Денис Шаварінський: «Ти можеш все, якщо цього хочеш. Не здаватися і продовжувати рух вперед – в цьому і є сила»

Денис Шаварінський – спортсмен, професійний тренер, переможець двох турнірів з бодибілдингу. Тривалий відтинок свого життя він працював економістом. У різних компаніях. На високих і відповідальних посадах. Але, попри це, одного разу вирішив перевернути у своєму житті все і податися… в професійний спорт. Про це Денис Шаварінський розповів журналістці Інформатора БІГ.

– Денисе, розкажете про себе?

– Я – киянин. Народився на Виноградарі, майже все своє життя мешкав у столиці, згодом з батьками переїхав у село Забір’я.

Мені 30 років. Спортом почав займатися з 20-ти. Вищу освіту здобував в КНЕУ, вчився на економіста. Також паралельно здобував військову спеціальність в держуніверситеті імені Шевченка.

– То у вас, виходить, дві спеціальності і друга – військова. Яке у вас звання?

– Молодший лейтенант. Я – офіцер запасу. Військова спеціальність – начальник фінансового відділу.

– А ви працювали за фахом?

– Так, працювати економістом я почав в 21 рік в компанії, яка займалася реалізацією сільськогосподарських товарів, там я пропрацював три роки, а коли зрозумів, що виріс зі своєї посади, вирішив звільнитися.

Перейшов в іншу фірму працювати теж фінансистом, пропрацював там два роки поки не почалася пандемія і всі почали жити в умовах карантину.

COVID -19 дуже сильно все перелаштував. Тоді я почав думати про те, що треба щось змінювати. Це було важко, оскільки багато років працював в одній сфері, багато віддав сил та часу навчанню і на той момент обіймав уже посаду заступника фінансового директора.

Був у кадровому резерві на посаду фіндиректора. За ці 5 років я непогано просунувся і хотів продовжувати, адже було вкладено не мало часу, грошей в особистісний і професійний розвиток.

– Чим для вас на той момент був спорт?

– Я не скажу, що це було хобі. Це було за відчуттями щось більше. Значно більше, бо я регулярно ходив в спортзал і це займало 80 відсотків мого вільного часу.

Пам’ятаю момент, коли я тренувався з тренером і мою трансформацію почали помічати колеги. Спочатку я був звичайний, середньостатистичний співробітник для всіх, потім мене почали запрошувати на різні рекламні ролики, благодійні забіги, з того часу я став рекламним обличчям компанії, в якій працював.

– Вам це подобалося?

– Звісно (сміється). Кому ж це може не подобатися? Коли ти працюєш бухгалтером, ти сіра миша – в тебе є комп’ютер, купа паперів, купа задач, звітність і все. А тут зовсім інше з’являється. Ти відчуваєш, що до тебе ставлення змінилося.

– Що було далі?

– Коли настав карантин нас всіх звільнили, весь торговий дім. Деяким дали місця, але всі інші пішли на ринок праці.

Я почав працювати в фармацевтичній компанії. Там пропрацював рік і почалася війна.

– Де ви зустріли війну?

– Ох, війна. 23 лютого мене відрядили на агролокацію в Хмельницьку область. За день до цього я одружився, вже з колишньою дружиною.

24 лютого мені зателефонували й сказали: «Можеш не повертатися – тут вибухи, ракети летять, все падає». В мене був шок, мені було страшно вийти на вулицю.

Всі по різному реагують, але мені було дуже страшно. Життя одне і я хвилювався за рідних, я не знав, що мені робити. Я думав, як їм допомогти, почав телефонувати всім своїм знайомим, найближчим. Запитував їх, чи все гаразд, питав про подальші дії. Майже всі казали, що нікуди не поїдуть і будуть залишатися.

Згодом поряд з будинком моїх на той момент тещі з тестем прилетів снаряд. Тоді вони жили в Ірпені, але після цього залишили місто. Я забрав дружину і через кілька днів прилетіло вже в їхню квартиру в Ірпені. Був шок. Що робити далі, ми не знали.

– Але ж з цього ступору якось вийшли?

– Так, звичайно. Знайти нову роботу було дуже важко. Працював вантажником, експедитором, касиром в «Копійочці», але ніде мене не хотіли брати.

Коли я казав, що за фахом фінансист, вони розуміли, що надовго не затримаюсь. Або відмовляли, або говорили чергову фразу, аби не відмовляти напряму: «Ну прийдіть постажуйтесь». А навіщо мені стажування, мені потрібно заробляти кошти, аби жити? Після цього двері зачинялися.

Тоді з грошима насправді було настільки погано, що вибору не було. Ось і все.

– Коли ви повернулися до міста?

– Я повернувся до Забір’я. Знайшов роботу. Влаштувався економістом. Працював віддалено в мережі аптек «Доброго дня» (сміється).

Вони дуже здивувалися, що я прийшов працювати, але я пояснив, що вибору немає, мені потрібна була ця робота.

