ОБЛИЧЧЯ РЕГІОНУ. Тетяна Мельник з Макарова: в евакуації організовувала гуманітарні вантажі для селища, а нині вчить юних журналістів писати історію краю

Тетяна Мельник – керівниця гуртка «Дитяча телестудія 1+2» Центру творчості дітей та юнацтва (ЦТДЮ) імені Данила Туптала Макарівської селищної ради – людина неймовірної енергії й сили. Вона серед війни не розгубилась, а активно допомагала землякам, котрі опинились в окупації. А після звільнення селища, повернувшись до роботи, змогла створити своїм вихованцям з дитячої телестудії атмосферу своєрідної психотерапії, коли творчість допомагає хлопчикам і дівчаткам, зраненим війною, прийти до тями, заговорити і зняти пута затиснутості.

Сьогодні в Інформаторі БІГ – історія Тетяни Мельник, з якою ми познайомились під час вручення нагород переможцям Всеукраїнського конкурсу «Я – журналіст». Нагадаємо, тоді відзнаки цього дитячого конкурсу здобули представники двох творчих гуртків з Київщини, і обидва – з Бучанського району. Одним з них стала «Дитяча телестудія 1+2» ЦТДЮ імені Данила Туптала Макарівської селищної ради. Діти з великим задоволенням займаються у гуртку, керівник якого переймається не тільки творчим пошуком, а й долею кожного вихованця, знає, хто чим живе, стежить за історією кожного, хоч нині війна розкидала багатьох по всьому світу.

Як усе починалось

Тетяна Опанасівна розповідає, що поштовхом до створення дитячого телебачення у ЦДТЮ у лютому 2017 року стала підготовка до відзначення 85-річчя центру творчості, коли потрібно було підготувати відеосюжети про роботу закладу. Зйомки, які вона разом з дітворою розпочала на творчому ентузіазмі, захопили всіх. У процесі роботи й визначились, що потрібне дитяче телебачення як гурток, оскільки це і цікаво дітям, і перспективно.

У Макарові дві школи, нині вони – у статусі ліцеїв: №1 і №2. Учні обох закладів освіти захотіли відвідувати гурток, тож і назву гуртка діти придумали таку: «Дитяча телестудія 1+2».

Робота гуртківців практично одразу прийшлась до душі жителям Макарівської громади, людей тішило, що саме діти беруть інтерв’ю під час заходів, розповідають, чим живе громада, що нового у навчальних закладах… Юних журналістів навіть почали впізнавати на вулицях.

Гуртківці займались у трьох групах за рівнями: початковий, середній і старший. Дехто із випускників уже навіть знайшов роботу на телебаченні, заявивши про себе з програм дитячої телестудії, які здобували відзнаки на конкурсах.

«Наприклад, Настя Сліпченко-Нестеренко – одна з перших випускниць, зробила дуже потужну роботу про спортсменів з обмеженими можливостями з нашого клубу «Фенікс», серед вихованців якого були паралімпійські чемпіони. Це була наша перша перемога – друге місце на конкурсі «Я журналіст» у 2017 році», – розповідає Тетяна Мельник.

За майже семирічний час роботи гуртка Тетяна Мельник звернула увагу на те, що заглиблення у професію важливо у профорієнтаційному процесі, допомагає дітям визначитись – чи справді хочуть вони пов’язати своє життя із журналістикою.

«Серед моїх перших вихованців уже є співробітники різних телеканалів – Прямого каналу, Нового каналу… Однак є й інше. Дехто, певний час позаймавшись у гуртку, приходили, дякували, і… казали, що вони переконались – це не їхнє, не так вони уявляли професію журналіста. Я вважаю, що це теж дуже важливо – щоб дитина завчасно або зрозуміла правильність свого вибору, або побачила, що варто шукати себе в іншій сфері. І тоді не буде зайве витраченого часу, а ми ж знаємо, що час – це найдорожче, що в нас є», – каже Тетяна Мельник.

