ОБЛИЧЧЯ РЕГІОНУ: Альона Максим’юк з Гостомеля – душа творця у боксерських рукавичках

Альона за 32 роки свого життя зрозуміла – йти своїм шляхом потрібно з усмішкою. Позитив, який вона дарує своєму оточенню та вихованцям гуртка – заряджає на роботу, вселяє віру та мотивує ніколи не здаватись. Її потяг до малювання із самісінького дитинства, навіть попри відсутність підтримки рідних, не зник й досі. Тож вона постійно знаходить себе у зображувальному мистецтві та планує відкрити свою невеличку майстерню із виготовлення об’ємних інтер’єрних картин. А поки Альона радо ділиться своїми навичками з дітьми, розділяє з ними позитивні емоції та почуття, виховує справжніх українців – свідомих, здорових та креативних. Тричі її життя було під загрозою під час окупації, повномасштабне вторгення дало зрозуміти, що у цьому житті слабким місця немає. Тому вона стала сильнішою. Попри жахіття окупації та внутрішні конфлікти, що вдалося подолати вона несе позитив і усім це радить. 

Сьогодні Інформатор БІГ розкаже історію корінної гостомельчанки, здавалося б, звичайної жінки, яка насправді присвятила своє життя творчості й дітям. У школі та в Будинку культури її знають як Альону Олександрівну, людину, яка наче магнітом притягує дітей своїм позитивом, приємною енергетикою та щирою усмішкою. Її знають як людину, яка без вагань надягає боксерські рукавички та показує дітям, що час без телефонів можна провести із користю для організму. Вона тренує їх просто на вулиці, і головне гасло: “Будь сильним і твори добро”. Це про неї. Про добру, творчу, проте бойову Альону Максим’юк. Не зважаючи на перепони, вона впевнено йде до своєї мети з оптимізмом.

Шкільні та студентські роки

Яскравими шкільними роками Альона вважає 10-11 класи. Саме тоді вона почала розуміти, чим хоче займатися у житті, якій професії вона має себе присвятити. Вчителі малювання часто просили її про допомогу: оскільки у закладі освіти не вистачало викладачів, старшекласниця Максим’юк з радістю йшла на заміну та проводила час із дітьми. Коли хвороба змушувала педагогів брати паузу, вони теж зверталися до Альони Олександрівни: звучали прохання побути відповідальною, поки їх немає. Вона ніколи не відмовляла у допомозі, намагалася бути корисною – такий вже був пунктик у голові. Та й проводити час із дітьми їй подобалось: вони були енергійними та зацікавленими в заняттях, відкрито заявляли, чого хочуть та як їм подобається цей урок. В цей момент в серці тодішньої школярки зародилось поєднання двох улюблених справ, які об’єднувались в одній професії – час із дітьми та малювання кричали про те, що їй варто бути вчителем малювання.

«На моєму випускному мені казали, що я безвідмовна, коли потрібна допомога. Слова «ні» у моєму лексиконі немає», – пригадує Альона.

Під час вступної кампанії Альона разом із мамою на бучанському вокзалі придбали книжечку із переліком вищих навчальних закладів та професій, яких там навчають. Мама пропонувала різні престижні на той час варіанти, де донька могла б почуватися комфортно та не думати про кількість папірців у гаманці, проте серцю не накажеш – хотілося одночасно бути корисною для людей і отримувати задоволення від того, чим займаєшся. Тато ж не заважав – сказав, що донька сама відчує, коли обере те, що їй припаде до душі.

«В основному в той час такого вибору не було, як зараз. Що ми бачили? Поліція, вчителі, продавці і медичний. Мама пропонувала піти мені на митницю у поїзді, але туди я точно не хотіла. Вирішили, що хочу в педагогічний, адже вчителів у регіоні не вистачало», – розповідає Альона Олександрівна.

Одне знала точно одразу – ніякої галузі навчань дошкільнят. Хотілося пофілософствувати з підростаючим поколінням, займатися різними цікавими речами, що малим до вподоби, але у дитячому садку дітки цього б не змогли зробити, бо просто цього не вміють. Вибір стояв між університетами імені Драгоманова та Грінченка, і обрали все ж таки другий варіант.

