За даними омбудсмана Дмитра Лубінця, станом на липень цього року, у російському полоні перебуває понад 25 тисяч цивільних заручників. Як з’ясувалося, визволити їх важче, ніж військових полонених.
Про це повідомляє Інформатор БІГ із посиланням на Національну спілку журналістів України, із посиланням на Суспільне та на власну інформацію.
Станом на липень цього року, за словами Дмитра Лубінця, вдалося повернути додому загалом 2 576 громадян України, з яких 144 — цивільні заручники.
Полонені чи заручники?
Є серед тих, кого взяли полон російські загарбники, і жителі Бучі.
Як розповіла в ексклюзивному коментарі Інформатору БІГ Ірина Швець – цивільна дружина жителя Бучі Олександра Курдіна, чоловік перебуває в російському полоні з 21 березня минулого року.
«Коли російські загарбники напали на нашу державу, Олександр і окупували Бучу, Олександр не виїжджав з міста тому, що допомагав 140 жінкам і діткам, які ховалися у підвалі– приносив їм воду, допомагав забезпечувати хлібом… У мене з ним був зв’язок до 21 березня 2022 року. А потім зв’язок обірвався».
Лише у квітні, коли відновився зв’язок, Ірина дізналася від товариша Олександра, що ж саме сталося. Тоді, 22 березня Олександр вийшов на вулицю, щоб відволікти увагу, аби окупанти не стріляли туди, де знаходяться жінки і діти. Саме тоді його забрали співробітники СОБР, закували в наручники і повезли у невідомому напрямку.
«Я зрозуміла, що він у полоні, але не знала – він живий чи ні. І тільки у січні цього року дізналася, що він у полоні, є фотографії. Я говорила з Дмитром Левицьким – волонтером, якому вдалося вийти з полону, де він знаходився з моїм Сашком. Дмитро розповів, що 23 березня 2022 року полонених привозили в Гостомель, 24 березня вони були на території Білорусі, а далі їх жорстко приймали в Брянській області, в Новозибково, в СІЗО-2. Вони там були до травня, а потім їх – 700 осіб – відправили у Володимирську і Тульську область. Де саме зараз знаходиться мій чоловік – я не знаю. І я не знаю, чи йому відомо, що я знаю, що він живий. Я щомісяця пишу листи відправляю їх через Червоний хрест, але, швидше за все, він їх не отримує. Я ще жодного листа від нього не отримала», – каже Ірина Швець.
Історії про викрадення українців росіянами навіть слухати боляче…
Можна тільки уявити, що пережила і переживає жінка, яка й досі перебуває у невідомості щодо того, в яких умовах знаходиться Олександр Курдін, і коли його можна буде повернути додому.
«Більш звично у суспільстві називати поневолених — цивільні полонені. Однак найбільш відповідним терміном все ж таки буде — цивільні заручники… загарбники на тимчасово окупованих територіях продовжують затримувати цивільних просто на вулицях, зазвичай за наведенням сусідів, які доповідають про проукраїнськість цих людей. Після цього їх утримують у підвалах, СІЗО, поліційних відділках. Іноді їх можуть етапувати та вивозити за межі території України, через що знайти їх стає ще складніше.», – йдеться у статті.
Тож якщо це не полонені, а заручники, то чи можна їх судити? А тим часом такі суди над цивільними українцями відбуваються.
«Ви викрали мене із моєї країни»
Зокрема, серед цих заручників – українські журналісти, яких росія викрадає, тримає у тюремних застінках, катує і судить. Так, 6 жовтня цього року сімферопольський окупаційний «суд» присудив 13 років позбавлення волі за «шпигунство» журналіста та громадського діяча з Нової Каховки, що на Херсонщині, Сергія Цигіпу, який на своїй Facebook-сторінці писав про події в області саме в той час ,коли люди були найбільш розгублені.