І зауважує, що перші програми знімали на апаратурі місцевої телекомпанії АВІС, якою керує її чоловік, Юрій Вареник. А в 2018 році депутат обласної ради Григорій Тищенко посприяв у придбанні дитячій телестудії першої відеокамери. Далі підставила своє плече й місцева влада.

«Нам завжди допомагали з транспортом на різноманітні поїздки. До війни ми їздили дуже багато – на конкурси, а також на екскурсії у виші, де вчать майбутніх журналістів, на форуми, наприклад, на форум з медіаграмотності. Звісно, це у дітей викликає піднесення, а крім того, спілкуючись із медійниками, дослухаючись до їхніх слів і порад, вони глибше розуміють цю професію. Пізніше селищна рада допомогла нам придбати комп’ютер і відеокамеру. До речі, камера нам служить й досі. На щастя, вона збереглася – під час бойових дій мій чоловік врятував апаратуру, вчасно забравши її з нашого будинку і переховавши, бо помешкання, у якому я жила, зазнало великих руйнувань», – розповідає Тетяна Мельник.

Замість цікавих зйомок – евакуація

День повномасштабного вторгнення, 24 лютого минулого року… Учасники дитячої студії планували поїздку на зйомки у Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» у межах профорієнтаційно-просвітницької програми, яку вони реалізовували. Аби допомогти дітям Макарова визначитися з професією, провели опитування, дізнались, які професії найбільше цікавлять випускників, що вони про них знають і що хочуть дізнатися, які правила вступу тощо. А на основі результатів цього анкетування за домовленістю з популярними столичними вишами діти мали відвідувати різні факультети, знімали сюжети, у яких випускники знаходили потрібні їм відповіді. От і того дня мали бути зйомки про теплоенергетичний факультет НТУ КПІ.

Але ця поїздка уже не відбулася. 24 лютого о п’ятій годині ранку Тетяну Мельник дзвінком розбудила мама одного з юних журналістів і сказала: «Тетяно Опанасівно, війна, бомблять Київ»…

«Звісно, спершу була розгубленість, але довелося брати себе в руки і вчитися жити у нових реаліях. У школах відразу перейшли на онлайн-навчання, дітей попередили, щоб вони не приходили до ліцеїв. Але вчителі 24-25 лютого ще йшли на роботу. Втім, уже в перший день війни макарівці почали виїжджати із селища, а далі інтенсивність виїздів зросла. Житомирська траса, яка проходить біля нас, у перші дні війни уже була в заторах, дорога до Житомира тривала по 5-8 годин. Були черги, звичайно, скрізь. Сказати, що була велика паніка, не можна, хіба що люди інтенсивно скуповували продукти і медикаменти. Організованого виїзду у перші дні не було. Люди виїжджали своїм транспортом, групувалися з родичами… Ми теж до останнього чекали, не хотілось їхати. Але наші чоловіки почали нас підганяти… мій Юрій – залишився захищати Макарів. Тож він і мій зять лишились тут. А я з дочкою, внуком, сином, невісткою та свахою виїхала в ніч на 27 лютого. А вранці у Макарів вже зайшли ворожі танки…», – згадує Тетяна Мельник.

І розповідає, що 27 лютого Житомирська траса вже була порожня, тож їхали відносно швидко. У Луцьку, звідки родом Тетяна Опанасівна, спочатку поселились в готелі, бо не вірили, що це надовго. По приїзду педагог намагалась зв’язатися зі своїми вихованцями, аби дізнатись, чи всі у безпеці Але зв’язок уже був не з усіма. Ті, хто та той час залишився у Макарові, боялися користуватися вайбером і телеграмом. Лише після п’ятого березня діти почали відгукуватись і поступово стало зрозуміло хто виїхав за кордон, хто лишився в Україні, а хто… ще був у Макарові.