Для того, щоб навчатися на вчителя малювання необхідно було скласти іспит: вступники малювали натюрморти, але Альона цього не любила. Пам’ятає, як їздила на олімпіаду з малювання від школи і там було те ж саме завдання: натюрморти. На той момент це проблемою не стало – малювання було заняттям для душі. Проте, техніку малювання Альони не оцінили: вона не використовувала класичні у зображувальному мистецтві прийоми, не користувалась лінійкою чи олівчиком, не креслила простецькі фігури, щоб потім вибудувати з них предмет. Для вступу на омріяну спеціальність необхідно було й вчитися у художній школі, мати заслуги з малювання, а цього у Альони не було – малювати вміла, але спеціальної підготовки не мала.

Під час вибору спеціалізації Максим’юк поставили просте питання: «Чим тобі подобається займатись?». У відповідь комісія почула одне: «Все і потрошку люблю». Жінці хотілося реалізувати себе в усіх місцях й одразу, і в той ж момент виникла пропозиція: піти навчатись на вчителя початкової ланки, там себе можна проявити в усіх напрямках. Очі засяяли: адже робота з дітками сподобалась ще під час замін вчителів у шкільні роки, робота із ними надавала енергії та радості, і тоді вона розуміла це може стати справою усього життя.

Коли ж Альона таки стала студенткою, їй особливо запам’яталася практика у дитячому таборі, адже довелося побороти один зі своїх страхів – вихід на сцену. Постійні виступи з вожатими допомогли знайти віру в себе та свої сили, посміхатись та чітко вимовляти кожне слово, щоб глядачі не відчули ніякого хвилювання. А ще Максим’юк призначили тренером з плавання, але це не викликало у неї стільки ж цікавості, як маленький гурточок малювання, де вона проводила свій час за улюбленим заняттям. Після днів у таборі, що об’єднували вихователів й вихованців, діти сміливо підходили і розповідали про те, чого їм хочеться, чого не вистачає. Вони відкривалися їй і щиро говорили про усі свої побажання та емоції, і це подобалося найбільше – як вони чесно та відкрито говорять з нею та як сяють дитячі очі.

Це було незабутньо! Але ж так само незабутньою була й втома та виснаження. Його вона пам’ятає яскраво! Особливо під час навчання в університеті. Зараз вже Альона сміється із ситуацій, що колись її переслідували від утоми. Корпус, де вона навчалася був розташований аж на Русанівці, і дорога з Гостомеля була довгою та нудною, транспорт ходив не часто. Іноді взимку вона вибігала у домашніх капцях на автобус, бо знала – іншого не буде, а іноді просто поспішаючи забувала перевзутись. Найскладішими були ранки – бувало таке, що Альона заварювала собі чай, а замість цукру кидала сіль та спокійно пила й не помічала різниці. Батько сміявся з неї і тихенько нагадував: “Це не смачно, ти просто втомилась!”

Мистецький шлях

Малювання кликало у свої обійми ще з перших класів школи. Альоні не завжди подобалось, як вона малює, проте жага навчатися ніколи не зникала: вона лише підсилювала віру в себе та свої можливості. Часто свої роботи вона перемальовувала, знаходила у підручниках приклади того, що хотіла зобразити, щоб намалювати так само і “набити собі руку”. Проте, матеріали, а саме папір, були обмеженими: часто купляти нові альбоми у батьків не було можливості – не вистачило б коштів, шкільні альбоми теж не можна було брати – воно ж для школи, а не для забавок вдома. А придбати ватмани хоч і була можливість, проте не всюди можна було їх відшукати, часто батьки не знали де взагалі такий формат паперу можна знайти. Тому ватман Альона теж не бачила і з ним не працювала. В нагоді стали старі шпалери – непотрібні рулони вона використовувала як основу під свої роботи. Мама Альони задоволена цим не була: просила доньку не літати у хмарах та зайнятись чимось більш корисним, аніж малювання, та й витрачати шпалері, які у будь-яку мить могли знадобитись теж на її думку було нерозумно. Проте Максим’юк не звертала уваги: творила і не зупинялась на досягнутому.

