Іван Івашина з Ірпеня: спогади ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

Іван Івашина – народився та жив на кордоні з Україною. На тому боці, в країні, від агресії якої пізніше рятувався та тікав разом із сім’єю. Вже понад 44 роки він живе в Ірпені. Усім серцем любить Україну, спілкується виключно державною та не любить, коли до нього звертаються чужинською. Він – один з тих, хто допомагав ліквідовувати наслідки вибуху на Чорнобильській атомній електростанції, просто у своєму одязі, адже маски та білі костюми почали видавати значно пізніше. Іван на власні очі бачив як села спустошувались, люди брали необхідне й сідали в автобуси з надією, що незабаром повернуться додому. Ніхто з них навіть уявити не міг, що це неможливо. 

Сьогодні в Інформаторі БІГ історія Івана: його дитинство без батька, спогади з армії, переїзд в Ірпінь, пошук кохання та, звісно, про Чорнобильську зону відчуження його очима. Герой нашої розповіді згадує трагедію на ЧАЕС питанням: “Ну а хто ж, як не ми?”

Дитинство Івана

Маленький Ваня виріс у російському селі, в родині, де було четверо дітей. Батька не стало, коли хлопчику було лишень 7 місяців. Його звали Михайло, він з чоловіками ремонтував трактор, аж раптом почалась злива. Всі побігли шукати сховище у сараї, а Михайло з напарником залізли у трактор, хотіли перечекати там. Саме туди влучила блискавка… Старша сестра Івана (її ім’я не вказуємо з безпекових причин) добре пам’ятає батька, тож Вані багато розповідала про нього, а так, чоловік має лише спогади закарбовані у світлинах. Тоді виховання дітей повністю лягло на плечі мами – Дарії.

“І все ж, у моєму дитинстві було чимало приємних моментів, більшість з них – пов’язані із сестрою, яка на 11 років старша за мене. Я називав її: “Няня”, спав з нею, а ще пам’ятаю наші сніданки родиною за столом. Ми зберегли близькі стосунки з сестрою впродовж років. Коли їй виповнилось 16 років – вона поїхала з села, а поверталась завжди з подарунками. Я страшенно радів тим гостинцям. І тітку добре пам’ятаю, вона шила нам одяг: брюки, сорочки, піджаки, адже тоді не можна було, як зараз, просто зібратись та поїхати в ТЦ. Вона нам готувала їжу, і пам’ятаю, коли сестра була менша, просила її зварити вареники – ми їх страшенно любили. І мамі я дуже вдячний за все. Я пишаюся своїми батьками”, – пригадує Іван.

Сестра Івана вже дуже доросла та досі проживає у рідному селі. Вона має проукраїнську позицію. Мріє почути слова: “Україна перемогла!” та нарешті побачитись із братом й поїхати до своїх двох синів, які мешкають в Україні.

Шкільні роки 

“… Я пам’ятаю, як мене всі принижували через те, що у мене не було батька. А одна вчителька – Надія Андріївна, викладала історію та дуже добре до мене ставилась і взагалі була справедлива. Раніше, коли повертався додому, завжди виникало бажання її провідати. Я з самого дитинства ненавидів несправедливість. Напевно я борець за правду, – посміхається Іван, – ця вчителька мені і характеристику добру написала після школи, досі її зберігаю”

-Що було після школи?
-Після школи була армія. Так би мовити, відірвали від дитинства й кинули в доросле життя 

У той період життя Іван знайшов багато друзів та однодумців. Став більш самостійний та сепарувався від родини. Під час служби в армії був період, коли повар захворів, саме Іванові випало певний час готувати їжу для всіх. І саме з тієї пори він з готуванням на “ти”. Його діти та онучка страшенно люблять борщ. Кажуть, що смачнішого, ніж варить Іван, ну просто не існує. І коли він готує цю страву, усім дзвонить та запрошує на обід. Родина залюбки збирається за одним столом.

Коли чоловік повернувся із армії – приїхав додому, у рідне село. Тиждень працював на “ГАЗ-51”, Іван його називає просто: “газончик”, допоміг мамі викопати картоплю та зібрався рухатись далі. Спочатку вирішив їхати на північ, але мама попросила спершу з’їдити до брата Миколи у Клавдієво-Тарасове, що на Київщині. Місяць Іван жив у брата.

“У вересні місяць жив у брата, а згодом в Ірпені побачив КрАЗи (автівки , які виробляв Кременчуцький автомобільний завод), а це моя “болячка”, звісно, в хорошому сенсі, ще з армії. Швидко з’їздив додому за документами, і 18 жовтня 1979 року влаштувався на роботу та й лишився в Ірпені. На КрАЗах возили глину на цегельний завод і всякий матеріал для будівництва доріг. Саме в той період прокладали Одеську, Харківську, Обухівську, Житомирську траси. А потім, у 1986-му, в автопарк привезли перші автомобілі “Татра” і я одну отримав. Але коли їх пригнали, то вся техніка вже почала “шурувати” на Чорнобиль”, – розповідає Іван.

