Лялькарка Оксана Цюпа з Ірпеня: “Одного разу я їхала в переповненій електричці. Зайшла жінка з оберемком гладіолусів, притисла їх до себе. З-поміж усього люду вона була схожа на сонце, що пробиваться через сірі хмари. Мене це дуже надихнуло на створення чергової ляльки”

Оксана Цюпа – художниця, яка створює текстильні скульптури, що “розповідають” історії звичайних людей. Вона любить текстиль в усіх його проявах, і вже більше 30 років працює з ним. Остання персональна виставка Оксани “Поворот на Ірпінь” присвячена повномасштабній війні в Україні. Художниця показала світу біль та жахи війни через свої твори, які створені за прототипами реальних людей. Ця виставка була представлена в Україні та Бельгії. Цюпа – талановита майстриня, яка не тільки створює прекрасні творіння, але й через них розповідає про важливе. Загалом у мисткині відбулось вже 27 персональних виставок і вона не планує зупинятися на цьому.

Сьогодні Інформатор БІГ  розповість історію Оксани Цюпи, яка вже більше 30 років присвячує своє життя творчості. Натхнення для своїх робіт жінка черпає абсолютно з усього: фільми, музика, картини, але найбільше надихається звичайними людьми. Її особливий прийом – пізнати людину зсередини, бачити її сутність, а вже потім починати створювати ляльку за прототипом. Оксана – справжній трудоголік, бо коли починає творити, забуває про все і про всіх, повністю поринає в роботу.

«Я дуже люблю літо. Бо літо – це свобода, тому що я жила в квартирі, а на канікули мене відвозили до бабусі в село. А там, зрозуміла річ, ти можеш робити все, що тобі хочеться і навіть більше. Але там інший ритм та стиль життя. Щось таке незвичне та водночас рідне. Люблю літо та згадую бабусю, у якої й відпочивала тоді», – з усмішкою розповідає Цюпа.

Оксана народилась у Києві, але вже понад 50 років мешкає в Ірпені. Ходила до 17-ої школи, закінчила 8 класів. Пізніше – вступила до училища й продовжувала навчатись у вечірній школі. А через 2 роки  подалась до Київського інституту легкої промисловості – вчитися на художника по костюмах.

-Як ви вирішили займатись саме творчістю?

-Коли в дитинстві у мене питали, чим я хочу займатись та ким хочу бути, я хотіла одного… Щоб мені ніхто не заважав і я займалася тим, чого дійсно хочу. Це такі дитячі міркування, але так вони й переросли у щось більше. Скільки себе пам’ятаю, дуже любила все робити руками. Мені цікаво все спробувати, робити самостійно, і зрештою я багато чого вмію ще з дитинства. Люблю текстиль, от люблю в усіх його проявах. Це саме те,  чому я вчилася, бо хотіла бути художником  і працювати з тканинами. Але тоді в Україні не було цього напрямку, тому я вступила на художника по костюмах. Власне, все моє свідоме життя пов’язане з тканиною.

-А чому саме лялькарство?

-Спочатку я робила текстильні пано й брошки. Так дійшло й до ляльок. Тоді почала створювати ляльки, а зараз займаюсь текстильною скульптурою. І ці два напрямки суттєво відрізняються один від одного. Ой, про це взагалі можна дуже багато говорити. Лялька – це антропоморфна модель. Від самого початку людство нероздільне з лялькою.  Це цікава тема. Складна, філософська.

-Пам’ятаєте як зробили свою першу колекцію?

-Звісно! Тоді я вперше побувала у Венеції. Давно хотіла й мріяла туди потрапити і не розчарувалась. Венеція мене дуже вразила. Це й стало сильним поштовхом. Таким, що я сіла і зробила свою першу колекцію.

Перші мої ляльки вийшли невисокі, десь сантиметрів по 20-25,  були зроблені з  паперклею, одягнені у венеціанському стилі. Це мене настільки вразило, власне, після цього пішло-поїхало (усміхається)

-Звідки черпаєте натхнення для своїх робіт?

-З усього…це ж взагалі творчий процес. На моє натхнення може вплинути навіть наша розмова. Десь щось може зачепити, десь задумаєшся і, ніби-то, різні фрагменти з життя накладаються один на інший. Можливо, якийсь фільм, шматок музики, картина, вірш – це все так працює на підсвідомому рівні. Має бути багато художнього. Тобто “надивлення”. Потрібно багато чого бачити й пропускати крізь себе. Все залежить від освіти, яку ти отримав і від того, як ти дивишся на цей світ і сприймаєш його.

-Скільки часу йде на підготовку однієї персональної виставки?

