ОБЛИЧЧЯ РЕГІОНУ: Вадим Качан з Ірпеня – вчись, борись і… танцюй

Вадим Качан – людина, яка поєднувала точні удари, спортивний костюм та штангу з ідеально зачесаним волоссям, блискучим паркетом і граційними рухами. Проте, своїм покликанням вважає не танці, і навіть не бої. Він – тренер. Молодий, проте – терплячий, впевнений та дисциплінований. Кожен його вихованець проходить тяжкий шлях, щоб здобути тіло мрії, і Вадим охоче в цьому допомагає. Маючи звання чемпіона України з хортингу, він тренує людей, прищеплює їм таку ж любов до спорту, яку відчуває й сам. Живе за принципом – досконалості немає меж. Тому по життю завжди шукав, як можна вдосконалитись самому та кому ще він може у цьому допомогти.

Інформатор БІГ цією п’ятниці готовий розповісти вам історію, на перший погляд, звичайного тренера, який неодноразово представляв рідне місто Ірпінь та цілу Україну як на змаганнях з бального спорту, так і зі змішаних єдиноборств. Поєднуючи, начебто непоєднувані захоплення, історія Вадима стає більш унікальною, адже перехід від елегантних танців до грубих боїв викликає подив та захват.

Шкільні й студентські роки

Навчався Вадим в Ірпені, у школі №3 (нині ліцей), після 9-го класу пішов вивчати бухгалтерський облік у коледжі, далі зацікавився митною справою і отримав диплом бакалавра. А через 2 роки закінчив магістратуру за спеціальністю податкового аудитора. Проте жодного дня за отриманим фахом не працював.

«У школі я був твердим четвірочником, навіть не трієчником. Також я був сумлінним студентом і ходив на усі пари… перший рік! – Сміється Вадим. Все у мене було пов’язано зі спортом!»

У молодшій школі Вадима батьки поставили перед фактом: “Ти йдеш на танці!” Мама вважала бальні танці дуже гарним спортом, а тато… був не проти. Ще однією причиною відправити Вадима на танці стала його ж однокласниця, яка вже танцювала, але в якої не було партнера. У Вадима, якому на той час було трохи більше 10 років, бажання займатися цим не було, зрештою як і права вибору. Танцювати хлопчику, який хотів гуляти, не дуже хотілося. Але зараз Вадим згадує це з теплою усмішкою, адже з роками хлопець зрозумів, що тренери вкладали душу в кожного вихованця. Не просто заробляли гроші, а робили з дітей справжніх танцюристів, виховували їх як особистостей, ділилися “багажем” своїх знань. Один із факторів, який таки «затягнув» та втримав Вадима у танцях – емоції, які він отримував. І порівняти зараз це він може лише зі стрибком зі 130-метрової вишки у Запоріжжі. Каже, що перебування на сцені, де тисячі очей, що прискіпливо й захоплено спостерігають за кожним впевненим рухом – неможливо порівняти із чимось, це неповторні відчуття, що розганяють по тілу адреналін та ейфорію.

«Батьки – те, ким я дорожу на сьогоднішній час. Тому що вони в нас одні й на все життя, і саме батьки подарували життя усім нам. Тому дуже чутливо ставлюсь до мами й тата», – відзначає Вадим. Також він розповів, що батьки робили усе можливе для нього та старшого брата, хлопців виховували всебічно підкованими та врівноваженими.

Старший брат Руслан став прикладом для Вадима, на якого він рівнявся. Руслан – людина, яка подає ідею, і одна з них була – піти разом з молодшим братом до Михайла Лакея займатись єдиноборствами – без жодного натяку на конкуренцію між братами. Так Вадим, паралельно із танцям, почав займатись і боями, вдосконалювався, знаходив для себе можливості здобути знання. Але, окрім розповсюджених у боях травм, перед Вадимом постала ще одна проблема: хвороба нирки, через яку не можна було займатись нічим, окрім танців. Лікарі забороняли фізичні навантаження, ставили хрест на спортивній кар’єрі, тренери не хотіли допускати до виступів та змагань, хвилювались за здоров’я вихованця. Та попри хворобу й наслідуючи приклад брата, якому його травми не заважали продовжувати улюблену справу, та знаходячи мотивацію всередині себе, Вадим переконливо стояв на своєму. Хортинг, ММА, самбо, кікбоксинг – і це ще не увесь перелік бойових мистецтв, у яких Качан знаходив себе, одночасно втомлюючись й заряджаючись енергією, перевзуваючи зручні кросівки на танцювальні туфлі і навпаки. Так тривало чотири роки.

Втім, кубки зі змішаних єдиноборств та різних регіональних змагань не змогли міцно втримати хлопця. Тому він остаточно обрав танці та почав приділяти їм більше уваги. Не готовий ставати професійним спортсменом, проте з упевненістю, що спорт – його покликання. Тож замість виснажливих поєдинків з дужими супротивниками, хлопець обрав тендітних партнерок в охайних танцювальних сукнях.

