ОБЛИЧЧЯ РЕГІОНУ: Михайло Лакей з Ірпеня – “лакей” власної доброти

Він – талановитий й простий, сміливий й люблячий, цілеспрямований й скромний. Михайло Лакей. Спортивний тренер, який вкладає у фізичне виховання дітей усього себе і щиро вірить у кожного свого вихованця, а вони називають його просто Міша. Фатальна дата – 24.02.2022 тимчасово змінила його діяльність. Фізрук Міша став захисником з позивним Тренер – спочатку у ТРО, а потім сапером. 

Сьогодні в Інформатор БІГ історія Михайла Лакея – корінного ірпінчанина. Тут він народився, виріс, будував й продовжує будувати своє життя. У нього є брат і сестра, з якими вони завжди були у чудових стосунках. Михайло каже – це завдяки батьківському вихованню, адже вони навчили дітей поважати один одного. Лакей одружений, має 16-річного сина. Каже, що він фартовий і вважає, що його прізвище означає “Ключ до щастя” і саме щастя він несе по життю.

Шкільні роки

Навчався Михайло в Ірпені, у школі №3 (нині ліцей). Шкільні роки закарбувалися у пам’яті як цікавий, безтурботний час. Коли навчався в 9-10 класі, думав, що його заберуть до армії. Тому прийняв рішення вчитись на повара.

“Зате, голодним би не був, – сміється Михайло, – у результаті, в армії я не служив. В дитинстві мені робили операцію і після медичного обстеження, лікарі заборонили будь-які фізичні навантаження”, – розповідає Тренер. Тож до армії Михайла не взяли, але у спорті ці застереження його не зупинили.

Колишні однокласники Михайла пригадують, що у шкільні роки він добре вчився, був обізнаний, простий, щирий і завжди усміхнений. І таким він лишається й зараз, несе позитив крізь все життя.

Коли ж Лакей вивчився на повара, закінчив бакалаврат в Ірпінському економічному коледжі, а повну вищу освіту здобув у педагогічному університеті імені Драгоманова. Також паралельно проходив й нині проходить багато курсів з фізичного виховання.

Також Лакей був керівником гуртків “Спортивний туризм” та “Джура”. Є тренером з кросфіту, хортингу. Його спеціалізація: змішані єдиноборства, рукопашний бій, функціональний тренінг, TRX. Також він – кандидат в майстри спорту з хортингу.

Фрагмент, з якого почався спортивний шлях

“Мені було 21 і я працював у кафе барменом. Часто приходили клієнти й інколи між ними були сутички. Ну які сутички можуть бути у хлопців? Бійки! У тих, хто били, я просто запитав, де вони займаються. Поговорили, згодом вони мене привели в один клуб у Києві, і за логікою я мав би попасти в молодшу групу, але опинився в середній. Після заняття тренер підняв мене, а в залі було людей 100 певно, і питає: “Хто тебе привів?”, я відповідаю, він піднімає і його та каже: “Віталік, ви разом переходите в молодшу групу, бо ти його привів в середню, де йому без підготовки можуть зламати і руки, і ноги”. І після того ми все таки разом перейшли туди, згодом дотренувалися до середньої, ще пізніше я перейшов у старшу. Спочатку я думав, відтренуюсь місяць і все, а пройшло 6 років. Перший місяць коли їздив, з Ірпеня зі мною катались на тренування ще 8 хлопців. А вже через півроку вже сам, інші – відпали. Я вважаю, що саме цей початок вплинув на моє життя. Позитивно. Почав по-іншому ставитися до себе. Коли в тебе з’являється впевненість – ти можеш робити інші речі, навіть коли є страх і впевненість то впевненість перекриває страх”, – ділиться спогадами Тренер.

Тренування та спорт

“Починав тренувати я в Ірпінській школі №3, коли директором був Олег Пальников. Він дуже мені допомагав і дав можливість розвиватись. Перших два роки я тренував безкоштовно. В мене не було оренди, ми працювали як організація. Я один із співзасновників ГО “Перший номер” та ГО “Хортинг Ірпінського регіону”. Так як поряд були правильні люди та правильні діти. Деякі з них виростали і також також стали тренерами поряд зі мною, місця вистачало на всіх і зараз вистачає. Загалом 8 років я тренував. Після 24 лютого ця діяльність на тимчасовій паузі. Але я мрію, що вже цієї осені зможу продовжити займатися тим, що люблю найбільше. До речі, багато вихованців я просто змусив йти здобувати вищу освіту, адже вважаю, що це дуже важливо”, – розповідає Михайло.