На той момент за три місяці я скинув 20 кілограмів. На себе не був схожий, закинув тренування, мене з’їдала депресія і невідомість.

А через пів року ще й розлучився.

– І що вас спонукало так різко змінити свою діяльність і почати професійно займатися спортом?

– В аптечній мережі я пропрацював десь з травня до жовтня, потім перейшов на фріланс і працював аудитором. Їздив на різні підприємства з перевірками та паралельно думав про те, що мені потрібно для того, щоб повернутися в спорт.

Бо занадто вже дуже не подобалося те, як я виглядаю. Багаторічний досвід та регулярні заняття зійшли нанівець, я перестав себе впізнавати.

Потім став фінансовим партнером в одній фірмі. Зарплата була нормальна. Почав знову ходити в зал, коштів вистачало на правильне харчування, підтримання форми.

Весь свій вільний час я почав витрачати на спорт – розвивав свій блог і паралельно думав, як надавати послуги онлайн. Свою колишню форму відновив за 4 місяці і якось в один день зрозумів, що більше не хочу працювати в фінансовій сфері. Я був упевнений, що маю досягти більшого.

Я бачив, що всі мої знайомі тренери лишилися при роботі за будь-яких умов. Вони не переймалися скороченнями, фінансовою кризою. Завжди були при роботі, в їхніх послугах були зацікавлені. Чи то війна, чи то ковід, люди записувалися на онлайн-заняття, приходили в зал. Хоча заробітна плата тренера і не стабільна, але все залежить від тебе самого, від твоєї наполегливості, активності, бажання. Коли ти хороший тренер, люди йдуть до тебе.

– І ви таки зважилися на цей крок?

– Зважився. Тим паче, на той момент я познайомився зі своєю нареченою, а вона мене дуже підтримала. Як зараз пам’ятаю, сказала: «Давай, спробуй! У тебе блог. В тебе горять очі, коли ти займаєшся цією роботою. Переходь працювати тренером. Не витрачай час на справу, яка тобі не приносить втіхи та задоволення». Ось так я і почав працювати тренером.

Найцікавіше, що на роботу влаштувався в зал, власник якого тренував мене у 20 років. А найцікавіше, що він мене навіть не впізнав (сміється).

Я почав і за перший місяць заробив 2 тисячі гривень (сміється). Це був просто не сезон, людей було дуже мало і підхід власників бізнесу був дуже пасивний. Тобто хто прийшов, той і прийшов. За клієнтів не воювали, задовольнялися тими, хто є. Нових клієнтів ніяк не залучали.

Фінансово тоді було важко. Довелося взяти кредит, щоб елементарно сплачувати рахунки та просто жити. Було важко не тільки через гроші, а й морально.

Згодом я перейшов в інший клуб і там стало легше. Я відчув динаміку, ріст. Я був нульовим тренером і люди почали приходити, заробітна плата зростала і це було круто.

– Тобто на той момент головним рушієм був заробіток, а зараз?

– Зараз це теж заробіток, але, окрім нього, я отримую задоволення від роботи. Мені не хочеться втекти о 18.00 додому, або прокидатися зранку і казати: «Боже, як я ненавиджу цю роботу. Як я не хочу йти туди, бачити клієнтів, керівництво…»

Зараз я розумію, що мої навички та знання приносять людям користь, я відчуваю від того задоволення, від того, що я роблю і мені приємно спілкуватися з людьми, клієнти усміхаються при зустрічі.

– Ви вже там не працюєте?

– Ні, я працював там з вересня по квітень і вирішив змінити клуб, тому що прагнув більшого. А там це було неможливо. Тому пішов туди, куди мене колись кликали (усміхається). Почав працювати у двох клубах, один з яких в Коцюбинському.

– Чи є у вас якийсь певний графік?

– Мій графік – це мій режим. Я працюю весь час, окрім того, коли сплю. Це може бути навіть не тренерська діяльність, а ведення свого блогу.

Наразі я активно веду блог. Мій інстаграм – моя реклама, те що я там демонструю показує мене як людину, експерта, спортсмена. Я прокинувся й одразу починаю працювати.

Блог розвиваю, щоб принести насамперед принести користь людям, щоб у них була довіра до мене. Я показую свою експертність і через якийсь час люди приходять на онлайн-супровід з харчування, тренування тощо.

– Бодибілдинг. Як ви до цього прийшли? Чому ви вирішили йти в цю сферу?

– Насправді це було спонтанно, я не планував виступати, принаймні на етапі, в якому був на той момент. У мене був прогрес, форма моя мені подобалася. Але планів виступати не було. Аж допоки не побачив, як мій тренер готує інших спортсменів до змагань. Тоді і подумав: чому б ні.

Це була моя таємна мрія, яку можна було втілити. Коли сказав тренеру, що теж хочу, він відповів, що я вже в списку (сміється).

Ми почали підготовку. Спочатку це повинна була бути аматорська ліга, там де виступають спортсмени без великих досягнень, але в останній момент я передумав виступати.