«Найдовше у селищі був мій гуртківець Михайло Фока. Лише 17 березня у супроводі військових, тероборонівців виїхав до Коростишева. Найбільше ми хвилювались за Михайла Головченка з Гавронщини, бо родина не мала транспорту для виїзду. У перші ж дні вторгнення, 27 лютого, села Липівка і Гавронщина були окуповані, у Гавронщині вже стояли ворожі танки, росіяни розстрілювали мирне населення, уже вбили їхніх сусідів – батька з сином, які пішли по хліб. Головченкам вдалося виїхати лише 9 березня, коли люди випросили «зелений коридор». Родину з двома дітьми розсадили по різних машинах. Мама Мишка, Наталя, розповідала, як це було страшно, що вони не разом, а потім, каже, з’явилась думка: може, хтось один лишиться живим. А ще сказала, що найдовша дорога в її житті – це була дорога від Гавронщини до Житомира», – каже Тетяна Опанасівна.

І розповідає, що зраділа, коли дізналась, що всі вихованці гуртка дитячого телебачення, виїхали і перебувають у безпеці.

Допомога для Макарова: лісами і полями

А для самої Тетяни Опанасівни у Луцьку почався новий етап життя, звісно, кардинально відмінний від довоєнного. Спочатку зняли квартиру. Приводили її у порядок мовчки, бо на душі було важко. А 1 березня із свахою Нелею пішли до військкомату, аби дізнатися, чи можна отримати якусь допомогу – не для себе, а для макарівців, які залишились там, де йдуть бої. Там відразу отримали контакти з чітким зазначенням – хто відповідає за розселення, хто за гуманітарну допомогу тощо.

У ті дні з Польщі, де працював далекобійником, повертався батько невістки Тетяни – Олександр Алтухов, ветеран АТО. Він, як тільки-но дізнався про повномасштабне вторгнення, одразу згорнув свою роботу, і разом з іншими двома колегами на двох легкових автівках через Луцьк рушили додому. Їхали не порожні – їхній польський роботодавець завантажив автівки різноманітними медикаментами.

Тетяна Мельник розповідає: «Ми спочатку зателефонували щодо допомоги в один з найбільших волонтерських центрів у Луцьку, «Старе місто», яким опікується Лариса Новосад. У мирний час вона у підвальчику тримала арт-кафе, де працювали “сонячні діти”: її 22-річний старший син – “сонячна дитина”, спортсмен, а Лариса зі свого боку підтримує цих людей. Так от, коли прийшла лиха година, вона цей підвальчик переробила під волонтерський центр. Звідти й вантажили першу допомогу на Макарів. В селищі третього березня вже йшли бої, почали відключати газ і світло, люди навіть їжу не могли приготувати. Тож ми хотіли довантажити ці два легковики хоча б якимись готовими харчами. І тут під’їжджає бус, водій – двоюрідній брат Лариси, Сашко каже: я теж поїду на Макарів. І ось ми цей бус завантажуємо засобами гігієни, продуктами, лучани наварили вареників, насмажили налисників, гречаників. Коли під’їжджає ще один бус: знайомий Сашка, Олег, говорить: я теж поїду, вантажте. Знаєте, я зараз розплачусь від тих спогадів… Бо ці два хлопці зголосилися їхати, добре розуміючи, у яке пекло можуть потрапити. Ось так і сформували «гуманітарний караван» для  Макарова. Я могла зв’язатися з чоловіком лише з 6 до 7 години ранку. Повідомила, що прямує колона з допомогою. І 3 березня її вже чекав мій чоловік зі своїми хлопцями».

Втім, довезти вантаж – то одна справа, а передати його в селище, де відбуваються військові дії – це був той ще квест. А машини їхали до Ставища, на Житомирську трасу, а там – лісами, полями, завозили цю гуманітарну. Складно навіть уявити, як це відбувалося.

«Так, ми дуже хвилювалися. Юрій Олександрович приїхав бусом, щоб перезавантажити цю допомогу у безпечному на той час місці. А хлопці сказали: ні, це займе багато часу, ведіть нас до Макарова. Так і поїхали караваном. А потім наш Сашко, Валентин і Леонід лишилися в Макарові, а Ларисин брат Сашко і Олег повернулися. Ви не уявляєте, як ми їх зустрічали! Сльози, обійми – все було! А потім цей Сашко – ми його називали «Шалена черепаха» – напевне, ще чотири рази їздив сюди. І Олег тричі. І коли деокупували Гавронщину, Колонщину, Копилов і Мотижин ці хлопці курсували з допомогою туди», – розповідає Тетяна Мельник.