“Пригадую, як у Ворзелі нам дали приміщення під волонтерську діяльність, адже нам привозили гуманітарну допомогу і ми роздавали її у селищі. Паралельно я почав там тренувати. За рік близько 30-40 дітей займались у мене безкоштовно. Згодом, влада вирішила закрити цю секцію, аргументуючи тим, що приміщення санітарно не готове. А до мене приходила займатись дівчинка з Бучі. Тренувалась зі мною, можна сказати, на голій підлозі та на ржавих гантелях. А сьогодні вона – чемпіонка Європи з карате, займається кросфітом, тренує в залі, вивчилась на вчителя фізичної культури і ще вона, дійсно, класний тренер”, – каже Лакей.

Тренуючи дітей, Михайло завжди їх мотивує. Він надає величезну підтримку, опору та віру своїм вихованцям. Певно, це одна з причин, чому вони його так люблять. З усіма, хто приходив тренуватись, він ділився усім багажем своїх знань. Лакей “закохував” дітей у спорт.

“Зараз їду по вулиці, бачу, дитина йде з мамою, зупиняюсь, підхожу, питаю:
– Де ти тренуєшся?
– Ніде.
– Чому?
– Немає грошей.

Ось вчора була така ситуація, зустрів дівчинку, яку тренував років 5 тому, я беру її номер, дзвоню тренеру з “Бойової жаби” і кажу, що їду до нього. Приїжджаю, кажу: “Мені треба щоб ти цю дитину тренував безкоштовно”. Немає такого, не тренує ніхто просто так зараз, але… Після тренування і дитині, і тренеру сподобалось. Я просто бачу у дитини задатки, що вона може розвиватись і чого досягати. Тренера також розумію, і даю йому класний “матеріал” для роботи, бо знаю, що ця дитина покаже результат. Взагалі, ще перше бажання тренувати людей з’явилось з розумінням, що у мене син і мені хотілось, щоб він ріс у правильному й здоровому оточенні. Так я й забирав деяких дітей фактично з вулиці. Одного хлопця побачив, коли він у дворі висів на турніку. Питаю: “Де ти займаєшся?”, відповідає: “Ніде”. Дав йому візитку, і через декілька днів його привів батько, ми почали займатись. Років 5 поспіль на всіх змаганнях він посідав 1 місце. Мені допомагали ще інші тренери. Мені пощастило, адже є багато друзів-тренерів і ми працювали разом. Нас, як мінімум, було п’ятеро. На кожного я розраховував, як на себе. Команда класна. І якщо зараз я візьму приміщення, всі одразу прийдуть до мене”, – стверджує Тренер.

І ділиться дуже милим архівним відео.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Лакей Михаил (@lucky_key_ua)

А якось дівчата, які у нього займались, одного дня прийшли і сказали, що хочуть грати в регбі. Так у Михайла з’явився проєкт з жіночого регбі. За рік вони разом подолали шлях: від бажання до створення повноцінного спортивного клубу зі своєю емблемою, печаткою, організацією та тренером. Лакей розповідає, що це дуже цікавий досвід і що зробити можна будь-що маючи бажання.

Тренер безумовно вірить у своїх вихованців, а ті показують гідний результат. Восени цього року, 21-річний Богдан Степанюк в Ірпені побив рекорд України. За півхвилини він віджався на одній руці 50 разів. Попередній рекорд належав Євгенові Пилипенку з Чернігівської області. Вісім років тому він віджався на 15 разів менше.

Спеціально для Інформатор БІГ рекордсмен Богдан Степанюк дав ексклюзивний коментар.

“Михайлу я написав за 3 місяці до рекорду. Тільки-но я звернувся по допомогу у підготовці, одразу отримав позитивну відповідь. Тренер запропонував безкоштовні тренування о 7 ранку у клубі “Бойова жаба”. Коли на реєстрації рекорду я зробив 50 віджимань, тренер Михайло Лакей був у ще більшому захваті, ніж я. Я вважаю, що це і його заслуга. Якби не він, у мене не було б таких великих амбіцій і я й досі працював би вантажником. Він не лише безкоштовно тренував мене, а й виховував, як батько ще з юних років. Зараз можу сказати, найважливіше – щодня робити маленькі кроки до своєї мети. Якщо хочете досягти успіху – ніколи не здавайтесь! Заявку на реєстрацію рекорду України я переоформлював три рази. Кожен раз мені казали, що у мене проблеми з технікою. Але свого я досяг! Тому, ще одна порада – бути наполегливим. Завдяки цим маленьким правилам та з підтримкою тренера у мене все вийшло”, – розповідає Богдан Степанюк – ірпінчанин та рекордсмен.

Про сироїдіння та голод. З чого все почалось? Як до цього прийшов?