– Чому?

– Через те, що зараз відбувається в країні, не хотів ризикувати, оскільки ми плануємо весілля. Ті змагання не були варті мого ризику, але тренер мене зрозумів і запропонував мені Pro-лігу в цей же день, де змагаються спортсмени за вихід на чемпіонат Європи й отримання рro-карти Pro-карта – це змога виступати на Олімпії, де свого часу Арнольд Шварценеггер здобув звання «Містер Олімпія». Вона дає змогу спортсменам змагатися на високому професійному рівні.

І я був здивований, коли переміг у двох категоріях: новачки й ростова вище 185 см. В мене були шалені емоції, їхав додому і думав що мені море по коліна

– А другий чемпіонат? Як ви на нього потрапили?

– Мені написав суддя з федерації й запропонував виступити на чемпіонаті України. Тоді я почав думати, бо треба було багато вкласти: препарати, добавки тощо, а я розумів, що в мене немає достатньо коштів для цього. Проте мої знайомі сказали, що профінансують мою участь, головне бути їх амбасадором і рекламувати їх. Ми все зробимо, а ти перемагай.

– Що ви відчували під час свого другого чемпіонату Європи?

– Страху вже точно не було, я вірив у себе і розумів, що можу перемогти. Я знав що робити, як себе показати, на що звертають увагу судді, я був спокійний, вийшов і… переміг.

– Чи важко було готуватися до змагань?

– Дуже важко, я ледь не до сліз себе доводив. Постійне голодування, зливання води, кволість. Насправді я не думав, що буде настільки важко. В мене був майже непритомний стан, було важко навіть дихати.

– Що спонукало вас не здаватися?

– Дуже шкода було витраченого часу та витрачених сил. Мені дуже допомагала підтримка рідних.

Моя наречена не давала мені впасти у відчай. Якби не вона, нічого з цього, мабуть, не було б. Саме вона тоді взяла кредит, як тільки я почав працювати тренером. Вона витримала всі негаразди. Мені було дуже важко в емоційному сенсі. Я був злий, голодний, втомлений. Вона завжди була поряд, підтримувала та вірила. Я просто не мав права здаватися!

Так довго до цього йшов, що так просто підняти руки вгору і відмовити від мети – ні це було б слабкістю. Який же я тоді чоловік, спортсмен?

– Чи плануєте ви й далі змагатися?

– Планую, але зараз в мене інші цілі. Я хочу сім’ю, дітей, одруження і наразі це моя головна мета. Змагання наразі почекають. До них я повернусь. В майбутньому хочу взяти участь у змаганнях під егідою IFBB. Але не зараз.

– Чи можна сказати, що ви все своє життя йшли туди, де є зараз і що спорт це ваше покликання?

– Те, чим займаюсь, завжди подобалося. Не скажу, що я там спортсмен найвищих досягнень, що я там чемпіон. Ні. Я в дитинстві займався карате, програвав майже на всіх турнірах. Сказати, що я там був сильний – ні. Мене били, мені ламали руки, ламали ніс, але я завжди йшов далі, продовжував займатися і вдосконалюватися.

Спорт – це нелегка ноша. Тільки зовні все так легко і красиво. Я це розумів і продовжував займатися. Різні фактори тебе мотивують, бути в команді, можливість оточувати себе людьми, які чогось досягли, підсилює твою мотивацію, це цікаво. Ти бачиш як твої клієнти змінюються, як трансформуються. Бачиш як твій рівень росте, не просто як спортсмена, а вже як тренера, люди отримують результат. В тому числі і завдяки твої праці отримують цей результат. Це дуже тішить. І дуже мотивує.

Наше традиційне бліц–опитування:

Улюблений напій?

Мохіто

Улюблена страва?

Піца, сінабон

Улюблене місце в Забір’ї?

Озеро Рибачок

Улюблений фільм?

“Месники: фінал”

Що, на вашу думку, є найбільшою несправедливістю в світі?

Світ принципі несправедливий. Відзначити, щось окремо важко, напевно, знецінення досягнень інших

Яке ваше визначення кохання?

Коли ти поважаєш людину і боїшся її образити й ця людина для тебе все. Ти готовий заради неї на все

Улюблений колір?

Чорний

Улюблена пора року?

Весна

Опишіть себе трьома словами?

Амбіційний. Досягаю мети. Енергоощадний

Що робить світ кращим?

Людяність, допомога одне одному

Яка ваша життєва філософія?

Ти те – про, що ти думаєш. Не роби як чемпіон, будь чемпіоном.

Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про художницю Софію Мартинюк з Ірпеня, яка хоче, аби її місто стало культурним та мистецьким осередком, про  Ірину Пугач з Ірпеня та миті, що закарбовуються в історії через об’єктив її фотокамери, про Максима Терьошина «Dashen» – письменника та засновника ГО «Українська асоціація носіїв кохлеарних імплантів».

Сергій Бондаренко, “Інформатор БІГ”