«Я дуже цікавилась героями мультфільмів. Вся кімната була в моїх розмальованих шпалерах. Пам’ятаю, повісила біля мого робочого столу Злу відьму з «Білосніжки», з отруєним яблуком у руці. Це було доволі символічно, зробила це, щоб пам’ятати, що завжди є вибір: з’їсти це яблуко чи не з’їсти. Тобто, спробувати себе у тому, що подобається та не зважати на думку людей чи опустити руки. А ще Мама постійно забувала, що там ця відьма висить і лякалася, коли заходила до мене в кімнату» – сміється Альона.

З часом утворився внутрішній конфлікт: послухатись батьків та покинути справу художника чи забути про чужу думку і робити те, що наказує серце. Хоч батьки і бажали кращого для доньки та намагалися допомогти, вона пішла проти “системи” – продовжила займатись малюванням, не зважаючи на думку інших.

Малювання забирало дуже багато часу. Якщо вже Альона сідала за улюблену справу, то віддавала їй усю себе та увесь свій вільний час. За роботою вона нічого не чула, навіть забувала поїсти – настільки поглинало її мистецтво.

Для себе під час пар Альона знайшла цікавий спосіб запам’ятовувати краще інформацію – малювати у блокнотах з конспектами. Усі записники були заповнені маленькими малюночками, а коли вони закінчувались, то одногрупниця, сусідка по парті, позичала свій. Хоч потяг до художньої справи був доволі сильним, поряд не було людей, які б підтримали цю ідею, зароджувалась невпевненість у своїх можливостях, руки опускались, бажання йти до мистецтва зникало… Малювання не давалося їй так легко, проте кожна клітиночка тіла та кожне нервове закінчення було наповнене творчою енергією.

Під час роботи у школі, в інтернеті Альона Олександрівна побачила нове майбутнє захоплення: великі квіти з паперу. У неї одразу з’явився свій план і підтвердження того, що у цьому себе просто необхідно спробувати: на концерти у школу потрібні були декорації, та й хотілося займатися чимось незвичним. І вона це зробила. Проте, тривало захоплення недовго: невдовзі Альона Олександрівна пішла у декретну відпустку, і створення паперових квітів витіснили турботи й безсонні ночі з маленькою дівчинкою – Ніною.

Хоча голова й була зайнята думками про турботу над новонародженою донькою, творчій потенціал зростав, як на дріжджах. Треба було звільнити усе, що накопичилось та дати цим емоціям і бажанням право на існування. В інтернеті теж не зупинялись митці: паперові квіти, які так подобались Альоні, «росли», їх почали виготовляти вже не тільки з паперу, а й з інших матеріалів. Тому, поступово згадуючи техніку їх виготовлення, Альона зробила велику квітку-люльку з гофрованого паперу, куди посадила свою маленьку донечку та влаштувала фотосесію.

Так вона почала виготовляти різні квіти, які у неї брали в оренду школи та садочки на свята. А от на весілля на думку спало зробити гігантські орхідеї та троянди з псевдодіамантами. Так вона оформила 4 весілля з цими квітами, проте не усі вони були однаковими: майстриня завчасно продумала цей момент і зробила елементи виробів зйомними, аби можна було змінювати та створювати нові цікаві композиції й фотозони.

У Будинку культури в Гостомелі, де Альона й працює нині, часто брали квіти для декорації сцени, там вони стали у нагоді. А майстриня загорілася новим бажанням, поки працювала у цьому напрямку: відкрити свою творчу студію з виготовлення квітів «Нінель», яку хотіла назвати на честь донечки, проте через фінансові проблеми цього зробити не вдалося. Але навіть створення квітів та декорацій не перебороло бажання малювати, створювати картини з об’ємом, зображати усе, що викликає радість та задоволення. І хоча певний час жінка вважала цей напрямок провальним, вона згадала “свою” Злу відьму зі шпалер і про те, що за мрію треба боротися, треба спробувати себе, варто слухати власне серце і свої почуття. Так після 10 років вчителювання вона наважилась звільнитися зі школи і тепер із задоволенням керує власним творчим гуртком у Будинку культури у рідному Гостомелі.

