішов на місцеву автобусну зупинку. О 7:50 я чекав на звичне для мене вже маршрутне таксі 20-д, яке прямує з Гостомеля до Ірпінського вокзалу. Тоді зі мною ще мешкав мій товариш Олександр, який працював у Києві, але йому також так і не вдалося виїхати з Гостомеля. З’ясувалося, що автобуси вже на той час не ходили. Ми повернулися додому і вже в новинах почали писати про те, що розпочалася війна. Я не міг до кінця зрозуміти, що відбувається, адже думав про те, чому все ж таки не пустили автобуси. Ми сіли обідати і десь вже о дванадцятій почули звуки гелікоптерів, що летіти в сторону військового містечка. Ми ще вийшли тоді покурити на балкон та подумали, що це почалися якісь навчання. Але коли з гелікоптерів почали стріляти по Гостомелю, зрозумів, що розпочалося повномасштабне вторгнення. Я побіг на вулицю та бачу, що люди з усіх будинків почали масово виїжджати кудись. Мені не було куди бігти, тому я нікуди не поспішав. Бачу, що з сусідніх будинків люди також з речами вибігають з квартир. Стало дійсно лячно. Я не знав, що мені робити, тому повернувся додому та до кінця дня залишався там. Пам’ятаю, як о 22:00 вимкнули світло, а вже 25 лютого зникли світло, вода, зв’язок та цигарки.

Протягом всього дня були потужні вибухи. Я вийшов зранку на балкон і над будинком побачив російський гелікоптер. Він летів на аеродром «Антонов» через мій будинок. В якийсь момент він вистрелив у сторону Блиставиці, де за секунду запалали приватні будинки. Я не знав куди бігти, тому 5 днів взагалі не виходив з квартири. У нас був газ до 7 березня та трохи води. Звичайно, що вибухи не зупинялися ні на хвилину, багатоквартирний будинок просто підіймався у гору. Знаю, що майже всі, хто залишився в окупаційному Гостомелі, всі ховалися в «БВК-85» (Бучанська виправна колонія – мікрорайон Баланівка). Я туди ходив декілька разів, щоб зарядити телефон та вийти хоча б на декілька хвилин на зв’язок з родичами. Потім вже ходити не міг, бо росіяни блукали по селищу. Вони були скрізь, тому виходити з квартири було занадто небезпечно. Я вирішив сходити декілька разів у школу №15 та намагався зарядити телефон. Тоді росіяни мешкали там у підвалі. Перший час я тільки зранку дзвонив сестрі один раз, щоб сказати, що я живий, а вже після 15 березня комунікацій взагалі не стало. Пам’ятаю, як 13 березня сидів з товаришем та нашою сусідкою на кухні і ми почули сильний гуркіт у під’їзді. Склалося враження, ніби відривають двері. Так і сталося. Росіяни почали відривати абсолютно від кожної квартири вхідні двері, щоб потрапити у чужий дім. Коли вони намагалися відірвати мої двері, я вирішив підійти та швиденько самостійно їх відчинити. Це були чотири озброєні людини в балаклавах, які почали щось шукати у моїй квартирі. Вони перевірили документи та перебрали всю квартиру. І тут мій товариш не витримав та сказав: «А це вас путін попросив зайти у квартиру та перерити усі мої речі?». Його одразу вивели з квартири та повели в невідомому напрямку. Сашка не було близько 20 хвилин. Ми почали думати, що це вже кінець, адже коли поглянули у вікно, то побачили, що вони заїхали танками у двір та щось метушилися. Згодом Сашка відпустили, і як з’ясувалося, що його просто відвели на допит. Якщо говорити про те, чим ми харчувалися, то пригадую, що біля сусіднього під’їзду мешканці будинку, які залишилися, вони щоранку готували їжу на вогні. Було ну дуже багато людей біля будинку. Зранку, 17 березня, я в черговий раз пішов до вогнища розігріти собі та своєму товаришу трохи їжі, і в той момент розпочався обстріл з усіх сторін. Все, що я пам’ятаю, як щось гучне, важке та металеве, що летіло зі сторони «Антонова», впало біля мене, а його частинки влучили в моє тіло.

