Диліжанс: міжміський громадський транспорт «доавтобусної» ери

Автобуси, поїзди, літаки – які ще види міжміського пасажирського транспорту ви можете назвати? Так, їх багато, і перевізники змагаються між собою за клієнта. Звісно, так було не завжди. Наприклад, з Києва лише у 18-му столітті почав курсувати диліжанс як перший «офіційний»  міжміський громадський транспорт. Ним можна було їхати як з комфортом, так і сидячи ззовні на металевій «табуретці». І відомий був лише час відправлення, а прибуття – то вже як вийде.

Сьогодні я, Інна Косянчук, журналістка і гід, член Всеукраїнської асоціації гідів, спеціально для Інформатора БІГ розкажу дещо цікаве про історію Київського диліжанса, про що я дізналася, вивчаючи різні джерела.

Подай перевозу!

З давніх часів «привілейованим класом» у транспортному сенсі були люди, які могли собі дозволити коней з возом або бричкою, чи бодай хоч одну кінську силу. Якщо ж гужового транспорту не було, а треба до іншого населеного пункту – залишалось сподіватися хіба що на власні ноги… Або що хтось підвезе.

Втім, першим справді громадським транспортом, в усякому разі, у наших краях, можна  назвати водний. Бо якщо населений пункт розташовувався по обидва береги тієї чи іншої річки, то старались побудувати міст, або хоч найпростіші кладки облаштувати. Найчастіше мостів не було на тих річках, де закінчувалось місто чи село. Тоді виручали перевізники. Прохання про послугу було простим. Коли човен «припаркований» біля берега, з якого пасажир хотів пливти на інший берег, то просто домовлялися про плату. А якщо «таксі» знаходилось на іншому березі? Тоді пасажир гукав: «Подай перевозу!». І перевізник зазвичай відгукувався.

Здавна професія перевізника була досить престижною. Недарма, за однією з легенд, князь Кий був перевізником. І княгиню Ольгу одна з легенд теж називала перевізницею, чи дочкою перевізника. Цей фах був у пошані передовсім через те, що самі транспортні засоби – човни – були доступними не кожному.

Однак з часом виникла необхідність і в суходільних, як ми зараз кажемо, міжміських перевезеннях. Першими «міжміськими маршрутками» стали диліжанси (від французького carosse de diligence, що означає прудкий екіпаж). «Винайшли» такий вид транспорту, на  Британських островах в XVI столітті, а далі – спочатку врозкачку, а потім дедалі інтенсивніше диліжанс як транспорт набирав популярності. Для обслуговування пасажирів диліжансів у Європі відкривали заїжджі двори.

Без пошти не було б і пасажирів

Щоправда, пасажироперевезення диліжансами з’явились не стільки через турботу про подорожніх, скільки, скоріше, щоб не гнати впорожні екіпаж, який перевозив пошту. Пасажири ж давали поштовим станціям додатковий заробіток. Тож диліжанси базувалися саме при поштових станціях.

ДОВІДКА. Пошта як інституція для обміну інформацією існувала ще в давні часи. А перших поштарів ще називали «послами». В Гетьманській Україні перші відомості про поштове сполучення,  на той час не систематичне, відоме з XVII ст. Адже було популярним листування  гетьманів України, починаючи з Богдана Хмельницького, і з керівниками сусідніх держав, і з козацькою старшиною та духівництвом. Пошту доставляли спеціальні посланники. Прості люди  листи відправляли зазвичай «з оказією», тобто передавали знайомими, а то й випадковими людьми. Пошта як державна інституція в Україні почала формуватися після переходу від Гетьманщини під юрисдикцію росії. Так, під час формування мережі поштових служб у другій половині XVII століття в Україні, 10 пунктом  “Глухівських статей”, підписаних 16 березня 1669 року гетьманом Дем’яном Многогрішним, передбачалась організація пошти, а також було кинуто і заклик для  бажаючих працювати поштарями.