-По-різному. Наприклад, у мене є виставка, зроблена за мотивами твору «Тев’є-молочар» Шолома Алейхема, єврея за національністю. Я 10 років готувалась до неї, було дуже складно. Крім своїх уявлень, мушу дотримуватися літературного джерела. А ідея полягала в тому, що ляльки будуарні, з елементами скульптури. Я люблю характерні речі, тому мені хотілося, щоб і ляльки були яскравими, запам’ятовувалися. Також люблю бачити суть людини, якою вона є всередині. Що мені було дійсно складно – передати життя євреїв та їхній побут, звичаї й традиції. Автор описував усе з середини, а мені потрібно було перейти з-зовні до тієї серцевини, щоб передати за допомогою ляльки та її костюму основний посил твору. Власне для цього переходу мені й знадобилося аж 10 років. А ще, як зараз пам’ятаю, після тієї виставки мені написали коментар:  “Після побаченого, ви змотивували мене піти й купити книгу”. І тоді зрозуміла – я працюю не даремно.

 

Ранок 24 лютого

-В мене досить складна ситуація була на момент початку повномасшабної війни. В Ірпені я 10 років доглядала свою хвору маму. Вона 1930 року народження і хворіла на Альцгеймера. Мамі було 92, а емоційно і психологічно – років 11-13. Про те, що почалась війна я дізналась близько 9 ранку 24 лютого. Відправила чоловіка в супермаркет за продуктами, а сама пішла на ринок, зорієнтувалась, що треба купити запаси ліків. Аптека ще не відкрилась, а я вже чи десята, чи одинадцята в черзі, і стояла мама молода з дитинкою місяців дев’яти, вони закупалися підгузками. Я боюсь думати, що з ними могло бути потім, але дуже сподіваюсь, що все добре. На базарі була велика черга, чомусь саме за хлібом. Купила картоплі, м’яса й побігла додому. Про те, аби виїхати з міста, тоді питання не стояло. Машини в нас не було. Було відчуття, що ти прожив не пару годин, а тиждень, не день, а місяць. Така була інтенсивність подій. Вночі з 7 на 8 березня я практично вже з усіма попрощалася. Почало гупати з усіх боків. Ми лежали з чоловіком і говорили, що непогано ми наше життя прожили, раптом що. Я на собі написала фломастером, і на мамі, хто ми, що ми.

Як наважились на евакуацію?

-Рятувальник, наш сусід, Олександр Самков вивіз свою родину, а потім повернувся за нами. Нас в машину сіло семеро. У закритий порожній фургон, просто на підлогу. А по трасі водій забрав ще трьох – люди йшли пішки з Ірпеня на Київ. Приїхали до столиці, а там люди з квітами. Я спершу не розуміла, що відбувається – чому всі з квітами. А вже потім згадала, що 8 березня і, виявляється, хтось ходив і вітав жінок. Нас прихистила акторка Римма Зюбіна. В кінці березня стало зрозуміло, що Ірпінь звільняють, вже почались зачистки міста. Але що далі, як там квартира, нічого не зрозуміло було. Моя мама пішла з життя 26 квітня. Вона померла в лікарні в Рівненській області. Хоча б не під бомбардуваннями. Я їй дуже вдячна, що вона мене народила, виховала, що вона прожила так довго і що вона мені показала, хто я під час війни. Мені за них болить, за оцих старших людей, які пережили вже одну війну. Чому вони перед смертю мали знову пережити весь цей жах?

Остання персональна виставка«Поворот на Ірпінь»

-У ті перші дні війни я була в такому шоці, що не могла дивитися на себе, на колір (так Оксана називає кольорові речі, ніби-то під час війни для неї все стало чб), не могла зрозуміти, як можна творити коли за вікном відбуваються звірства й жахіття. Не могла на колір дивитись, бо він мене фактично вбивав. Але оговталась і вирішила, що буду починати щось робити. Ми повернулись до Ірпеня. Бігла викидати сміття, побачила трьох людей. Як пізніше з’ясувалось – це були мої сусіди. Жінку та двох чоловіків з клунками і пакетами. Один був у жіночій шубі. Вони пройшли повз мене, ніби примара. І ці образи потрібно опрацювати та обдумати. Я мала ще зробити дві скульптури в колекцію, але вже не мала емоційних сил. Наразі вони відкладені, але я ще до них повернусь. Чому виставка саме “Поворот на Ірпінь”? Бо, щоб заїхати до міста, скрізь потрібно повертати. Воно оточене магістралями з усіх боків. Через це й така назва.