Михайло розповідає, що інформації було багато і різної. Він постійно шукав, читав, черпав. Колись бив боксерську грушу і травмував руку. З часом виникла проблема – наросла «шишка» і рука повноцінно не функціонувала. Через півроку після травми, він взагалі рука перестала працювати. Спортсмен вирішив звернутися до лікарів.

«У мене взагалі високий больовий поріг. В дитинстві, в 9 років я зламав ногу і пройшов ще 800 метрів. Були й опіки 2-го ступеню, й переломи рук, тобто фізично біль я переношу легко, але в цій ситуації, мені було нестерпно боляче. Пішов я до лікарів, вони мені поставили якійсь страшні діагнози. Приходжу додому, у мене стрес і я відмовляюсь від їжі. На третій день голоду з’являється відчуття, ніби симптоми пройшли, думаю клас, майже нічого не турбує. Беру сир, починаю їсти. Через 40 хвилин повторюється спазм і всі симптоми. На цьому фоні я розумію, що їсти зараз я не буду і відмовляюсь від їжі ще на 3 дні. Потім, 2 місяці я харчуюсь за програмою сироїдіння. Мій організм повністю очистився. Навіть гайморит, який за словами лікарів у мене був хронічний, взагалі зник”, – відверто ділиться чоловік.

Як не дивно, але голодування Михайлові додає сил. Якось на другому дні голоду він вирішив на велосипеді поїхати до себе на дачу, а це 130 км. Виїхав о 5 ранку, і з’явилось відчуття, ніби гальма слабуваті, піджав, доїхав, але десь за 5 кілометрів до кінцевої точки, зрозумів, що у нього пробиті колеса. «Я вже зупинився, підняв велосипед, колесо прокручую, воно робить оберт і зупиняється. І тут я розумію, що проїхав !120 км на зажатих гальмах, !на другому дні голоду та !на спущених колесах», – розповідає Лакей.

Зараз Михайло харчується стандартно, хоча часто себе в чомусь обмежує. З м’ясних продуктів – інколи їсть куряче м’ясо. Він каже, що свідомо обрав для себе цей шлях, адже дійшов до цього через біль і досвід. Близьких харчуватись за своєю програмою – не змушує. Із сином ділиться інформацією, але вважає, що той має сам усвідомити, що для нього буде краще.

“Маю декілька прикладів, як харчування впливає на людину. У мене є знайомий, який на Майдані отримав інсульт, що пізніше перейшов у хворобу Паркінсона. Він був лежачий і якось подзвонив мені і каже: “Міша, я вже вмираю”. Я прийшов до нього додому, так як він був лежачий – підняв його, заніс у ванну, вмив і сказав: “Якщо ти помираєш, помирай від голоду”. Розказав, що я рекомендую робити і пішов. Через 2 тижні дзвонить знайомий мені й каже: “Спускайся”. Виходжу, а він мені: “Побігли”. У висновку, він не їв декілька днів, а потім перейшов на інше харчування і це його реально відновило і ментально, і функціонально”, – розповідає Михайло.

Ранок 24.02 *назви конкретних локацій не називаємо задля безпеки конкретної людини та регіону*

О 08:20 ранку у Лакея задзвонив телефон, відповідає… Чує товариша, який приймав бій у Гостомелі, каже: “Все, війна прийшла, піднімайся”. Через 20 хвилин, Юрій Шрек (на жаль, нині покійний) під’їхав та забрав його. Після того, як Михайло вийшов із дому, знову повернутися туди зміг через місяць.

“Відчуття у мене були незрозумілими, адже ти не знаєш, що буде завтра, не знаєш, що буде через годину. Приїхали до Ірпінської міської ради, зустрілися з мером, обговорили де буде штаб. Був там, поки не переїхали на іншу локацію. І там нам пощастило, реально пощастило. Перший вихід окупантів був 3 березня вночі. На нас вийшли кілька груп, один із моїх товаришів взяв тепловізор і ми побачили як у лісі 2 групи приблизно по 30 людей переміщуються у наш бік. Почали відбивати. Потім укріплювались – з 12 до 4 години ми носили мішки з піском, я був при штабі, зброї в мене як такої не було. 5 числа прихав мій товариш, той, що приймав бій у Гостомелі й каже: “Міша, ми приїхали і стали поряд з вами”. Питаю що йому потрібно, каже – генератор і нагодувати хлопців. Генератор знайшов, облаштували стіл для обіду. Через пів години почався бій. Хлопці, які приїхали пізніше, вийшло, взяли бій на себе. Ми були в напівоточенні, орки нас піджимали і ми почали виходити не маючи зв’язку. Виходячи зустрічали в далечині окупантів і прискорювались. Була ще така цікава ситуація, коли ми вийшли вже з нашої локації і змістились у ліс, мені на телефон приходить смс: “Благодарю вас”. Я працював з людьми, з дітьми і мій телефон був дійсно у багатьох і постійно “зайнятий”. Я читаю смс і не розумію до чого це, а через хвилину починається потужний арт-обстріл. Зараз я розумію, що у Орлана (російський багатоцільовий безпілотний авіаційний комплекс, призначений для ведення спостереження за протяжними і локальними об’єктами у важкодоступній місцевості) є функція GSM прийом, коли він летить, він може зчитувати ці GSM сигнали, тобто все прочитати та прослухати. І я розумію, що летів Орлан, зчитав наші GSM точки і просто почав надсилати смс. Тоді я вимкнув телефон і почався обстріл. На щастя, нам вдалось вийти без жодних втрат і ушкоджень. Вночі перейшли через Романівський міст до церкви. 50 людей ніч відсиділо у тому маленькому підвалі. Ми були просто раді, що все добре. Я ж цивільний, фізрук, які бомби взагалі, яка війна, це все неначе сон”, – пригадує ті жахливі дні Михайло.

