Оксана Цюпа – художниця, яка створює текстильні скульптури, що “розповідають” історії звичайних людей. Вона любить текстиль в усіх його проявах, і вже більше 30 років працює з ним. Остання персональна виставка Оксани “Поворот на Ірпінь” присвячена повномасштабній війні в Україні. Художниця показала світу біль та жахи війни через свої твори, які створені за прототипами реальних людей. Ця виставка була представлена в Україні та Бельгії. Цюпа – талановита майстриня, яка не тільки створює прекрасні творіння, але й через них розповідає про важливе. Загалом у мисткині відбулось вже 27 персональних виставок і вона не планує зупинятися на цьому.
Сьогодні Інформатор БІГ розповість історію Оксани Цюпи, яка вже більше 30 років присвячує своє життя творчості. Натхнення для своїх робіт жінка черпає абсолютно з усього: фільми, музика, картини, але найбільше надихається звичайними людьми. Її особливий прийом – пізнати людину зсередини, бачити її сутність, а вже потім починати створювати ляльку за прототипом. Оксана – справжній трудоголік, бо коли починає творити, забуває про все і про всіх, повністю поринає в роботу.
«Я дуже люблю літо. Бо літо – це свобода, тому що я жила в квартирі, а на канікули мене відвозили до бабусі в село. А там, зрозуміла річ, ти можеш робити все, що тобі хочеться і навіть більше. Але там інший ритм та стиль життя. Щось таке незвичне та водночас рідне. Люблю літо та згадую бабусю, у якої й відпочивала тоді», – з усмішкою розповідає Цюпа.
Оксана народилась у Києві, але вже понад 50 років мешкає в Ірпені. Ходила до 17-ої школи, закінчила 8 класів. Пізніше – вступила до училища й продовжувала навчатись у вечірній школі. А через 2 роки подалась до Київського інституту легкої промисловості – вчитися на художника по костюмах.
-Як ви вирішили займатись саме творчістю?
-Коли в дитинстві у мене питали, чим я хочу займатись та ким хочу бути, я хотіла одного… Щоб мені ніхто не заважав і я займалася тим, чого дійсно хочу. Це такі дитячі міркування, але так вони й переросли у щось більше. Скільки себе пам’ятаю, дуже любила все робити руками. Мені цікаво все спробувати, робити самостійно, і зрештою я багато чого вмію ще з дитинства. Люблю текстиль, от люблю в усіх його проявах. Це саме те, чому я вчилася, бо хотіла бути художником і працювати з тканинами. Але тоді в Україні не було цього напрямку, тому я вступила на художника по костюмах. Власне, все моє свідоме життя пов’язане з тканиною.
-А чому саме лялькарство?
-Спочатку я робила текстильні пано й брошки. Так дійшло й до ляльок. Тоді почала створювати ляльки, а зараз займаюсь текстильною скульптурою. І ці два напрямки суттєво відрізняються один від одного. Ой, про це взагалі можна дуже багато говорити. Лялька – це антропоморфна модель. Від самого початку людство нероздільне з лялькою. Це цікава тема. Складна, філософська.
-Пам’ятаєте як зробили свою першу колекцію?
-Звісно! Тоді я вперше побувала у Венеції. Давно хотіла й мріяла туди потрапити і не розчарувалась. Венеція мене дуже вразила. Це й стало сильним поштовхом. Таким, що я сіла і зробила свою першу колекцію.
Перші мої ляльки вийшли невисокі, десь сантиметрів по 20-25, були зроблені з паперклею, одягнені у венеціанському стилі. Це мене настільки вразило, власне, після цього пішло-поїхало (усміхається)
“Вони такі невисокі вийшли, десь сантиметрів 20-25, були зроблені з паперклею, одягнені у венеціанському стилі. Мене настільки це вразило”
-Звідки черпаєте натхнення для своїх робіт?
-З усього…це ж взагалі творчий процес. На моє натхнення може вплинути навіть наша розмова. Десь щось може зачепити, десь задумаєшся і, ніби-то, різні фрагменти з життя накладаються один на інший. Можливо, якийсь фільм, шматок музики, картина, вірш – це все так працює на підсвідомому рівні. Має бути багато художнього. Тобто “надивлення”. Потрібно багато чого бачити й пропускати крізь себе. Все залежить від освіти, яку ти отримав і від того, як ти дивишся на цей світ і сприймаєш його.
-Скільки часу йде на підготовку однієї персональної виставки?