У Києві й зараз можна побачити будівлю Імператорської поштової станції другого розряду.  Вона знаходиться на Поштовій площі, відразу за церквою Різдва Христового (нагадаємо, це та легендарна церква, у якій відспівувати Тараса Шевченка на шляху його тіла з Санкт-Петербурга до Канева). Поштову станцію впізнати легко: це симетричний, прямокутний жовто-білий будинок у стилі классицизм із скромним оздобленням карнизом, модильйонами, арками на вікнах. Це – одна з типових станцій, які на той час будувались по трактах на відстані, в середньому, 20-30 км – урахуванням топографії та можливостей разового кінного переходу.

Так ось, ця будівля була першим київським довгобудом. Зводити її почали ще у 1853 році, але роботи довелось зупинити через Кримську війну. І лише у 1865 році (12 років – нечувана на той час повільність!) поштова станція почала приймати перші листи і відправляти пасажирів. Тоді з Києва на поштових диліжансах можна було помандрувати у різні точки Європи. При станції були і конюшні на 40 коней, і готель, і телеграфний флігель, і каретні ряди й інші господарські споруди, однак нині зберігся тільки головний будинок – станція діяла до 1919 року. Має статус Пам’ятника архітектури національного значення.

Втім, це був навіть не початок: ще з 1827 року діяло поштово-диліжансне сполучення за маршрутом Київ — Житомир — Радзивилів, яке цим маршрутом не закінчувалось, далі можна було помандрувати до тодішнього кордону з Австро-Угорщиною.

А перша  «Контора начального заведения дилижансов и транспортов» на Подолі була заснована у 1835 році. Вона користувалась неабиякою популярністю, адже тоді залізниць ще не було, тож диліжанси були єдиним офіційним громадським транспортом міжміського сполучення.  Після будівництва нової станції саме вона стала “центральним офісом” поштово-пасажирських перевезень.

Брендований «Фельденкрайзъ»

Отже, саме з Поштової площі й починалась подорож пасажирів диліжансів.

З початку ХХ ст. і аж до завершення ери диліжансів у Києві на тракті Київ — Житомир найбільшим власником диліжансів і перевізником був підприємець Перец-Хаїм Фельденкрайз, який тримав контору кінних диліжансів у центрі Житомира.

Його транспортні засоби були, як сказали б зараз, брендованими. Великий двовісний диліжанс на високих колесах, з масивним написом «Фельденкрайзъ», з місцем для закріплення багажу на даху, був сегментованим під запити пошти і пасажирів.

Із диліжансом їхав поштар, який на кожній поштовій станції здавав кореспонденцію, адресовану у відповідне місце і забирав відправлення для доставки далі. Кожен поштар був у форменому одязі, і обов’язково мав із собою латунний сигнальний ріжок.

Його місце було на передку екіпажу, поряд з місцем кучера, який керував двома парами трійок коней. До речі, коні мали бути одного «зросту» і однієї породи – для оптимізації руху екіпажу.

А пасажирські салони, своєю чергою, поділялись на кілька частин.

Ціна залежала від класу

Відразу за кучерським місцем – карета на ресорах, із заскленими дверцятами та шкіряними сидіннями, де вміщувалося лише чотири пасажири. Напис «І классъ» свідчив, що це – найдорожчі місця, на яких люди їдуть з підвищеним комфортом, який був можливий на той час.

Далі йшов «ІІ классъ» – окремий 8-місний «вагончик», з дерев’яними лавами  вздовж бортів, з не заскленими вікнами, де пасажири зі скромнішим достатком сиділи напроти одного – по 4 на одній лаві.

А ось для пасажирів ІІІ класу місця – а їх 4 – були найцікавіші: люди сиділи зовні карети на металевих сидіннях. Звісно, коштувало це досить дешево, але й комфорт відповідний: якщо сніг чи дощ, ну що ж…  зате не пішки.