На запитання – як саме у Макарові роздавали людям допомогу – пояснює:

«Розносили по квартирах, по будинках. Макарів ділиться на кілька частин. Росіяни тільки в першу частину селища зайшли, і зупинились, бо не могли зрозуміли, чи там ЗСУ стоїть, чи ні. А ЗСУ приїхали уже у березні. А 27, 28 лютого, 1 березня тут справлялись наші хлопці, наші місцеві герої. Мій чоловік отримував цю допомогу, її розвантажували у медичному училищі, лікарні. Також привозили продукти у ліцей №1, де екс-директорка Надія Миколаївна Українець організувала вчителів готувати їжу для наших оборонців. У селищі цивільні люди лишалися, бо сподівалися, що швидко увесь цей жах закінчиться. Але коли 7 березня, рашисти підірвали хлібозавод, де базувалися військові ЗСУ, коли вже палали будинки, були зруйновані дитсадки – люди зрозуміли, що треба тікати».

Від вареників до бронежилетів

Ті дні активних бойових дій показали, що макарівці можуть серйозно організуватися для допомоги один одному. Так, виїжджати з Макарова шкільними автобусами людям допомагали директор районного будинку культури Людмила Колос, депутат селищної ради Роман Бельмега, волонтер Геннадій Погорєлов та інші небайдужі люди. Дуже багато макарівців виїхали на Західну Україну, в тому числі і за сприяння Тетяни Мельник.

Вона розповідає таку історію: «Якось о 9 годині вечора Людмила Василівна Колос мені телефонує: чи прийме Луцьк 98 людей з Макарова? Я, своєю чергою, зв’язалася з цивільною обороною, з Юлею, саме вона відповідала за прийом та поселення біженців у Луцьку. Вона відповіла ствердно, попросила телефон для координації дій… А о 2 годині ночі Юля мені дзвонить і запитує: «Тетяно Опанасівно, то скільки людей мало бути?». Я кажу: «98». А вона: «А приїхало 198. Не хвилюйтеся, всіх розмістили». Ви не уявляєте, які змучені були люди після поїздки у тих шкільних автобусах! Вранці разом з моїми землячками з Макарова Тонею Ярощук і Тамарою Титаренко ми поїхали туди, де розмістили тих 198 людей, у селище Рожище. Приїжджаємо – сидить жіночка, лише в колготках і в кофті, каже: «Дівчата, я в чому стояла, у тому й поїхала. Принесіть хоч якісь штани і куртку, бо я навіть вийти не можу». Але в Луцьку й такі моменти продумали. Незабаром привезли новесенький одяг і роздали людям».

Один із наших волонтерів – Олег Чумак – згодом поїхав у Хмельницький, до хворого батька. У Хмельницькій ОВА він знайшов можливість забезпечити наших захисників бронежилетами, однак були потрібні відповідні документи з Макарова. Тетяна Мельник через Світлану Токар передала інформацію керівництву Макарова і потрібні документи передали електронною поштою. Це теж було непросто, бо в Макарові вже не було світла. Доводилось шукати зв’язок, виїжджаючи на Бишів, чи на Фастів, чи в інше безпечне місце, де був зв’язок…

Прапор України від волинських ченців

«Ось так і йшла допомога Макарову – спочатку передавали харчі, варенички у пластикових контейнерах, а потім пішли і рації, і бронежилети. У нас навіть сформувались волонтерські групи. У Львові – Сергій Шевченко, Віталій Богаченко, Ігор Бугайчук. У Луцьку – Іванна та Віталій Петрики, Захар та Тетяна Мельники, Олег Кашиця, Сергій Тарасюк, Віктор Робенко, Юрій Кривущенко, Тетяна та Аліна Дідик. Велику допомогу надала нам Волинська ОВА, роботу у цьому напрямку провів заступник Макарівського селищного голови Анатолій Карбовський. Ми всі разом шукали для Макарова необхідне.