 

-Виставка “Поворот на Ірпінь” проходила у Брюсселі, чи відвідували її місцеві жителі?

-Було багато українців, але також були й двоє брюссельців. Одного точно пам’ятаю звати Максиміліан. Десь йому років 35-40. Вони прийшли, аби дізнатися щось про Україну та війну, бо Бельгія дуже далеко від нас, від війни. Але вони продовжують допомагати і це дійсно велика підтримка для нашої країни, для кожного з нас. Війна це свого роду природний відбір. Складно засуджувати будь-кого за його реакцію на війну, бо у людини 3 реакції на будь-які критичні ситуації: бий, біжи, давай відсіч. Все залежить від кожного з нас.

-Як ставитесь до сучасного мистецтва? Хто подобається з українських митців?

-Ставлюсь позитивно! Я й сама є представником сучасного мистецтва. Текстильну скульптуру в Україні ніхто й не робить. Тому я єдина у своїй справі. З текстилем взагалі складно працювати, але я з дитинства люблю працювати з чимось рідкісним. Дуже цікава ситуація була з моїми брошками, вони свого роду унікальні і їх навіть намагалися підробити, але той, хто розуміється, одразу відрізнить оригінал від підробки. На створення одного виробу йде купа часу, а підробка потребує швидкості. Я більше люблю київських живописців, особливо Олену Придувалову. У мене з нею колись була спільна виставка. Можу сказати, що одна з найуспішніших. Специфіка парної виставки, щоб між ними був симбіоз, а коли це два художники, то це дуже складно зробити. Живопис для мене – це роботи Владислава Шерешевського, бо на них дивишся і відчуваєш, що таке живо “писати”. Ще дуже люблю Матвія Вайсберга, особливо його “Стіна- 2014”

-Якою своєю роботою пишаєтесь найбільше?

-Одразу скажу, їх у мене кілька. Є одна знакова робота, яка є моїм Alter ego – «Жаб’яча царівна» з якої власне і почалось виготовлення великих серій. І також була серія «Відьми», яка теж є одним із найсильніших циклів. Взагалі у мене це вже 26 чи 27 виставка відбулася, я й з рахунку збилася. Десь у рік маю 1-2 виставки. Звісно війна та пандемія внесли свої корективи, але намагаюсь рухатися вперед. Також люблю, ще свою «Дору Марківну» з гладіолусами.

 

Пам’ятаю, одиного разу їхала в електричці, де повно людей було і зайшла жінка з оберемком гладіолусів. Притисла їх до себе і з-поміж усього люду була схожа на сонце, що пробивається крізь сірі хмари. Дуже це мене надихнуло…

-Які у вас плани на майбутнє?

-Планів таких глобальних не маю, але хочу ще доповнити свій останній проєкт іншими скульптурами. Прототипами стануть звичайні люди, які невідомі, але у кожного своя історія. Зазвичай ми чуємо про якийсь героїзм чи трагізм і тоді людина стає впізнаваною. А хочеться за допомогою своїх робіт передати глибинні почуття звичайних людей на маринесі. Я й люблю розповідати та показувати своєю творчістю історію таких людей. Взагалі серйозних планів більше, аніж на тиждень,  не планую. Розумієте, з початком війни, наше життя змінилося і вже не буде таким як раніше.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

• Сухе червоне вино, чилійське або аргентинське

Улюблена страва?

• Риба в усіх її проявах

Улюблене місце в Ірпені?

• Грабовий ліс на Новооскольській. На жаль, все забудовано, то він залишився тільки у моїх дитячих спогадах.

Улюблена книга?

• «Кохання під час холери» Габрієля Гарсії Маркеса

Улюблений фільм?

• Улюбленого немає. Люблю фільми режисерів Альмодовера та
  Ларса фон Трієра

Улюблений колір?

• Білий

Улюблена пора року?

• Літо. Люблю все, окрім зими

Чим пересуваєтесь містом?

• Пішки

Чим займаєтесь поза роботою?

• Займаюся своїми котами. Маю квітник під будинком та трохи дратую ним своїх сусідок. Хочу, щоб було більше дерев і квітів по всьому Ірпені

Опишіть себе трьома словами?

• Дивна, смішна, творча

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про Ігоря Бубнов з Ірпеня: “Хтось бачить спортивну студію як простий спортзал, а хтось – як місце сили. Мене хтось бачить як просто Бубу, а хтось – як сильну, добру людину. І це дуже важливо. Як людина бачить цей світ — так вона і живе”.  А також Василя Харитоненка з Немішаєвого – від льотчика до засновника видавництва та історію Анастасії Тихої та її притулку для тварин

Попко Микола