А ще колись Іван під час роботи знайшов у ірпінському кар’єрі кістки мамонта. Вибрав одну цілу і забрав із собою в гуртожиток. Наступного ранку віддав її директору музею у 3 школі. Здоровенна кістка й лишилась там як експонат.

Чорнобиль. Зона відчуження. Спогади

“Усе сталося 26 квітня, і, звісно, спочатку про це ніхто не знав. Я працював на АТП 13250 (автотранспортне підприємство). Жили собі спокійно, 1 травня традиційно пішли на демонстрацію. З гаслами “Мир! Труд! Май!” І в ніч на 2 травня, по тривозі, о четвертій ранку мене підняли та сказали їхати. Зібрався швидко. Їхав навіть не знав куди, тоді ж GPS не було. Вдома залишились дружина з донькою. Коли приїхали, керівництво наказало возити пісок, гасили пожежу всіма силами але нічого не виходило. Вирішили із Вільчі (на кордоні із Білорусією) возити свинець під вертольоти. А вертольоти його брали та зверху скидали на реактор. Спочатку були без масок, у своєму одязі, і тільки пізніше видали білі костюми. Коли ми тільки-но приїхали допомагати ліквідовувати аварію, людей з Прип’яті вже виселили, а от жителів Чорнобиля виселяли 3 травня, приїздили автобуси і забирали людей. Ну а по дорозі на Вільчу є багато сіл. Туди теж приїздили “скотовози”, забирали худобу і потім приїздили автобуси за людьми. І ніби спалах, ніби якийсь кадр з апокаліптичного фільму – ще нещодавно тут ходили люди, а зараз просто порожньо, наче в пустелі, ніби ніколи нікого й не було. Дійсно моторошно. І так, це був травень, люди як садили картоплю, так на городах і позалишались відра з картоплею, лопати, кошелі. Ми молоді ще були, нічого не розуміли, не знали, що таке радіація взагалі, ніякого ж досвіду і ніяких пояснень ні від кого. Воно ж не кусається, не болить, ну а потім, коли почали розповідати, що там пожежники опромінилися, там льотчики опромінилися і багатьох людей на москву забрали… От тоді і стало страшнувато. Але побічних ефектів наче ніяких я не мав і не маю, на щастя…”, – ділиться Іван Івашина.

“Потім то було не літо, то було нещастя, – підказує дружина Івана, – нещастя, тому, що всі люди намагалися втекти, але сьогодні ми розуміємо, що це було марно”

Під час ліквідації вибуху Іван з іншими ліквідаторами жили у Вільчі, звідки і возили свинець. Спали вони у пасажирських вагонах на залізничній колії. Харчувались у їдальнях. Вже пізніше, у 1987 році, почали будувати очисні споруди, бо боялись, що у річку Прип’ять підуть стічні води, а звідти у Київське море і це забруднить Дніпро. Іван знову повернувся в Чорнобиль. Це було 1 квітня, в день сміху. Але ні Іванові, ні його напарникам не було весело. Не раділи навіть 3-и кімнатній квартирі, яку отримали в тимчасове користування. Навпаки вона нагадувало про трагедію. Це було покинуте житло із меблями, речами, фотокартками та дитячими іграшками.

“Люди просто жили і залишили все, навіть кактуси з південної сторони, як стояли так і лишились, ми їх поливали і вони ожили. Рівно місяць у 1987 році ми жили у тій квартирі і продовжували із Вільчі, возити грузинський відсів, який очищає воду від радіації. Обідали у школі, яка колись функціонувала, до трагедії. Ми їздили через трохи віддалені села, то люди поступово повертались і навіть з маленькими дітьми. Ще довелось туди повертатись у 1993 році, тоді там практично все вже позаростало, деякі будинки теж затягнуло деревами. Їдеш, а в думках: “О, тут же була вулиця”, а зараз вже просто непроглядний ліс”, – з задумливим виглядом пригадує Іван.

-Чи не шкодуєте, що були там? – запитує журналістка “Інформатора БІГ”

-А хто, як не ми? – спокійно відповідає Іван.

Знайомcтво з майбутньою дружиною

З майбутньою дружиною Валентиною Іван познайомився в гуртожитку. Коли він приїхав жити та працювати в Ірпінь, трошки пожив у брата, а потім поселився у гуртожитку. Так склалось, що спочатку познайомився з дядьком Валі. А вона часто заходила до нього. Тож Іван спочатку спостерігав, а потім набрався мужності та познайомився.