У 2018 році тренери колективу, впевнені у потенціалі команди, де займався Вадим, відправили їх виступати на чемпіонат України зі спортивних танців формейшн, де вони й перемогли. А вже наступного – 2019 року Вадим разом зі своїм колективом відправився на чемпіонат світу до міста Бремен (Німеччина), де вони представили Україну у півфіналі. Команда «Адажіо» стала 11-ю із 19 найкращих команд світу. Качан вважає це найяскравішим з усіх його спогадів, адже таку кількість емоцій за раз отримати практично неможливо. Танцям Вадим присвятив загалом 11 років.

Як прийшов до самотренувань й тренерства 

Займаючись лише танцями тричі на тиждень, Вадим помітив, що має достатньо вільного часу, а вдома йому сидіти не хотілося – час йому необхідно було проводити із користю. І хоча старший брат був прикладом для хлопця, але Вадим знаходив більше мотивації в собі, шукав, що можна вдосконалити у своєму тілі, ставив нові цілі й вперто йшов до них. “Завтра треба пробігти більше, тут можна узяти більшу вагу. Просто спробуй!” – “нашіптувала” йому цілеспрямованість. І коли це вдавалося, хлопець отримував все більше й більше задоволення і бажання нових досягнень. Поступово вже колишній танцюрист Качан дійшов до того, що зараз робить жим лежачи зі 100-кг штангою 4-5 підходи по 12 разів кожен. Вадим каже, що хоче, аби люди дивлячись на нього виявляли бажання займатись спортом.

Шлях до того, аби стати тренером знову-таки почався з ідеї старшого брата: у тренажерний зал вони прийшли разом і почали тренуватись вже для себе. Вадим розумів, що не хоче важити 59 кілограм, тому набираючи м’язову масу, виснажуючи себе тренуваннями і розвиваючись, він почав розуміти, як працює тіло, яких помилок можна уникнути, у голові ніби занотовував, що не так роблять ті, хто приходить займатись вперше. Водночас Вадим, який сам займався у Михайла Лакея почав помічати, що той ніби готує його для достойної заміни. Відтоді й з’явилося бажання спробувати себе у цій справі: тренувати людей, подавати їм свій приклад, показувати, що завжди є куди зростати як фізично, так і духовно.

Так Качан набрав першу свою групу – серед знайомих, які хотіли змінити щось у собі. Ціна тренувань була символічна, 200 гривень на місяць. Свої перші заощадження Вадим витратив на новий телефон. Поступово до нього зверталося все більше людей. Хлопець почав їх консультувати, розписувати тренування, харчування, розвиватись у цьому напрямку, їздити у фітнес тури тощо. Працює тренером Вадим вже 6-й рік, чим пишається, оскільки йому приємно бачити результати своєї роботи з людьми, їхні досягнення.

«Я намагаюсь привчити людей, що спорт – це не тяжко, як усі думають. Просто це повинно перетворитися на звичку. Неважливо, з чого ти починаєш, спочатку завжди тяжко, а потім, якщо ти працюєш над цим – стає легше. Багато людей одразу “відсіюються” – їх ламають перші тренування. Вони думають, що буде постійно тяжко так, як уперше, але чим більше людина докладає зусиль, тим легше стає на наступних тренуваннях», – пояснює Качан.

До кожного зі своїх клієнтів тренер намагається знайти індивідуальний підхід: комусь потрібен різкий емоційний заряд, тому що люди можуть бути не налаштованими на тренування, а є люди, які не мають потреби у цьому і спокійно працюють за вказівками. Прикладом такого індивідуального підходу і сумлінної праці є 18-річний Назар, який мав проблему зайвої ваги.

«Назар прийшов невпевненим хлопцем із вагою 138 кг. До мене його привів старший брат, який колись теж мав проблеми із зайвою вагою. З ним було складно, але він все ж таки узявся за голову. Можливо, на нього вплинуло те, що ми домовились – якщо він буде займатись і не закине цю справу, я буду допомагати йому у будь-якому випадку. Я постійно переконував його, що у ного все вийде – головне не зупинятись. Тоді він мені повірив і… у нього все вийшло. Якщо зараз подивитись на Назара, і на того Назара, який прийшов на перші тренування – це дві різні людини. Звісно, йому ще потрібно працювати над собою. І це не фінальний результат. Більше того, він був максимально закомплексований, боявся говорити зі мною, не міг запитати щось, якщо навіть хотів. Але з кожним втраченим кілограмом він ставав впевненішим», – розповідає Вадим. За рік хлопцю вдалося позбутися 55 кілограмів. Це шлях, прокладений потом, болем та сльозами, який Назар пройшов не просто так.

Коли вихованець Вадима скинув перші 10 кілограм, тренер сказав лише одне: «Назаре, не зупиняйся, у тебе все вийде!»