До речі, поділ на класи тут відрізнявся від прийнятого на той час у Франції. Там всі пасажири їхали разом, з однаковим комфортом а «класність» виявлялась під час негоди: на розмитій або слизькій дорозі, де коні не могли витягнути (не забуваємо, тоді асфальту не було), пасажири першого класу залишались в екіпажі, пасажири другого класу виходили і йшли поряд з каретою, аби коням було легше витягти диліжанс, а пасажири третього класу штовхали екіпаж. А Фельденкрайз на наших землях втілив свою, зовсім іншу ідею сегментації за класами, і це на той час вважалось круто.

Без поспіху і з чаюванням

Скільки часу тривав вояж на такій «маршрутці», приміром, до Житомира? А це як пощастить. Відомо, що час виїзду з Києва був чітким – 8 година ранку, а далі все залежало від багатьох чинників: погода, стан дороги тощо. Бувало, що аж під вечір добиралися. Але ніхто не нарікав – тоді реалії були інші. Втім, виграшна відмінність тодішніх доріг – на них не було заторів…

Зате на проміжних поштових станціях, де зазвичай змінювали коней, можна було трохи перепочити від дорожньої «трясучки».

На станції обов’язково мав бути самовар і мандрівники могли купити чаю чи якоїсь їжі. А ще – тут було все необхідне, щоб написати листа (папір, чорнило, пера, марки тощо), якщо виникала така необхідність.

У дорозі від Києва до Житомира диліжанси могли зробити зупинки на таких станціях: Катеринівка, Гурівщина, Фасова, Ставище, Кочерів, Коростишів, Березина.

Крім Житомира, диліжанси курсували з Києва також до Макарова, Брусилова, Чернігова тощо. Але тут карети були меншими, зрештою, не один Фельденкрайз тримав екіпажі, просто його диліжанси вважались найкращими.

До речі, будівлі деяких поштових станцій неподалік БІГ-регіону збереглися. Зокрема, на 32-му кілометрі траси Київ — Чоп можна побачити ансамбль станції «Гурівщина», зведений у 1846 році. А на 53-му кілометрі траси, після повороту на Макарів, можна побачити споруду поштової станції «Калинівка», де частково збереглося давнє оздоблення.

«Кінські сили» не витримали конкуренції

Такі диліжанси курсували до початку ХХ ст. Але технічний прогрес вніс свої корективи у їхнє функціонування.

З одного боку, залізничне сполучення почало швидко набирати популярності, тим більше, що залізнична мережа розбудовувалась досить швидко. А з іншого – знайшлась механічна заміна живим «кінським силам». Цією заміною став автомобіль-диліжанс, який мав відвоювати подорожніх у диліжанса традиційного. Він почав курсувати весною 1907 року.

«Класність»  новинки була порушена – салон для пасажирів зробили за типом другого класу екіпажу Фельденкрайза, а водій сидів у відкритій кабіні.

За всіма показниками, це мало б бути проривом, адже відстань від Києва до Житомира автомобіль-диліжанс долав всього за 7 годин. Однак він так часто ламався в дорозі,  що нерідко пасажири віддавали перевагу диліжансу традиційному – тихіше їдеш, далі будеш.

Втім, традиційний диліжанс конкуренції все ж не витримав. У 20-ті роки минулого століття його замінив  автобус. З витісненням кінних диліжансів зникла й потреба в стайнях та інших супутніх спорудах.

Змінилася й локація відправлення з Києва. У 1937 році автобусну станцію спорудили на вулиці Спаській, 12.

Звісно, тодішня інтенсивність рейсів для наших днів смішна, а ось на той час це було досить прогресивно: по одному рейсу на день до Брусилова, Бишева та Радомишля, а  до Житомира, Ставища та Коростишева – аж двічі на день.

***

Автобусний транспорт удосконалювався і удосконалюється й досі, і не втрачає своєї популярності. І, плануючи автобусну поїздку, згадайте, що це – «нащадок» старого доброго диліжанса, який відпрацював своє і поступився славою новітньому транспорту.

 Підписуйтеся на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися актуальні новини БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель)!

Інна Косянчук

Фото  з відкритих інтернет-ресурсів