Зранку, 6 березня, Михайло з хлопцями пішли у розвідку і в той момент якраз почалась евакуація, “зловити” зв’язок ніяк не виходило. Тренер поїхав до хлопців, які приймали бій на Гостомелі і на тій локації був з ними декілька днів, потім ще в одному підрозділі 2-3 тижні.

“Тільки-но звільнили Ірпінь, одразу побіг додому, хоча ще чув вибухи, адже у Бучі й Гостомелі продовжувались бої. Підбігаю, а всюди стоять військові наші, піднімаюсь на поверх у свою квартиру, а там ще троє наших військових, дивляться сектор з вікна моєї кімнати. Кажу: “Хлопці, можна я зайду до себе в кімнату?”, а вони: “Так, але вона може бути замінована”. Я 2 хвилини постояв і вийшов”, – пригадує Михайло.

Через тиждень Тренер знайшов сапера Миколу Кирилюка, з позивним Дід. Домовились, прийшли оглянути квартиру на наявність вибухонебезпечних предметів. Все було “чисто”. Але вже наступного дня чоловіки разом працювали по Ірпеню як сапери. Дід ділився досвідом, а Тренер як губка в себе вбирав усю інформацію.

“На третій день небезпечної роботи я взяв снаряд і несу його голоруч. Ще якось не було розуміння, яка там вибухова хвиля і думаю собі, ну якщо він здетонує, то в мене не буде рук, і закинув його на плече, якщо голови не буде, то й мучитись не буду. В той момент стало легко, на 3 день у мене повністю пройшов страх. Так ми відпрацювали вже рік. Навчився. Вже знаю, що не можна робити з того, що робив”, – спокійно з усмішкою розповідає Михайло.

Якось в Ірпені, знайшли біля військового шпиталю авіаційну бомбу вагою 250 кг. Саме такими було зруйновано Маріупольський драмтеатр. Місце, де лежала «ФАБ 250» передали групі саперів, які потім її підірвали.

Нині Лакей й досі продовжує працювати сапером і каже: “Ми трошки потрібні місту”. Але ні, не трошки. Це дуже важлива, серйозна і небезпечна робота. Адже 1 день війни дорівнює 30 дням розмінування. У перервах між викликами Михайло проводить лекції по мінній безпеці для дітей у навчальних закладах. Адже дітям потрібно давати інформацію, що збереже їхнє життя.

“Мрію, що вже дуже скоро продовжу тренувати дітлахів. Життя кардинально змінилось і його цінність теж. Я щаслива людина, радію життю. Ми в Ірпені, тут допомагаємо і працюємо. А хлопці наші зараз там (ред: на фронті) у самому пеклі”, – Михайло Лакей.

Наш традиційний бліц:

Улюблений напій?

• Томатний сік

Улюблена страва?

• Салат

Улюблене місце в Ірпені?

• Спортивний клуб “Бойова жаба”

Улюблена книга?

• “Трансерфінг реальності”

Улюблений фільм?

• “Термінатор-2”

Улюблений колір?

• Сірий

Улюблена пора року?

• Осінь

Чим займаєтеся поза роботою?

• Столярними роботами та садоводством

На чому пересуваєтесь містом?

• Велосипедом та авто

Опишіть себе трьома словами

• Тренер, групи, здоров’я )))

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше Інформатор БІГ писав про Константина Гудаускаса – громадянина Казахстану з Бучі, який евакуював понад 200 людей та про Станіслава Федорова – некласичного директора класичного Ірпінського ліцею.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися про актуальні новини “БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель) “! 

Дарія Сльоза