-По-різному. Наприклад, у мене є виставка, зроблена за мотивами твору «Тев’є-молочар» Шолома Алейхема, єврея за національністю. Я 10 років готувалась до неї, було дуже складно. Крім своїх уявлень, мушу дотримуватися літературного джерела. А ідея полягала в тому, що ляльки будуарні, з елементами скульптури. Я люблю характерні речі, тому мені хотілося, щоб і ляльки були яскравими, запам’ятовувалися. Також люблю бачити суть людини, якою вона є всередині. Що мені було дійсно складно – передати життя євреїв та їхній побут, звичаї й традиції. Автор описував усе з середини, а мені потрібно було перейти з-зовні до тієї серцевини, щоб передати за допомогою ляльки та її костюму основний посил твору. Власне для цього переходу мені й знадобилося аж 10 років. А ще, як зараз пам’ятаю, після тієї виставки мені написали коментар: “Після побаченого, ви змотивували мене піти й купити книгу”. І тоді зрозуміла – я працюю не даремно.
“Я люблю характерні речі, тому мені хотілося, щоб ляльки були яскравими і запам’ятовувалися”
“Автор описував усе з середини, а мені потрібно було перейти з-зовні до тієї середини, щоб передати за допомогою ляльки та її костюму основний посил твору”
Ранок 24 лютого
-В мене досить складна ситуація була на момент початку повномасшабної війни. В Ірпені я 10 років доглядала свою хвору маму. Вона 1930 року народження і хворіла на Альцгеймера. Мамі було 92, а емоційно і психологічно – років 11-13. Про те, що почалась війна я дізналась близько 9 ранку 24 лютого. Відправила чоловіка в супермаркет за продуктами, а сама пішла на ринок, зорієнтувалась, що треба купити запаси ліків. Аптека ще не відкрилась, а я вже чи десята, чи одинадцята в черзі, і стояла мама молода з дитинкою місяців дев’яти, вони закупалися підгузками. Я боюсь думати, що з ними могло бути потім, але дуже сподіваюсь, що все добре. На базарі була велика черга, чомусь саме за хлібом. Купила картоплі, м’яса й побігла додому. Про те, аби виїхати з міста, тоді питання не стояло. Машини в нас не було. Було відчуття, що ти прожив не пару годин, а тиждень, не день, а місяць. Така була інтенсивність подій. Вночі з 7 на 8 березня я практично вже з усіма попрощалася. Почало гупати з усіх боків. Ми лежали з чоловіком і говорили, що непогано ми наше життя прожили, раптом що. Я на собі написала фломастером, і на мамі, хто ми, що ми.
Як наважились на евакуацію?
-Рятувальник, наш сусід, Олександр Самков вивіз свою родину, а потім повернувся за нами. Нас в машину сіло семеро. У закритий порожній фургон, просто на підлогу. А по трасі водій забрав ще трьох – люди йшли пішки з Ірпеня на Київ. Приїхали до столиці, а там люди з квітами. Я спершу не розуміла, що відбувається – чому всі з квітами. А вже потім згадала, що 8 березня і, виявляється, хтось ходив і вітав жінок. Нас прихистила акторка Римма Зюбіна. В кінці березня стало зрозуміло, що Ірпінь звільняють, вже почались зачистки міста. Але що далі, як там квартира, нічого не зрозуміло було. Моя мама пішла з життя 26 квітня. Вона померла в лікарні в Рівненській області. Хоча б не під бомбардуваннями. Я їй дуже вдячна, що вона мене народила, виховала, що вона прожила так довго і що вона мені показала, хто я під час війни. Мені за них болить, за оцих старших людей, які пережили вже одну війну. Чому вони перед смертю мали знову пережити весь цей жах?
Евакуація з Ірпеня до Києва
Остання персональна виставка«Поворот на Ірпінь»
-У ті перші дні війни я була в такому шоці, що не могла дивитися на себе, на колір (так Оксана називає кольорові речі, ніби-то під час війни для неї все стало чб), не могла зрозуміти, як можна творити коли за вікном відбуваються звірства й жахіття. Не могла на колір дивитись, бо він мене фактично вбивав. Але оговталась і вирішила, що буду починати щось робити. Ми повернулись до Ірпеня. Бігла викидати сміття, побачила трьох людей. Як пізніше з’ясувалось – це були мої сусіди. Жінку та двох чоловіків з клунками і пакетами. Один був у жіночій шубі. Вони пройшли повз мене, ніби примара. І ці образи потрібно опрацювати та обдумати. Я мала ще зробити дві скульптури в колекцію, але вже не мала емоційних сил. Наразі вони відкладені, але я ще до них повернусь. Чому виставка саме “Поворот на Ірпінь”? Бо, щоб заїхати до міста, скрізь потрібно повертати. Воно оточене магістралями з усіх боків. Через це й така назва.
“На фоні зруйнованого міста, вони були таким яскравим спалахом, мов би показували своїм виглядом, що життя продовжується”. Фото: Михайло Марків
“Скільки себе пам’ятаю, я дуже люблю все робити руками”. Фото: Михайло Марків
-Виставка “Поворот на Ірпінь” проходила у Брюсселі, чи відвідували її місцеві жителі?