Вони потрапили мені в ногу та в спину. Я впав на землю, втратив свідомість, а коли прийшов в себе, то побачив, що лежу в калюжі власної крові. Моїм сусідам вдалося донести мене в найближчу квартиру, щоб хоча б якось зупинити кров. Був неймовірний біль, кров не зупинялася декілька днів і я розумів, що не виживу. Пізніше я вже дізнався, що люди, які в той день стояли поруч зі мною, як тільки снаряд впав біля будинку, жінки розбіглися по підвалам, деяким чоловікам металеві шматочки потрапили в одяг, а мені влучило в тіло, адже я стояв найближче до місця, куди впав ворожий об’єкт. Найстрашніше було, коли всі інші дні я був справжнім «овочем». Я нічого не міг робити, я не відчував власне тіло, а тільки уламки снаряду, які влучили в мене та глибоко застрягли. Зараз вже у мене стоїть залізо від тазу до коліна, але що цікаво, що наша Ірпінська медицина так і не надала мені до цього моменту статус інвалідності… Вони просто відмовили мені. Варто розуміти, що це залишиться вже на їхній совісті. А в Гостомельській амбулаторії взагалі здивувалися тому, як я вижив. Якби не мій товариш, то мене б тут зараз не було.

Мені надзвичайно пощастило, що мій товариш Сашко, який на той час перебував зі мною під час окупації селища, у нього була медична освіта, за якою він так і не працював, але він мав базові знання щодо того, як допомогти мені та хоча б трохи продовжити життя. Нагадаю, що на той час не було ні світла, ні води, ні газу. Я був повністю знерухомлений, не міг сходити навіть в туалет. Сашко допомагав мені абсолютно у всьому, за що я йому неймовірно вдячний. І в такому стані я був з 17 березня та до моменту деокупації, поки ЗСУ не зайшли в Гостомель. Моя сестра з Києва намагалася підключити всіх можливих волонтерів, щоб евакуювати мене. Вона шукала всі можливі шляхи, щоб врятувати мене. Коли вона хотіла самостійно мене вивезти, то доїхала до Пущі-Водиці, де ЗСУ категорично відмовилися впускати її в наш район, так як тут відбувалися бойові дії. Тільки 3 квітня волонтери забрали мене та відвезли в обласну лікарню, де нас було п’ятеро: я; військовий з Іванкова, який підірвався на ворожій міні й досі пересувається на інвалідному візку; чоловік з Димера, якому росіяни двічі вистрелили в руку; чоловік з Бучі, який також підірвався на міні та 24-річний хлопець з Бучі, якому росіяни на вулиці Яблунська з БТРу вистрелили в ногу, поки той хоронив свого вбитого друга. Через те, що вчасно ніхто не мав змоги надати бучанцю медичну допомогу, хлопцю довелося провести ампутацію ноги. Цікавим є те, що протягом усієї окупації разом зі мною була моя 19-річна киця Люся. Коли мене забрали волонтери з Гостомеля, вона сама залишилася на тиждень в квартирі. Потім вже її забрала моя сестра.

Я хочу подякувати людям, які протягом окупації намагалися врятувати не тільки себе, але й допомагали іншим. Особливо, тітці Ліді, яка щоранку на вогнищі під під’їздом готувала їжу для всього будинку».

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”! 

Раніше Інформатор БІГ писав про подружжя Долгових та їхню тимчасову окупацію у Ворзелі завдовжки в життя, Тетяну Скибу з Гостомеля – виховательку дитсадочка, яка врятувала життя понад 100 людей під час окупації та підвал жаху в дитячому санаторії у Бучі.

Підписуйтеся на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися актуальні новини БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель)!

Анастасія Діденко