А після пройдених майстер-класів з барельєфу, виготовленню об’ємних картин, та пошуків себе й свого стилю, Альона має в цьому успіхи. Картини вона вважає затишною деталлю інтер’єру, тому під час їх створення приділяє увагу деталям, щоб людина, котра потім захоче розмістити її витвір мистецтва у своїй оселі, відчула позитивну енергетику майстрині. А ще мріє, щоб її картини були впізнаваними, адже вони мають свій стиль і особливість – поталь – імітацію позолоти.

«Веселий пензлик»

Альона любить ділитися своїми вміннями з іншими у будь-яких проявах. Тож організувала у Будинку культури творчий гурток «Веселий пензлик», де займаються дітки віком від 5 до 11 років. 15 дівчат та троє хлопчиків за будь-якої погоди вони біжать у фойє, де, власне, й навчаються, оскільки окремого кабінету немає. Під час занять діти вчаться не лише малювати, вирізати та клеїти, але й висловлювати свою думку, бути активними. Серед малих Максим’юк – у своїй тарілці. Навчати дітей та бачити сяючі й зацікавлені очі – найкраща нагорода для керівника творчого гуртка.

На думку Альони Олександрівни, діти – це добро та світло, які створюють свою історію та пізнають цей світ поступово. Із переконанням, що дітей треба вчити позитивному мисленню вона ніколи не розлучиться, бо вважає, що малеча як маленькі губки – вбирають в себе те, що бачать і що їх оточує. Ніна – семирічна донечка Альони Олександрівни – її мотивація та підтримка. І вона теж бере активну участь у житті гуртка: часто допомагає мамі та іншим діткам, філософствує з іншими, ніби доросла людина. І у виховання Ніни Альона теж вкладає доволі багато: своїм прикладом активного громадського діяча та всебічно розвинутої людини дає зрозуміти доньці, якою треба бути людиною – небайдужою та цілеспрямованою.

«Для мене діти – наше майбутнє. Якщо ми не будемо в них вкладати все, що ми б хотіли бачити у майбутньому – ми б застрягли у минулому, нічого б доброго з цього не було», – стверджує мисткиня.

Якщо обирати між реалістами та людьми в «рожевих окулярах», Альона відносить себе до другого типу. Вона бачить позитив та світ у приємних світло-рожевих відтінках. Але переконана – для того, щоб світ залишався таким, яким ти його бачиш, треба щось обов’язково віддавати йому. Тому зараз Всесвіту вона віддячує тим, що виховує маленьких патріотів, зацікавлених збереженням екології, мистецтвом й спортом. Окрім малюнків та листівок, які вони щотижня висилають нашим воїнам на фронт, ще виготовляють патріотичні вази зі скляних пляшок у техніці декупаж, що продають на благодійних ярмарках.

Альона зазначає, що робота з дітьми надзвичайна, адже вони «чисті» і їхні душі не заплямовані негативом та злом, матеріальними речами. Якщо доросла людина одразу задумується про затрати, то дитина, в першу чергу, думає про ідею, яку, наприклад, можна реалізувати майже без затрат. Такі ідеї різноманітні і часто навіть підтримують екологію: діти вигадують, якщо можна зберегти щось або використати повторно, щоб не знищувати ресурси нашої планети.

Подяку дітям Альона вважає необхідністю – ця похвала за старання діток мотивує їх продовжувати займатись чимось, що їм подобається. Оскільки колись у самої Альони такої підтримки не було, зараз вона максимально намагається показати усім своїм вихованцям – я тут, я поруч, у тебе все вийде!