Історія викрадення журналіста чимось схожа на історію, яку розповіла бучанка Ірина Швець: після того, як Сергія Цигіпу торік у березні викрали росіяни, родина довгий час не знала, де він перебуває. І тільки у жовтні 2022 року довідалася, що його утримують у СІЗО №1 Сімферополя.
Під час пресконференції, присвяченій темі ув’язнення Сергія Цигіпи, яка відбулася 10 жовтня у НСЖУ, його дружина Олена Цигіпа розповіла про цей процес, та про жахливий тиск, який чинили загарбники на журналіста. За її словами, спочатку прокурор вимагав дати Сергію 19 років…
Український журналіст Сергій Цигіпа за гратами
«Я патріот своєї країни, – сказав Сергій в останньому слові на «суді», – Ви викрали мене із моєї країни. Я робив те, що вважаю за потрібне! Про те, що ви оголосили «СВО», я дізнався лише через півроку, вже в Криму. Мені байдуже, скільки ви мені дасте – два роки чи двадцять. Я розумію, що це для вас показова справа, ви намагаєтеся залякати людей. Для мене єдиний варіант стати вільним – дочекатися ЗСУ».
Змусити відмовитись від адвоката
Олена Цигіпа розповіла, що Сергій не визнав своєї провини й намагався довести до «суду», що його права порушено. До того ж, вона розповіла, що журналіст не мав можливості скористатися послугами адвоката, якого знайшла родина. Більше того, вона отримала копії нібито відмов Сергія від правозахисника, написані нерівним почерком. І розповіла, що графологічна експертиза встановила, що це писав Сергій Цигіпа, але дуже схоже, що під тиском…
До речі, подібні «відмови» від адвокатських послуг – звична практика росіян. Як розповіла правозахисниця і журналістка Людмила Гусейнова, це не єдиний випадок, коли в російських тюрмах людей б’ють, щоб вони відмовились від адвоката. Людмила Гусейнова висловила обурення ставленням російських окупантів до цивільних полонених і назвала вирок Цигіпі страшним.
«Сергій Цигіпа та інші полонені – це герої, які не продають свою країну й не зраджують», – підкреслила право захисниця, і звернула увагу, що в Сніжнянській колонії на Донеччині 2-3 роки в полоні перебувають жінки.
Чому ж так складно визволяти цивільних полонених з лап росіян?
«Наголошу: російська сторона не має законних підстав для затримання цивільних! Цивільні особи, мирні громадяни, взагалі не мають перебувати у неволі, а якщо таке трапилося – одразу мають бути звільнені!», – підкреслив Дмитро Лубінець.
Але, зазначивши, що росія на все має свої – злочинні мотиви, він висловив бачення того, навіщо росіяни затримують цивільних громадян.
З одного боку, росія використовує терор стосовно цивільних як інструмент впливу на позицію України у контексті досягнення військово-політичних цілей, адже кожен звільнений цивільний –свідок того, як рф порушувала міжнародні норми. З іншого боку – це спосіб посіяти зневіру серед українців та викликати лють на державні органи та владу загалом, використовуючи маніпулятивні наратив на кшталт того, що Україна відмовилася від повернення своїх людей”, або, мовляв, цивільні заручники – це злочинці тощо.
Дмитро Лубінець
«Українці мають розуміти: перемовини про те, щоб повернути цивільних додому – тривають постійно. Як приклад, ми передали російській стороні список найбільш вразливих громадян, які незаконно утримуються на території РФ та ТОТ, а саме громадян літнього віку. Однак, жодної реакції від країни-агресора не надійшло! І на цьому спроби не зупиняються – робота триває, проте не завжди про неї можна говорити. Україна намагається бодай якимось способом верифікувати та повернути додому українських громадян. Ба більше – я бачу кожен коментар та заклик щодо повернення цивільних. Також постійно ми проводимо зустрічі з рідними, чиї рідні перебувають у неволі. І на всіх майданчиках говоримо про цивільних заручників, вимагаємо, щоб світ реагував на цей факт жорстко, чинив тиск, щоб виключив РФ з організацій, де ця країна-терорист має свій голос», – пояснює Дмитро Лубінець.