-Було багато українців, але також були й двоє брюссельців. Одного точно пам’ятаю звати Максиміліан. Десь йому років 35-40. Вони прийшли, аби дізнатися щось про Україну та війну, бо Бельгія дуже далеко від нас, від війни. Але вони продовжують допомагати і це дійсно велика підтримка для нашої країни, для кожного з нас. Війна це свого роду природний відбір. Складно засуджувати будь-кого за його реакцію на війну, бо у людини 3 реакції на будь-які критичні ситуації: бий, біжи, давай відсіч. Все залежить від кожного з нас.
-Як ставитесь до сучасного мистецтва? Хто подобається з українських митців?
-Ставлюсь позитивно! Я й сама є представником сучасного мистецтва. Текстильну скульптуру в Україні ніхто й не робить. Тому я єдина у своїй справі. З текстилем взагалі складно працювати, але я з дитинства люблю працювати з чимось рідкісним. Дуже цікава ситуація була з моїми брошками, вони свого роду унікальні і їх навіть намагалися підробити, але той, хто розуміється, одразу відрізнить оригінал від підробки. На створення одного виробу йде купа часу, а підробка потребує швидкості. Я більше люблю київських живописців, особливо Олену Придувалову. У мене з нею колись була спільна виставка. Можу сказати, що одна з найуспішніших. Специфіка парної виставки, щоб між ними був симбіоз, а коли це два художники, то це дуже складно зробити. Живопис для мене – це роботи Владислава Шерешевського, бо на них дивишся і відчуваєш, що таке живо “писати”. Ще дуже люблю Матвія Вайсберга, особливо його “Стіна- 2014”
Фото: facebook/Матвій Вайсберг
-Якою своєю роботою пишаєтесь найбільше?
-Одразу скажу, їх у мене кілька. Є одна знакова робота, яка є моїм Alter ego – «Жаб’яча царівна» з якої власне і почалось виготовлення великих серій. І також була серія «Відьми», яка теж є одним із найсильніших циклів. Взагалі у мене це вже 26 чи 27 виставка відбулася, я й з рахунку збилася. Десь у рік маю 1-2 виставки. Звісно війна та пандемія внесли свої корективи, але намагаюсь рухатися вперед. Також люблю, ще свою «Дору Марківну» з гладіолусами.
“Є одна знакова робота, яка є моїм Alter ego – «Жаб’яча царівна»”
“І також була серія «Відьми», яка теж є одним із найсильніших циклів”
Пам’ятаю, одиного разу їхала в електричці, де повно людей було і зайшла жінка з оберемком гладіолусів. Притисла їх до себе і з-поміж усього люду була схожа на сонце, що пробивається крізь сірі хмари. Дуже це мене надихнуло…
“Пам’ятаю один раз їхала в електричці, де повно людей було і зайшла жінка з оберемком гладіолусів, притисла їх до себе і з поміж усього люду була схоже на сонце з поміж темряви”. Фото: Світлана Скрябіна
-Які у вас плани на майбутнє?
-Планів таких глобальних не маю, але хочу ще доповнити свій останній проєкт іншими скульптурами. Прототипами стануть звичайні люди, які невідомі, але у кожного своя історія. Зазвичай ми чуємо про якийсь героїзм чи трагізм і тоді людина стає впізнаваною. А хочеться за допомогою своїх робіт передати глибинні почуття звичайних людей на маринесі. Я й люблю розповідати та показувати своєю творчістю історію таких людей. Взагалі серйозних планів більше, аніж на тиждень, не планую. Розумієте, з початком війни, наше життя змінилося і вже не буде таким як раніше.
“Взагалі серйозних планів більше чим на тиждень, я не планую”
Наше традиційне бліц-опитування:
Улюблений напій?
- Сухе червоне вино, чилійське або аргентинське
Улюблена страва?
- Риба в усіх її проявах
Улюблене місце в Ірпені?
- Грабовий ліс на Новооскольській. На жаль, все забудовано, то він залишився тільки у моїх дитячих спогадах.
Улюблена книга?
- «Кохання під час холери» Габрієля Гарсії Маркеса
Улюблений фільм?
- Улюбленого немає. Люблю фільми режисерів Альмодовера та
Ларса фон Трієра
Улюблений колір?
- Білий
Улюблена пора року?
- Літо. Люблю все, окрім зими
Чим пересуваєтесь містом?
- Пішки
Чим займаєтесь поза роботою?
- Займаюся своїми котами. Маю квітник під будинком та трохи дратую ним своїх сусідок. Хочу, щоб було більше дерев і квітів по всьому Ірпені
Опишіть себе трьома словами?
- Дивна, смішна, творча
Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!
Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про Ігоря Бубнов з Ірпеня: “Хтось бачить спортивну студію як простий спортзал, а хтось – як місце сили. Мене хтось бачить як просто Бубу, а хтось – як сильну, добру людину. І це дуже важливо. Як людина бачить цей світ — так вона і живе”. А також Василя Харитоненка з Немішаєвого – від льотчика до засновника видавництва та історію Анастасії Тихої та її притулку для тварин
Попко Микола