Спеціально для Інформатора БІГ Назар дав ексклюзивний коментар:

«Завдяки наполегливості мого тренера та моїй цілеспрямованості, я досяг успіхів, до яких довго йшов через силу, натхнення, спорт. Завдяки його майстерності, його мотивації, я зумів зробити своє тіло красивим, і цим пишаюсь. Він уважно ставиться до кожної людини, яку тренує, враховує всі його потреби в спорті і працює не абияк, а щоб людина досягла поставленої мети. Вадим спокійний, врівноважений, з ним легко спілкуватись, завжди підкаже що не так, і як правильно зробити. Завдяки йому і своїм зусиллям, я майже добився того що хотів, але це не кінець, я буду ще займатись», – переконаний підліток.

Підтримувати своїх підопічних Качан намагається завжди: допомагає у складних ситуаціях, пропонує займатись безкоштовно, якщо є фінансові проблеми. Але! Тільки тим, хто дійсно готовий працювати, а не просто шукає можливість отримати щось задарма. Вадим переконаний, хто цінує чужу працю, робить усе “по совісті”, але є й ті, хто не вважає за потрібне докладати зусиль, якщо вони не платять за заняття.

«Більшість людей, які займаються безкоштовно – «халтурщики». Людина, яка платить гроші, вона знає, що заплатила і змушує себе йти. Мабуть, жаба давить», – сміється Качан.

Про особисте

На питання про особисте життя Вадим відповідає доволі просто і з усмішкою: “Особистого немає, намагаюсь цього не шукати. Знаю, що вона – моя, та сама знайдеться. Дівчата пишуть, без цього ніяк, але я думаю, що з коханням не варто поспішати”.

Ранок 24.02

«Я навіть не знав, що таке може статися. Говорили з друзями напередодні, що цього не буде. Я прокинувся 24 лютого о 3:50, повна тиша. Написав друзям, що то все ж були вигадки, що ніякого повномасштабного вторгнення не буде. Я навіть не встиг заснути, полежав хвилин 10 із закритими очима, а потім почув глухі вибухи. Зрозумів, що почалося. Підняв батьків, сказав їм, що почалося повномасштабне. Вони на мене подивилися дивно, певно, подумали про себе, що я якусь нісенітницю несу», – згадує Качан.

Наступного ж дня, коли прийшло розуміння того, що у квартирі немає сенсу сидіти та за кожним вибухом спускатись в укриття, яке не було настільки надійним, як хотілося, Вадим забрав батьків і поїхав у приватний будинок брата, що знаходився неподалік, в кількох хвилинах їзди. Руслан же в той час вивозив свою родину – дружину та донечку за кордон.

Виїхав хлопець 14 березня, і вважає, що йому дуже пощастило, адже наступного дня розстріляли колону машин з цивільними, а через кілька днів рідне місто майже було оточене ворожими блокпостами та російськими військовими.

«Я не те щоб не хотів, я розумів, що необхідно буде виїхати, тому що будуть обстрілювати місто. Подивитися хоча б на ті міста, які прифронтові – я розумів, що те саме може бути з Ірпенем», – згадує Вадим.

Виїжджав він не один, а з мамою та ще однією родиною з Бучі із маленькою дівчинкою, яку лякав кожен звук.

«Ще ми забрали знайому дівчину, яка думала залишатись. Але, коли я забрав її, батьки цієї дівчини теж через якийсь час виїхали і… в їхній будинок попав снаряд. Можливо, якщо б вона не виїхала, вони б усі залишились там. Я навіть не хочу думати про те, які б були наслідки, бо їхній будинок повністю згорів», – з жахом пригадує той момент Вадим.

Після деокупації Ірпеня Качан повернувся чи не одразу та почав усіляко допомагати і працювати на Перемогу України. Постійно у його соцмережах можна було побачити оголошення про збори, донати та петиції – багато з них про надання звання Героя України загиблим захисникам, на жаль, посмертно.

Засинає і прокидається Вадим з однією метою – тренувати людей у власній залі, в якій для нього не буде обмежень.

Наш традиційний бліц:

Улюблений напій?

• Вода

Улюблена страва?

• Салат «Цезар»

Улюблене місце в Ірпені?

• Увесь Ірпінь

Улюблена книга?

• «S.T.A.L.K.E.R.»

Улюблений фільм?

• «Едді «Орел»

Улюблений колір?

• Жовтий

Улюблена пора року?

• Весна

Чим займаєтесь поза роботою?

• Відпочиваю і шукаю спортивні «цікавинки» для своїх клієнтів

Чим пересуваєтесь містом?

• Люблю ходити пішки

Опиши себе трьома словами?

• Впевнений, цілеспрямований і гарний ))

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше Інформатор БІГ писав про Артема Гончаренка – молодого ІТ-шника та громадського діяча, який мріє відбудувати БІГ-регіон та Костянтина Гудаускаса – громадянина Казахстану з Бучі, який евакуював понад 200 людей

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися про актуальні новини “БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель) “!

Олександра Ломачук