Дуже допомагав також колега з Білоцерківсього центру дитячої творчості, Андрій Юхимчук, який організував волонтерський центр і забезпечував усім необхідним переселенців та допомагав ЗСУ. Тоді ви ж пам’ятаєте,– сніг, холод, мороз, ні води, ні світла немає в Макарові. То Андрій з однодумцями робили буржуйки, перші берці були пошиті в Білій Церкві, бронежилети з Києва – все через Андрія передавали у селище. Люди у той місяць намагалися працювати на межі можливостей, і кожен робив усе, що міг, а то й більше. І так було увесь час, поки Макарів не звільнили ЗСУ», – каже Тетяна Опанасівна.

А ще вона розповіла майже неймовірну історію про те, як вдалось знайти прапор України для Макарова, адже стяг, що майорів над Будинком культури у селищі, згорів, коли заклад розбомбили.

«Якось у суботу ввечері Людмила Василівна Колос подзвонила і сказала, що терміново потрібен великий прапор, аби підняти його над Макаровим. Я попросила допомоги у волонтерки Дарини Нагорної з «Жіночої сотні». І от за ніч у селі Жедичин, у чоловічому монастирі для нас ченці пошили прапор для Макарова. Вранці ми з Дариною його забрали, і передали землякам. Зараз цей прапор знаходиться в музеї».

Приємно відзначити і те, що саме в Луцьку волонтери допомогли виготовити шеврони для роти охорони Макарівського військкомату, а дизайн розробила дружина мого сина Тетяна.

Після деокупації селища Тетяна Мельник не одразу повернулась додому, довелось трохи почекати розмінування. Лише 15 травня була… ні, не вдома, на своїй землі має статус переселенки, бо ж квартира зазнала руйнації. У будинку, де жила до війни родина, 8 квартир згоріло. Помешкання Тетяни Мельник оминув вогонь, але вибиті вікна, зруйновані стіни… Нині лише частково відновили житло, ще треба виконати чимало робіт. Втім, сподівається, що з часом житиме вже вдома, адже будинок відновлюють, одна з благодійних організацій перекриває дах.

Тетяна Панасівна, розповідаючи, що у Макарові 60% будівель пошкоджено, перераховує: згоріли два дитсадочки, будівля райуправління Національної поліції. Пошкоджено Ліцей №1, де була організована їдальня для жителів селища…

«Колаборантів також вистачало. Такі точки здавали. Ось саме по харчоблоку ліцею й ударили з гармати і зруйнували повністю. До речі, наша дитяча телестудія зняла відеоролик, де показала пошкоджені будівлі», – каже Тетяна Панасівна.

Гуртківці пишуть історію Макарова

Макарівський центр дитячої творчості не постраждав, але через велику кількість зруйнованої інфраструктури, «поділився» приміщеннями з державними організаціями. Тож дитячій телестудії довелося проводити заняття в різних місцях: і в кінотеатрі займалися, і в ліцеї №2, який став опорним закладом освіти, бо єдиний у селищі вцілів. Там облаштовано два потужні хаби, де діти готуються до іспитів, є апаратура, якою можна скористатися, завдяки генераторам постійно є електроенергія тощо.

Тетяна Опанасівна згадує, як діти поверталися в дитячу телестудію.

«Коли діти повернулися додому після звільнення селища – це був уже зовсім інший Макарів, не той, який вони знали. Центр міста був повністю зруйнований. Звісно, який у дітей міг бути настрій? Але 18-го травня, на день вишиванки, ми у вишиванках прийшли до ліцею і знімали вже першу програму. Я помітила – чим більше діти спілкуються один з одним, а особливо з героями своїх сюжетів, тим легше їм повертатися до мирного життя, легше розкриватися…»

За її словами, вихованці дитячої телестудії, оговтуючись від пережитого, фіксують у знятих програмах все, що відбувалося в Макарові. Прагнуть охопити своїми розповідями якомога ширшу аудиторію, представляючи свої роботи на різноманітних конкурсах.

