ОБЛИЧЧЯ РЕГІОНУ: Микола Зінченко з Нової Греблі – секрети довголіття та майстерності 77-річного армреслера

Все, що у нього є, – залізо. Щодня Микола Петрович прокидається задля того, щоб рухатись до своєї мети. Вона в нього цілком конкретна. До слави та популярності він байдужий. Зінченко просто будує масштабні плани в спорті, які прагне втілити в реальність. А ще має меседж, який намагається донести людям своїм прикладом: так, йому 77 років і так, він – спорсмен, а тому в житті мрії можуть збуватися навіть у такому, на перший погляд, поважному віці. 

Сьогодні в Інформаторі БІГ  історія Миколи Зінченка, який 20 років тому переїхав зі столиці до села. У свої 77 років він посів друге місце на чемпіонаті України та четверте місце на чемпіонаті Європи з армреслінгу. І це не все, адже він планує ще більше працювати над собою та в майбутньому, а точніше, через рік, досягти ще більших та вищих результатів на змаганнях різних рівнів. Умов для тренувань у Новій Греблі, де мешкає Микола Петрович, немає, тому він створює їх самостійно – саморобні тренажери та гантелі, різні причандали та пристосування.

Розмова з Миколою Зінченком у нього вдома вийшла теплою та щирою. Спочатку він показував нам стіл для армреслінгу, на якому щодня тренується, розповідав про складне дитинство, юність, особисте життя, про тренування та залаштунки спорту. Багато говорили про майбутнє, на яке у пана Миколи великі плани, адже 77 років – це не кінець життя, а досвід, цілі та плани. Потім ми чаювали, але зачекайте…  Про все по черзі!

Дитинство 

Цей період життя можна описати одним словом – важке. Микола народився 2 березня 1946 року на Житомирщині, в селі Борщів. Він пам’ятає як батько повернувся з фронту інвалідом, з ампутованою ногою та скаліченою рукою. Але потрібно було працювати та заробляти, адже в сім’ї росло шестеро дітей. Нога гноїлась, а батько ходив на роботу на милицях. Микола був найстаршим з дітей, а ще, дуже схожий на матір. До школи ходив, але був не найкращий у класі, адже часу на навчання залишалося край мало, батьки працювали, а хлопець опікувався молодшими дітьми.

“Немає якихось радісних та приємних моментів. Був худий, рано почав працювати. Праця була тяжкою. Пам’ятаю, був у нас період, коли навіть картоплі не було, сусідка приносила. І ще, сніги. Кучугури снугу у людський зріст. І вище. Тоді вони були страшні, будинки засипало з дахом, а дітям було класно, з даху пірнали прямо у сніг”, – пригадує Микола.

Юність та особисте життя

У юності Микола Зінченко навчався в Українській сільсько-господарській академії і там почалось його “знайомство зі спортом”. Було так прийнято, що якщо хтось хоч трохи займається спортом, то неодмінно бере участь у вузівських змаганнях. Причому –  не в одному виді, а одразу в кількох. От і Микола любив силові види, зокрема єдиноборства, а тому виступав і в змаганнях зі спортивного самбо, і в вільній боротьбі, і в класичній. Класика йому одверто не подобалась, а самбо та вільна боротьба – цікавила. В Академії Микола навчався на економіста, а по закінченню – працював ревізором. Робота така, що потрібно було бути у постійних роз’їздах. У Миколи була дружина Надія та спільні троє дітей. Згодом вони розлучились. І часу, аби бути разом, не вистачало і спільного, як виявилось, дуже мало.

“Так, планували одне, а вийшло зовсім інше. Спільне у двох людей, які пов’язують своє життя має бути і в мізках, і в культурі, і в освіті та знаннях, а все інше  – скадеться само собою. Після розлучення споріднену душу, по-справжньому свою людину, я не знайшов, але і як такої задачі “шукати” – не було. Після тих стосунків це відійшло на задній план. А взагалі хотів би бачити біля себе жінку, яка займається спортом, а таких у моєму віці майже немає. Та навіть і трошки молодшу де знайти? Самотній я з 8 серпня 1990 року, тож вже 33 роки холостякую”, – ділиться особистим Зінченко.

До розлучення Микола з дружиною та дітьми жили в Києві. Чоловік пам’ятає точну адресу, номер будинку та номер квартири.

“Тоді ми жили у 3-х кімнатній квартирі. Коли діти виросли – вирішив продати. Суму поділив на п’ять частин – собі, колишній дружині, двом синам і доньці. Не впевнений, що тоді правильно вчинив”, – замислено каже Микола Петрович.