Бокс

І несподіванка! З дитинства Альона захоплювалась спортом: займалася волейболом, футболом та боксом, який найбільше припав до душі. Зараз вона президент гостомельської федерації боксу, а колись йшла туди працювати простим адміністратором. А ще там вона зустріла свого нинішнього чоловіка Павла, якому вдячна за підтримку та мотивацію. У спорті Альона знаходила для себе можливість вивільнити усі емоції, що вирували всередині: і негативні, і позитивні. Зарядка та розминка мотивували рухатись далі, а під час тренувань з боксу все, що турбувало вона переносила на “грушу”, і на душі ставало легко.

Засновником боксерського клубу “К-1” став чоловік Альони Павло, метою якого було бажання оздоровити дітей, відволікти їх від телефонів, показати, що час можна проводити із користю для свого здоров’я. Діти сиділи на вулицях за ґаджетами і майже не рухались, що лише шкодить малечі. Тому усіх охочих збирали на свіжому повітрі під відкритим небом та залучали до занять.

Особисте життя та родина

Донечка для Альони – окрема тема, про яку може говорити годинами. Самостійна та доросла – саме так про неї каже турботлива матуся. Та саме через це вона побоюється, що малеча не проведе своє дитинство так, як треба. Через таке доросле ставлення до світу, Ніна у свої 7 років доволі мудра та спокійна дівчинка, терпляча та наполеглива, в усьому намагається бути схожою на маму. Цікаво, що у Ніни день народження в один день з мамою Альоною, і вони придумали собі незвичайну фішку: на святкових тортиках щороку є цифри “25+…”. Після знаку плюс стоїть та цифра, скільки років виповнилось Ніні, а Альоні завжди 25 – саме у цьому віці вона народила доньку.

З першим чоловіком – батьком Ніни, у Альони не склалося, але вона вдячна за той досвід стосунків. Павла ж називає тим, про кого мріяла. Саме таку людину вона бачила поряд із собою, тому зараз із легким рум’янцем на щоках розповідає про нього та ділиться спогадами, які їх пов’язують.

Підтримка у родині – це основне. Як би не було тяжко, близькі постійно нагадують одне одному, що все буде добре, що вони поруч і завжди будуть. Саме за підтримки Павла Альона повернулася до малювання: він бачив, як вона цим горить, але не наважується повертатися до свого захоплення. Тому одразу запевнив, щоб за витрати вона не турбувалася, головне робити те, що подобається.

Ранок 24.02

«Я жила в гуртожитку у військовому містечку. За півроку до повномасштабного вторгення переїхали туди з донечкою, все прекрасно було, роботи достатньо, трохи важкувато було, але рік, в цілому, почався добре. Ми вже більш реалізовані були, бачили, куди прямувати. І тут повномасштабне», – з іронією сказала Альона.

О шостій ранку 24 лютого Альону розбудила її колега, та пошепки, щоб не почула маленька Ніна, повідомила, що почалося повномасштабне вторгнення. Проте, донька відреагувала спокійно. Речі збирали не поспішаючи, виважено та без паніки, керуючись холодним розумом, але прильот у гуртожиток військової частини одразу вибив Максим’юк із колії. В момент, коли пролунав вибух, затрусилися руки, а з голови вилетіли усі думки. Бо пріоритетом стало не зібрати документи, а вижити, сховатись й вберегти доньку. У підвалі гуртожитку сидіти довелося недовго: тато Альони забрав її разом із Ніною із воєнного містечка, адже бути там означало наражати себе на потенційну небезпеку.

Коли ж вони приїхали у будинок батьків, що також у Гостомелі, ситуація навколо почала загострюватись: гвинтокрили переслідували машини, ворожі дрони кружляли біля будинків та наводили ракети, люди у паніці ховалися у підвалах, проводили там дні й ночі. Зовсім скоро у підвалі в гаражі зібралося аж 17 чоловік: рідні та знайомі, які потребували прихистку у такий непростий час. Укриття Альона згадує із жахом: діти та дорослі постійно замерзали, місця було мало, увечері вони йшли ночувати в будинок, просто погрітися та спробувати спокійно поспати. Всі знали о котрій активізуються рашисти: о четвертій ранку доведеться знов поспіхом бігти у погреб та рахувати хвилини, поки настане тиша і можна буде видихнути.