І все ж. Проблема є, і вона лежить у правовому полі, та в активності чи бездіяльності тих, хто може допомогти.
Перша секретар НСЖУ Ліна Кущ, висловивши від імені Спілки підтримку Сергію Цигіпі, зазначила:
« Ми переконані, що навіть за ґратами він дізнається про те, що ми його підтримуємо. Ми висловлюємо солідарність Олені Цигіпі й хочемо запевнити, що ви не наодинці боретеся за визволення вашого чоловіка. Цивільні полонені, якими є журналісти, не є комбатантами, й, відповідно до міжнародного права, вони мають бути звільнені безумовно, без жодних обмінів. Проте українська правова система та міжнародні інституції виявилися неготовими до вирішення проблем цивільних полонених в Україні. На прикладі Сергія Цигіпи та інших заручників ми бачимо, що ця проблема є системною».
Про складнощі щодо обміну заручників розповідає і керівниця проєкту «Знайти своїх» Катерина Осадча.
«Цивільні заручники – саме так правильно називати невійськових людей, що потрапили у полон. На жаль, сьогодні це найбільш незахищена категорія полонених. Їхнє захоплення поза правовим полем, а держава поки не має жодних механізмів, як цим людям допомогти. Цивільний полон не має права на обмін: таких людей можуть відпустити або додати до обміну військовополонених, що є дуже великою проблемою. З боку окупантів взагалі цивільний полон – це абсолютне порушення Женевських конвенцій. Сьогодні багато полонених і депортованих з Київщини, ті хто потрапив до полону з перших днів повномасштабного вторгнення – кінець лютого чи березень місяць. Їх тримають у СІЗО, в підвалах, поліційних відділках, поруч з військовими. Це люди, яких утримують незрозуміло за що, і більш того – висувають якийсь вирок», – зазначає Катерина Осадча.
Не можна мовчати!
«Власне захист людей, які постраждали через воєнні конфлікти, – головна місія Міжнародного комітету Червоного Хреста. Це єдина організація у світі, що має юридичне право перевіряти стан полонених та умови, в яких їх утримують, на території країн, що воюють. Шукати безвісти зниклих під час війни – це також завдання Міжнародного комітету Червоного Хреста», – зауважує правозахисниця..
Разом з тим вона висловлює думку, що основна проблема у питаннях полонених у тому, що Росія обмежує доступ МКЧХ до більшості наших полонених, а МКЧХ не виявляє ініціативи у цих процесах, не добивається доступу до цивільних полонених, тому й не отримує інформації щодо їхнього стану.
«Але ж коли весь світ покладає надії на Міжнародний комітет Червоного Хреста як на організацію, що має нейтральний статус і доступ до двох сторін конфлікту. Бездіяльність і замовчування у такій ситуації, як на мене – це теж злочин», – зазначає Катерина Осадча.
Брянське СІЗО-2
Бучанка Ірина Швець розповідає, що вона також довго мовчала, не виносила на широкий загал тривожну інформацію про те, що Олександр потрапив до російських загарбників. Адже в цьому випадку головне – не зашкодити тим, хто потрапив до рук окупантів, і рідні полонених, чи то заручників, прислухаються до порад.
«Ми не раз ходили в координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, нам радили мовчати, не говорити про це. Але вже починаємо говорити. 22 жовтня буде рік і сім місяців, як Олександр перебуває у полоні. Про це треба говорити», – каже Ірина Швець.
Раніше Інформатор БІГ розповідав про те, що СБУ затримала у Києві агента фсб, який планував вступити до школи «Армії дронів».
Підписуйтеся на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися актуальні новини БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель)!
Інесса Швець
Фото автора та з відкритих Інтернет-ресурсів