“Почав їй дарувати подарунки, певно, тоді вона і зрозуміла про мої наміри, – сором’язливо та з усмішкою розповідає Іван, – тоді не було такого, що ось я прийшов і видав: “Я тебе кохаю”. Один із подарунків у нас зберігся. На її день народження у 1980 році, у серпні, я придбав годинник. Він такий, ніби кришталевий. І після цього у нас зав’язались стосунки. А потім, 8 березня, ми поїхали до її батьків на Житомирщину. Мама дружини тоді була дуже хвора. Їй у тому ж році зробили операцію – впало дерево на спину. 23 лютого вона тільки перший раз змогла сісти після операції. А ще через 2 тижні ми поїхали до моєї мами. Взагалі з Валею планували, що просто розпишемось, але батьки вирішили внести корективи. Так, весілля було. 30 травня 1981 року ми одружились. Через рік народилась донечка Оксанка, ще через 2 роки придбали квартиру, а до цього жили у гуртожитку двома сім’ями, у них 1 травня хлопчик народився, а наша донька 21 червня. Кілька років пожили у квартирі, працювали, виховували, і, знову, багато працювали. Заробили кошти й придбали машину – Таврію, а потім стареньку Ауді. І ось так пройшов той час, а у 1992 році народився син – Міша. Казали нам, що буде дівчинка, а коли народився син – у мене емоції зашкалювали, а донька плакала, бо чекала на Анічку)). Сина назвав я, так само, як звали мого батька. Коли розповів сестрі, вона теж була щаслива, що він саме Мишко. Тим більше, що батько народився 19 вересня, а син – 15. Схожі вони, як на мене, рисами характеру. Потім придбали ми з дружиною будинок і понеслось – сад, город. Читав багато літератури, дивився відео, доглядав за господарством, це як моя віддушина. Роки летіли, син пішов до школи, донька – до інституту. Возив їх щодня в Київ на навчання. Багато було смішних ситуацій. Тільки завіз сина на уроки, повернувся додому в Ірпінь, дзвонить телефон: “Тато, у мене живіт болить, забери мене”, а я що, сів та й погнав. Діти виросли, а потім, народилася у мене онучка. Даша. А з дружиною ми разом вже 42 роки!”, – ділиться особистими та душевними спогадами Іван.

Коли народилася онучка, весь вільний час чоловіка у новому статусі дідуся був присвячений їй. Вони разом читали книжки. Він забирав її зі школи, а вона бігла до машини зі свіжими булочками з їдальні, які вони разом їли після обіду. Він возив її на всі можливі гуртки – фортепіано, танці, сольфеджіо, хор, плавання. Навіть приходив підтримувати на академічні концерти. У них завжди між собою був особливий зв’язок. І він є дотепер. Зараз їй вже 19 років.

А ще у Івана завжди в будинку були тварини: собаки, кішки, рибки, кролики. Дуже він їх любить. До нього часто приходять їжачки, колись прийшов фазан та навіть є “свій” голуб, який прилітає впродовж років, сидить на підвіконні сигналізуючи про свою появу і Іван йде його годувати. Так щодня. Тварини теж його відчувають, знають, що не образить.

Ранок 24.02

“Я взагалі не чув вибухів. Спав собі поки дружина не збудила зі словами: “Ваня, підіймайся, почалась війна”. З просоння взагалі не зрозумів нічого. Як це війна? Це дійсно наша реальність? Важко це передати словами. Потім почув вибухи. Вони ставали дедалі гучнішими. Відчуття, що ти просто маленька людина, яка нічого не значить у цьому світі. Наступного дня приїхали діти, не знав, що робити, їхати й тікати кудись кардинально не хотілось. Опирався як міг. Не вийшло. Поїхали у пошуках прихистку. Ми з Валею повернулись в Ірпінь 11 квітня, тільки-но дозволили. З самого ранку зайняли місце у черзі з машин і чекали. Заїхали у рідне місто, зруйноване та понівечене. Зайшли на територію будинку і коли я побачив свій двір, яблуні, будинок, зруйнований сарай та воронку від прильоту на подвір’ї – всередині все просто впало. Перша думка, яка промайнула в голові, що якби я лишився тут – мене в живих би не було. Я б точно не сидів би в хаті – бродив би по двору, чи в сараї щось робив. Це ж секунда. Одна – ти є. Друга – тебе більше немає. А ще – двері в будинок були відчинені, туди хтось заходив і щось шукав… Довго залишатись у будинку тоді не могли, холодно, вікон немає, всюди скло. Жили попервах у Києві і майже щодня їздили додому, прибирали, мили все, затягували вікна плівкою. Електроенергії тоді ще не було. А у травні повернулись остаточно. Додому”, – розповідає Іван.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

• Чай

Улюблена страва?

• Борщ та пюре із зажаркою

Улюблене місце в Ірпені?

• Моя садиба та Ірпінська набережна

Улюблена книга?

• “Садівництво”

Улюблений фільм?

• Усі фільми зі спогадами про Чорнобиль

Улюблений колір?

• Зелений

Улюблена пора року?

• Весна та літо

Чим пересуваєтесь містом?

• Автівкою та електроскутером

Опишіть себе трьома словами?

• Чесність, доброта, відповідальність

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше Інформатор БІГ писав про кавомана Олександра Мащенко з Ірпеня: як пристрасть переросла у бізнес та про Єлизавету Овраменко: дівчину, яка має талант на всі випадки життя.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися про актуальні новини “БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель) “!

Дарія Сльоза