Окрім конкурсу «Я журналіст», цьогоріч гурток «Дитяча телестудія 1+2» презентував свої програми на 23-му Всеукраїнському конкурсі учнівських робіт «Історія та уроки Голокосту імені Медвинського».

В одній одній з представлених на конкурс програм наш юний журналіст Михайло Фока розповів про свого сусіда, Олега Факторовича, єврея за національністю, який у свої 72 роки знайшов сили підтримати всіх, хто лишився у Макарові.

«Він і годував тварин, і заряджав телефони, і ділився генератором, щоб підтримати тепло в хатах, і годував домашніх тварин на покинутих подвір’ях. А ще – зібрав стареньких людей, які не змогли виїхати з Макарова, в одному погребі, і щодня возив їм велосипедом гарячу їжу – через міст, який був уже розбитий. Військові йому кричали: «Лягай! Падай!», а він думав – як же я впаду, коли в мене банки з борщем і хліб. Коли ми його запитали – що було найстрашніше, він сказав: до звуків гармат, до вибухів я вже звик. Але справді страшно, коли їдеш через дірявий міст, і треба було вирулювати, а міни падають у воду, і піднімаються стовпи води з рибою, з мулом, а ти мусиш їхати, не зупинятися. Мишко Фока розповідав, що завдяки цьому чоловікові вони мали зв’язок. Також цей чоловік бачив, як рухаються російські війська і передавав дані нашим ЗСУ. Тож у нас було таке порівняння: під час другої світової війни євреям допомагали українці, наражаючи себе на небезпеку. Так, у нас в Макарові був фотограф Шкляр, якого рятували, заховавши у погребі, туди йому з ризиком для життя йому привозили їжу… А ось зараз, після російського вторгнення, 72-річний єврей Олег Факторович рятував своїх земляків. До речі, один наш артилерист, побачивши активність чоловіка, сказав:  поки він їздить – буде жити Макарів».

А ще Тетяна Мельник розповідає про справи героїчних макарівських школярів в евакуації. Про Вікторію Бірюкову, яка, виїхавши до Хмельницького, разом з мамою працювала у волонтерському центрі, і навіть отримала грамоту. Про Лізу Федорову, котра у Польщі теж працювала серед волонтерів, пропагувала Україну, збирала кошти. Про Валерію Фурманюк – дівчина в одному з волонтерських центрів допомагала дітям, які зазнали кривди жорстокої від росії, теж збирала кошти.

«Немало макарівських дітей, які виїхали в інші регіони чи за кордон, були зайняті волонтерською роботою, прагнули щось зробити для України. Наприклад Ліза Ліщук нещодавно прислала мені відео з Лондона, де нині живе, із записом свого виступу на мітингу, де вона розповідала про Україну. Англійською мовою. Знаєте, в Ірпені російські солдати на згорілому авто нашкрябали: «Хохлы, мы вас всех уничтожим!» Люди бачили, що це писали молоді солдати, їм десь 22 роки, не більше. А я подумала: це ж у якій ненависті вони були виховані! А наші діти – вони зовсім інші, вони спрямовані не на руйнування, а на добро і милосердя, на взаємопідтримку», – каже педагог.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

• сік-фреш

Улюблена страва?

• запечена качка

Улюблене місце у Макарові?

• Молодіжний парк

Улюблена книга?

• Шарлотта Бронте “Джейн Ейр”

Улюблений фільм?

• “Пропала грамота”

Улюблений колір?

• червоний

Улюблена пора року?

• осінь

Чим займаєтесь поза роботою?

• зараз найбільше часу забирає внук,  а раніше – це були театри

Чим пересуваєтесь містом?

• гуляємо пішки

Опишіть себе трьома словами?

• оптимістка, весела та наполеглива

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше Інформатор БІГ писав про Альону Максим’юк з Гостомеля з душею творця у боксерських рукавичках, про подружжя Крезубів з Гостомеля, яке вдруге почало власну справу “з нуля” та про солодку історію Ольги Ключки з Ірпеня.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися про актуальні новини “БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель) “!

Інесса Швець