Що зараз?

У Миколи є спеціальний стіл для армреслінгу. На ньому він займається, тренерується та бореться, адже там можна додати вагу і вийде імітація партнерського поєдинку. Стіл Микола називає “саморобкою”.

“Тут є три блочки, всі для чогось призначені. До кожного блочка є своя ручка. Оця (демонструє) для плечо-променевих м’язів. Їх можна змінювати, наприклад – тренувати біцепс. Звісно, є блочки, власне, для боротьби. Вони крутяться, повертаються, рухаються. Стіл для армреслінгу потрібен не тільки для тренувань та підготовки, а й для боротьби, бо більше мені немає з ким суперничати, тому в ролі спарингу – ось цей інструмент. Також є для тренувань пристосування на пронацію, супінацію, трицепс. Для пальців  – також спеціальні “пристрої”. І ось такий “метелик”, його потрібно тягнути до грудей стільки разів, скільки можеш з себе вижати. Гирі, гантелі, різні еспандери, турнік – все є”, – захопливо розповідає Зінченко.

Микола демонструє під час нашої розмови  свої вміння та вправи, які виконує щодня. Стартова вага для розминки – 12 кілограм. Спочатку піднімає 8 разів, додає ще, по 3-5 кілограмів. А потім – більше, більше… Не різко. Поступово. Каже, суглоби вже не першої молодості і їх треба берегти.

“І ось так поступово рухаюсь до максимальної ваги, яку зможу підняти. У деяких вправах вага може бути менша, адже якщо брати все по максимуму, то буде перевантаження. На цьому столі я тренувався, тренуюсь і планую далі тренуватися. У цьому місяці, з 8 по 18 червня, відбувся чемпіонат Європи з армреслінгу в Кишиневі. Я брав у ньому участь і зробив висновок, що мені необхідно тренуватись під контролем тренера, бо тягати залізо – справа хороша, але хоча б раз на два тижні чи в тиждень потрібно з кимось боротись і набивати руку під різними кутами, щоб не було так, що в одному положенні я себе добре почуваю, а в іншому погано і це мій недолік. Я вже розмовляв з людьми про це і є варіант їздити в Бориспіль чи Ірпінь. Там займаються хлопці, які приблизно мого рівня або трохи майстровитіші. Однак їздити далеченько, машини немає. Не уявляю, як це все організувати… Якби син був живий, він би мені допоміг, але його більше немає… Смертельне ДТП… Він у ньому не винен, але інша сторона всі питання “порішала”…
А ще на чемпіонаті Європи ні в кого мою руку так і не вийшло розігнути, проте я боровся з Вітасом із Литви і він якось хитромудро скрутив мені руку, що в результаті я був вимушений здатись. Виходить так, що сила та витривалість – це ще не все. Є й фішки, які мають бути у кожного спортсмена. В Молдові я зрозумів, що між Європою та Україною все ж є велика різниця, люди там краще підготовлені фізично та забезпечені фінансово. Особливо турки та грузини. У моїй віковій категорії 70+ на європейському чемпіонаті було 6 людей. Я – був найстаршим. У результаті Туреччина посіла 1 місце, Грузія – 2, Україна – 3. Загалом на чемпіонаті було 26 країн. А у мене скромне 4 місце у своїй категорії і на жаль, медалі у цьому році я не отримав, але впевнений, що працюватиму далі і в мене обов’язково вийде посісти призове місце. Плани в мене великі, попри те, що є люди значно молодші та підготовленіші. У будь-якій справі потрібно мати не тільки силу, а й техніку, тож за цей рік я хочу більше на цьому зосередитись. Мені не подобається, коли НЕ Я підіймаю прапор України!”, – ділиться армреслер.

Зараз перед Миколою стоїть завдання серйозно готуватись до наступного чемпіонату Європи. Він хоче, щоб йому в цьому допомагав професійний тренер, хоче позмагатись з іншими, побачити свої слабкі місця, які потрібно натренувати, адже боротьба у цьому виді спорту триває лічені секунди. І для того, щоб успішно боротися ці кілька секунд, потрібно роками тренуватися.

Микола вважає, що допоки він займається спортом, доти живе. Перестане займатись своєю справою – життя закінчиться. У спортсмена є одна велика мета, він хоче проводити показові виступи з армрестлінгу. В одній кімнаті стоїть його тренувальний стіл, в іншій – новий, чистий, зроблений та підготовлений для демонстраційних виступів. Микола придбав його, щоб виступати перед військовими. Він хоче, щоб вони, після повернення додому на певний час, могли відпочити та поборотись, потренуватись, аби тримати тіло в хорошій формі.

