Якщо ви побачите у лісі на дереві щось схоже на шпаківню, але велетенських, як для шпаківні розмірів, то знайте: це – борть, «будиночок для бджіл», попередник нинішніх вуликів. Попри те, що бортницька традиція сформувалась понад тисячоліття тому, ще й досі в Україні є бортники – люди, які добувають мед стародавнім способом, який, втім, є не таким прибутковим, як сучасне пасічництво.
Сьогодні я, Інна Косянчук, журналістка і гід, член Всеукраїнської асоціації гідів, спеціально для Інформатора БІГ розкажу дещо цікаве про бортництво та про те, що кілька років тому вдалося знайти представників цього промислу на Київщині, хоча ще донедавна вважалося, що традиція бортництва у нашій області втрачена. День пасічника, який відзначаємо сьогодні – прекрасна нагода розказати про те, як загалом формувалась медоборна справа.
До речі, медобори можуть відзначати своє професійне свято від першого, Медового Спаса, до другого – Яблучного, який святкуємо сьогодні. Адже увесь цей період пов’язаний із різними процесами солодкого ремесла.
Солодкий духмяний продукт
Так, саме від Медового Спаса, або Маковія, з цього часу бджолярі розпочинали активний збір меду, а перший солодкий продукт нового врожаю обов’язково освячували в церкві. І тільки після цього мед дозволялося їсти і заготовляти його на зиму. А ще – пригощати ним рідних, близьких, друзів, а також залишати трохи у церкві для нужденних. А в день Яблучного Спаса пасічники-християни освячували борті й вулики.
Від «дикого» дупла – до домашніх колод
Уявіть собі: йдете лісом, і чуєте – дерево дзижчить. Наші далекі предки знали, що то дзижчить бджолиний рій, який оселився у дуплі. Тоді треба швидко оглянути дерево, і переконавшись, що на ньому немає спеціальних міток, швиденько нанести свій родовий знак: все, рій ваш, і тільки ви маєте право збирати тут мед. Якщо ж дерево вже помічене кимось іншим – проходьте повз, це вже чиясь власність, і якщо спробуєте взяти саме тут трохи меду, то вас уже назвуть злодієм-«бджолодером», і ще й змусять стрибати з висоти, на яку
Твориться дикий мед…
ви забрались, аби поласувати солодким. У більшості випадків – бджолодери калічились, а могло все закінчитись і гірше.
Якщо ж ви знайшли «нічийне» дерево і позначили його своїм родовим знаком, тобто присвоїли його (саме так формувалось суспільне закріплення знахідки, через що бортництво назвали присвійним промислом), то готуйтесь не лише до солодкого життя, а й до важкої і небезпечної праці. Адже щоб узяти мед, а це зазвичай роблять у кінці серпня – на початку вересня, потрібно не лише бути добрим дереволазом, а й уміти міцно триматись на гілках, добуваючи з дупла духмяні стільники із «запечатаним» медом, а ще – терпіти атаку бойових комах, які категорично не бажають розлучатись із важко здобутим скарбом, який мав би їх годувати у холодну зиму…
Дикий мед
Саме небезпечність бортницької праці змусила медоборів шукати шляхи полегшення медозбору.
Спочатку вони шукали у лісі підходяще дерево, створювали дупло на прийнятній для себе висоті, звісно, не забувши нанести на нього родовий знак, і трохи змащували дупло медом, аби привабити бджіл.
Пізніше – взагалі зрізали верх і низ дерева, аби перенести дупло до своєї садиби. Якщо бджолам там було комфортно, то вони залишалися і щороку радували господаря медом. Але й треба було постаратися: дбати про бджіл і колоду (саме таку назву отримало перенесене додому дупло з бджолами), стежити за роєм, вчасно обробляти колоду, аби у ній не завелися комахи-шкідники тощо. Таке бджільництво назвали колодним, але представники промислу й далі звались бортниками.
Бортні колоди в експозиції музею давньоруського гончарства ВІКЗ
Коли ж у бортників з’являлось так багато колод, що потрібно було для них робити окреме місце – «просіку», «пасіку», тоді їх уже назвали пасічниками, на відміну від бортників, які все ще промишляли безпосередньо у лісах.
Бджоли поволі наповнюють борть медом
Соти у бортях і колодах виготовляли самі бджоли. До речі, я бачила такі – вони шестикутної форми, але про абсолютну рівнобедреність цих шестикутників говорити не можна – все-таки бджолиний хенд-мейд не передбачає геометричної точності. Зазвичай соти звисають одним довжелезним «язиком», який і зрізає власник «бджолиного будиночка».
Ціну формує попит
«Історичні джерела свідчать, що Київ був оточений непролазними лісами, зі старими деревами, придатними для проживання бджіл. Борті розміщувались і на околицях міста», – зауважує кандидат історичних наук Галина Бондаренко.
З самого початку розвитку бортництва і колодного бджільництва ціна на мед зашкалювала, адже на той час це був найсолодший продукт, який, до того ж, добре і довго зберігався, та ще й кількість меду, який брали лише раз на рік, була невеликою.