Після довгих днів у підвалі усі вирішили: саме зараз треба тікати. Усі в селищі знали, що окупанти вже ходять по вулицях та заглядають у вікна, виламують двері. Їжа потроху закінчувалася, усі розуміли, що бойові дії затягуються, і зовсім скоро окрім хвороб від постійного холоду буде ще й голод. Виїхати з Гостомеля вдалося Альоні та її рідним 10-го березня, аж з третього разу. Дві спроби евакуюватись були невдалими: першого разу не вдалося навіть виїхати з двору, адже була велика черга на евакуацію, ще й по вулиці проїхав ворожий танк та БТР. Нажахані люди кинулися у різні боки, хтось розвертався і їхав назад, зневірившись в ідеї власного спасіння. Наступного дня, зранку, родина Альони намагалася виїхати евакуаційними автобусами, але теж не вдалося: після довгого очікування полетіли «Гради» – цивільні люди почали тікати хто куди.

«У новому ЖК сидів снайпер і стріляв по людях. Всі бігли в паніці, тут ще «Град», і недалеко від нас воно прилітає. Я пам’ятаю на доньку лягла, щоб не дай Боже ці осколки її не зачепили» – з непідробним острахом згадує Альона.

З третього разу тільки вдалося виїхати та врятуватися, але й там на Альону Олександрівну з родиною чекала небезпека. Поки вони їхали на Білогородку, довелося пережити три ворожих блокпости. На першому їм люб’язно посміхалися російські окупанти та говорили, що нарешті українців звільнили і можна не боятися. На другому спілкувалися більш грубо, зневажливо, на третьому так само. «Ми не нарікали, але було дуже неприємно це слухати. Ми розуміли, що від цього залежить наше життя – чи ми зараз промовчимо, чи скажемо усе, що про них думаємо», – із сумом поділилася Альона.

Ще один страшний момент, яким ділиться Максим’юк – це машина з боєприпасами на повороті на Ворзель. Коли колона із людьми проїжджала повз, боєприпаси загорілися, а через кілька хвилин транспорт зі снарядами вибухнув. Налякана, Альона подумала, що окупанти прийнялись розстрілювати колону цивільних, тому заховалася із донькою, щоб найдорожча для неї у світі людина не постраждала. Потім вже знайомий сказав, що вибухнула машина з боєприпасами, є постраждалі та загиблі, але спинятися не варто – треба тікати якомога швидше.

Коли вже вдалося дістатися Білогородки, люди, які вийшли з машин, заплакали – пролунала рідна українська мова. Після усіх жахіть, що довелося побачити, рідна мова прозвучала, як надія на спасіння, на життя.

«Першими після деокупації, коли вже можна було приїхати, повернулись батьки. Їм дуже треба було картопельку посадити», – дивується й досі Максим’юк.

Зараз мрій та планів багато, і кожна ця думка мотивує йти далі до своєї мети. Відкрити творчу майстерню з картинами, допомагати притулку для тварин у Гостомелі разом зі своїми вихованцями, втілювати екологічні проєкти та просто насолоджуватись тим, що подобається, насолоджуватись життям! А у складні часи Альоні Максим’юк допомагає не зупинятись власне гасло: «Мрії не працюють, поки не працюєш ти!»

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

• Апельсиновий фреш

Улюблена страва?

• Вареники з капустою

Улюблене місце в Гостомелі?

• Будинок культури

Улюблена книга?

• Мей Маск «Жінка, яка має план»

Улюблений фільм?

• «Форрест Ґамп»

Улюблений колір?

• Зелений

Улюблена пора року?

• Весна

Чим займаєтесь поза роботою?

• Малюю))

Чим пересуваєтесь містом?

• Пішки або велосипедом

Опишіть себе трьома словами?

Творча, енергійна, добра

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше “Інформатор БІГ” писав про Юрія Цвіцінського з Ірпеня — звичаного незвичайного вчителя фізкультури, власника мрій і тенісного корту та про Ольгу Ключку з Ірпеня, кондитера, доцента та волонтера.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися про актуальні новини “БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель) “!

Олександра Ломачук