“Планую не тільки перед військовими виступати, а й перед учнями шкіл, ліцеїв, перед студентами коледжів. Щоб дивились і думали: “Якщо дідусь у 77 років підіймає 30-40 кілограм і змагається, рухається вперед, то чому я сиджу на місці? Я ж теж так зможу!”. Хочу мотивувати людей”, – говорить Микола.

Загалом, приблизно з 2005 року Микола Зінченко займався рукоборством, він вважає, що тоді, попервах, був аматором. У 2010-му став чемпіоном світу з армреслінгу у віковій категорії 60+ і… призупинив заняття. Згодом почав тимчасово займатись армліфтингом і навіть став триразовим чемпіоном світу у категорії 70+. У Гурзуфі Микола виконав норматив майстра спорту і підняв 85 кілограмів (і це при вазі самого Миколи 85 кілограмів!). Нібито й все було добре, але за армреслінгом сумував. Вирішив повернутися до улюбленого виду, який більше любить і в який вкладає час та душу. Лише остання поїздка до Молдови переконала Зінченка, що без тренера – ніяк. Руху вперед не буде. Раніше вистачало тільки сили, зараз –  потрібна техніка.

Головна задача спортсмена – вранці прокинутися і тримати себе в формі. Коли Микола прокидається, робить різні вправи. Навіть, коли лежить, тренує ноги: вверх-вниз, в боки, робить розтяжку. Потім праву руку кладе на живіт, а ліву зверху і по сонцю рухає надавлюючи на живіт. Якщо відчуває, що все добре, то кладе на живіт ядро (желізну кулю) і воно шукає недоліки всередині тіла. Микола планує більше притримуватись спортивного режиму – вчасно лягати спати та рано прокидатись. Але ж що робити з телевізором? Треба ж і новини дивитись. Тому інколи засиджується допізна, а потім прокидатись у потрібний час тяжко. А ще він не має шкідливих звичок – не вживає алкоголь та не палить цигарки. Для нього це неприйнятно.

Цікавий факт – Микола бореться на дві руки, але вважає, що права трішечки сильніша, а ліва – більша. А ще, як і в багатьох спортсменів, перед поєдинками щоразу відчуває мандраж. Тому перед поєдинками налаштовувати доводиться не тільки тіло, а й самого себе. Каже, при цьому завжди згадує, скільки займався та вкладав в себе і свій фізичний розвиток сил та часу.

Коли переїхав 20 років тому до Нової Греблі (це село в колишньому Бородянському, а нині – Бучанському районі – прим.ред.), на спортсмена всі дивились здивовано. Коли дізнавались, чим він займається, чухали голови, а зараз – звикли. Все, чого він хоче, – надихати своїми вчинками та досягненнями інших. Шана його не цікавить, він прагне до того, щоб люди займались собою, не скиглили та рухались вперед. Але всі питання з показовими виступами та можливістю їздити на заняття з тренером у Ірпінь чи Бориспіль впираються у відсутність автівки. Адже це досить великі відстані, які потрібно якось долати. Фінансово затратно. Надто – для пенсіонера. А живе Микола виключно на свою пенсію. Вона маленька. Треба і на їжу і на все інше. До речі, їжа – це дуже важливо. Харчуватися потрібно добре, продуктами з правильним балансом білків, вуглеводів, адже Микола займається щодня і витрачає енергію. Окрім того, є необхідність у медикаментах, гелях та мазях. У Миколи є баночка креатину, раніше було трохи амінокислот та трохи протеїну, але потреба у ньому є й зараз, адже протеїн закриває те, що не добрав по калоріях у їжі. Хлопці говорять Миколі: “Може досить цим займатись, вік все таки, взяли б вудочку, посиділи спокійно”, але ні, він не хоче, відпочивати – це не його кредо. Вирішив займатися спортом, допоки матиме можливість і сили.

Чоловік читає багато спеціальної літератури з армреслінгу, про різні вправи та техніки, про суглоби та спину, тобто він розуміється на всіх процесах. А ще він дуже любить грати в шахи. Раніше біля Миколи жив сусід, з яким вони частенько збирались, грали та говорили, але він помер. Тепер Миколі немає з ким розділити гральну дошку.