До того ж, таке бджільництво було варварським щодо бджіл: аби вони не заважали брати мед, їх «обкурювали» так, що нерідко значна частина рою гинула.
Тож мати у друзях чи родичах пасічника було справжнім щастям, адже люди, які ходять коло «божих комах» (так ще називають бджіл), зазвичай добрі і щедрі і можна розраховувати, що поділяться стільником чи горнятком меду.
Галина Бондаренко на пасіці бджоляра Івана Марченка
Альтернативою за солодкістю був цукор. Та хоч він був відомий у світі ще з античних часів, до Європи потрапив лише у ХV ст.. До того ж, у наших краях був привізним, адже сировиною для нього була цукрова тростина, яка у нас не росте. Більше того, оскільки його було не так багато, і вживали мало, то він певний час навіть входив до розряду ліків.
І лише у першій чверті ХІХ ст., коли розкрились «солодкі» якості цукрового буряка, і почався розвиток цукрової промисловості, у тому числі й на Київщині, ціна на нього стала доступнішою, а цукор змінив статус ліків на статус продукту харчування.
Петро Прокопович і рамковий вулик
Однак до того часу й бджільництво вийшло на новий рівень, який дав можливість в рази збільшити медозбір і зробити продукт доступнішим на ринку.
Петро Прокопович
Наш земляк – уродженець Чернігівщини Петро Прокопович 1814 році винайшов перший рамковий вулик, що стало революційною подією у розвитку бджолярства. Мед з рамкового вулика можна було «качати» уже кілька разів, а не один раз на рік, тож медозбір, істотно збільшився, а отже, і зросла ефективність промислу. До того ж, процес медозбору став у рази менш травматичним для самих бджіл.
Цей вулик був «розбірний, рамковий, найкращим чином пристосований до клімату в роботі бджоляра з бджолами, що оберігає бджіл при відборі меду. Цей винахід проклав початок широкого вивчення медоносної бджоли та управління її життєдіяльністю в інтересах людини, розвитку в усьому світі рамкової системи бджільництва», – зазначає Музей становлення української нації.
Власне, саме винахід Прокоповича і поклав початок сучасному бджолярству.
Давнє бортництво у сучасному контексті
Загалом це мало б стати кінцем епохи архаїчного бортництва, але цього не сталося. Промисел довгі століття залишався чинним, хіба що бджолярів до бортей і колод додавали рамкові вулики, аби пасіка була рентабельнішою.
Та витіснення все ж відбулося. Нині у світі є низка осередків давнього бортництва, але здебільшого вони орієнтовані на туристів. В Україні до 2020 року вважалося, що бортництво як традиція представлене на Житомирщині та Рівненщині. На Київщині традиція вважалась втраченою.
Бортник у Сарнах Рівненської області
Однак у 2020 році, під час реалізації національного проєкту «Бортництво Полісся: архаїчна традиція у сучасному вимірі», який був ініційований Вишгородським історико-культурним заповідником та його директором Владою Литовченко і охоплював Київщину, Житомирщину й Рівненщину, і реалізувався за підтримки УКФ, з’ясувалося, що давня медоборна традиція на Київщині жива!
Більше того – представники бортницького промислу продовжують прадідівську справу недалеко від БІГ-регіону – в Іванківській громаді Вишгородського району.
Бджоли поволі наповнюють борть медом
Я була учасницею проєкту і пам’ятаю поїздку у гості до бортників, які поєднують бортництво із новітнім бджолярством.
Житель села Шпилі Ігор Глущенко тримає свої борті у глибині лісів, на жаль, через погоду ми не змогли туди добратися. Зате він охоче показав нам колоди, які на подвір’ї медобора розташовані поруч із сучасники вуликами.
Ігор Глущенко показав бортну колоду, з якої за три роки жодного разу не брав солодкий продукт: «Мені розказували, що має минути три роки, щоб сформувався саме дикий мед. І тільки коли три роки минає, ти можеш у них трохи меду взяти».
Учасники проєкту на пасіці Ігоря Глущенка
А Іван Марченко із села Рудня Шпилівська продемонстрував нам свої борті: його будинок – біля лісу, тож далеко ходити не довелося.
«Бортна колода досить глибока. І бортник бере з неї меду стільки, скільки зможе зачерпнути рукою. Решта залишається бджолам. Ніколи українські бортники не забирали у бджіл увесь мед. Так, я чув про випадки у Росії, коли бортники повністю спустошували колоди, але у нас таких випадків не траплялося», – розповів Іван Марченко.
«Бортьові бджоли є необхідним елементом лісових екосистем, вони відіграють велику роль у житті лісу, запилюючи рослини, тож ми докладаємо зусиль заради їх збереження», – зазначає Влада Литовченко, кураторка Національного проєкту, директор ВІКЗ, кандидат історичних наук.
Борті-колоди у Шпилях
Раніше Інформатор БІГ повідомляв, що на Вишгородщині знайшли артефакт – пастку для риби.
Також Інформатор БІГ розповідав, що на Київщині й досі рибалять на човнах-довбанках
Підписуйтеся на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися актуальні новини БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель)!
Інна Косянчук
Фото з архіву автора та з відкритих джерел