“Шахи та фізичні вправи – обов’язкові для літніх людей. Кров у мізки йде по судинах, артеріях та капілярах, які розташовані в м’язах. Є м’язи – є кров. А якщо м’язів немає, а є тільки жир, то як має поступати кров? Собою потрібно займатись”, – наголошує Микола Зінченко.

Ранок 24 лютого

Для чоловіка ранок 24.02.2022 настав неочікувано. Він весь період окупації був у Новій Греблі, погано себе почував та сильно хвилювався, коли з вікна свого будинку чув та бачив вибухи, дим. А пізніше побачив і окупантів.

“Моя дочка із чоловіком та сином проживала у Бородянці. Вони одразу виїхали, я не захотів, а точніше, мені навіть не запропонували. Тоді я подумав, що від того, що я буду хвилюватись, зовсім нічого не зміниться. З вікна я бачив як танки окупантів їхали прямо попід хатою. Виродки ходили по будинках, мародерили. Зазвичай у мене за графіком закупівельний день у четвер. Я купую продукти харчування на тиждень. Повномасштабна війна почалась якраз у четвер… І все, продуктів вдома немає, води та світла теж немає. Тож, пішов я до сусідки за молоком. Повертаюсь назад – їдуть окупанти і кричать мені: “Стой!”. Я зупиняюсь. Підходять. Кажуть: “Чего ты тут идешь? Бандеровец?”, відповідаю: “Та який я бандеровець, самий старший з них вже давним-давно помер”. Питають, що несу і чи не отравлене. Кажу: “Ні”. Вони: “Попробуй”. Я ковтнув, думаю, ну хоч вип’ю побільше, один ковток, другий… Один з них: “Хватит! Сюда давай”. Питали, що у мене ще є, а що у мене може бути, живу один, навіть харчів немає. Говорив я з ними українською. Сказали зняти верхній одяг, подивились, зав’язали мені на руці білу стрічку, скоріш за все із порваного простирадла та відпустили. Тут, у селі, на парканах ми писали “Один дідусь” чи “Одна бабуся”, а в сусіда діти були у будинку, то вони писали “Тут діти”. Багатьох людей російські окупанти в селі били та вбивали. Деяких вони покидали у лісі, “виживуть – то виживуть”. Ховали людей тоді прямо в городах. А в сусідньому невеликому селі Андріївка вбили приблизно 47 людей. Можна сказати, що у мене все пройшло більш-менш, не рахуючи нервів. Коли територію деокупували, нам, мешканцям, дуже сильно допомагали волонтери. Мені бувало давали забагато. Коли бачив, що стільки не з’їм, віддавав сусідці. У неї двоє дітей і бабуся. Але я дуже вдячний волонтерам”, – пригадує страшні часи в Новій Греблі пан Микола.

“Я один, і все, що у мене є – залізо”, – щемно ділиться Микола Зінченко.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

• Я ніколи не перебираю, коли є вода – добре. А ще, каву люблю

Улюблена страва?

• Сало з часничком та чорним хлібом

Улюблене місце у Новій Греблі?

• Кращого місця ніж мій будинок для мене немає! Тут чудова енергетика. Я придбав будинок та переїхав 20 років тому, тоді погано себе почував і саме тут одужав та почав займатись спортом. Це неймовірне місце

Улюблена книга?

• Тарас Шевченко, “Кобзар”. Я дуже поважаю його творчість. Він писав ” У всякого своя доля, і свій шлях широкий, той мурує,той руйнує, той неситим оком – за край світа зазирає…”, він писав стільки років тому, а все відбувається зараз, знову. Я сентиментальний і коли читаю, дуже все відчуваю. Також читаю спеціальну спортивну літературу.

Улюблений фільм?

• Люблю бойовики. Подобається, що там могутні чоловіки та красуні-жінки. Є в цьому своя романтика

Улюблений колір?

• Колір морської хвилі

Улюблена пора року?

• Літо. Я люблю море, хоч і був там дуже давно. Море допомагає завжди і в усьому

Чим займаєтесь поза роботою?

• Я займаюсь спортом, собою

Чим пересуваєтесь містом?

• Пішки

Опишіть себе трьома словами?

• Здоровий спосіб життя

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше Інформатор БІГ писав про життєві премудрості Ганни Мудрої з Бучі , про Тетяну Мельник з Макарова, яка в евакуації організовувала гуманітарні вантажі для селища, а нині вчить юних журналістів писати історію краю та про Михайла Росохатого з Ірпеня – життя у ритмі фрі-файту, бойових мистецтв та чаю.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися про актуальні новини “БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель) “!

Дарія Сльоза