ОБЛИЧЧЯ РЕГІОНУ: Іван Рябчук з Ірпеня: музикант за фахом, вишивальник за покликом серця

Іван Іванович славиться на всю Україну. Вже понад 20 років чоловік вишиває слова Тараса Шевченка на полотні, додає орнаменти та візерунки, постать самого Кобзаря та власні вірші, що оспівують рідну землю. Нетипова, здавалося б, для чоловіка справа зайняла багато місця у серці самого Івана Івановича та у його власному будинку. Крім того, його дані внесено до Національної книги рекордів України, його вишивки експонуються не тільки в Києві та на території держави, а й за кордоном — у Литві та Латвії. Понад 70 шевченківських творів Рябчуку вдалося перенести на полотно та донести землякам: що це не просто поєднання двох видів мистецтв, а й приклад для кожного українця — яка має бути ідеологія. Музикант за фахом, а вишивальник серцем — ці слова описують життя пана Івана як ніколи влучно.

81-річний Іван Іванович залюбки поділився історією свого життя та творчим шляхом з Інформатором БІГ, тому сьогодні ми її вам переповімо.

Історія життя

Народився Іван Іванович на Київщині в листопаді 1941 року. Навесні батька Іванка забрали на військові навчання, а мати поїхала з Вовчанська до родичів на Київщину, в село Петрівське, де і народився майбутній рекордсмен. Коли татко повернувся з війни, то вся родина переїхала до Умані: там у 1949 році маленький Івасик пішов до школи, де закінчив 10 класів. В 5-му класі батьки відправили навчатися Івана до музичної школи — грати на домрі. Після закінчення школи, у 1959 році Іван Іванович поступив у Львівське музичне училище, де вчився з відривом: на третьому курсі майбутнього відомого вишивальника забрали в армію.

“Оце забрали мене в армію, таке горе мені було — та армія”, – пригадує ті роки Іван.

Після закінчення навчання у Львові Рябчук подався у інший навчальний заклад — Ніжинський педінститут, у музвідділ, де опанував нову спеціальність — викладач музики та співів.

«В нас гумор такий ходив… Де ти вчишся? На музпеді. О-о-о…. А я думав ти в інституті. Усі вважали, що музпед до освіти ніякого відношення не мав», – щиро сміється Іван Іванович.

У тому ж інституті, на четвертому курсі Рябчук молодий хлопець гуляв коридорами навчального закладу, аж раптом почув дівочий ніжний спів. Допитливість перемогла: він зазирнув в аудиторію та побачив дівчину, що, як йому здалося, була подарунком долі. Дівчина приїхала з Ірпеня вступати в інститут та співала на прослуховуванні. Тоді чоловік зрозумів, що саме вона стане його майбутньою дружиною та матір’ю його дітей, так сильно вона йому сподобалась. Іван Іванович пригадує, що майже одразу вони й побралися, а згодом перебралися до Умані, де колись він і жив. Згодом з’явилися двоє дітей — син та донька. Наразі донька живе у Севастополі, і з 2014 року родина не може зустрітися через окупацію Кримського півострову.

“В нас такого не було, як у молоді. Зараз все інакше — позустрічатися, подумати, придивитися… А в нас так — зустрілись, сподобались і розписались. От і живемо вже стільки років разом, правильний вибір зробили”, – зазначає Рябчук, сміючись.

На питання, скільки років вже живуть разом Іван та Валентина, чоловік у відповідь розсміявся та задумливо подивився у бік кімнати, де відпочивала дружина.

«Ой-ой, та вже слава Богу 50 з гаком, я вже й сам точно не пам’ятаю, але є вже стаж», – з теплом розповідає Рябчук.

В Умані Іван Іванович знайшов собі роботу, якій віддав 39 років — місце у музичному відділенні Уманського педучилища, де він мав змогу спілкуватися із студентами музикантами, навчати їх цьому мистецтву: чути та відчувати музику. Там він викладав викладав оркестрове та хорове диригування,керував учнівським оркестром народних інструментів. Зараз Рябчук згадує ті часи, як одні з найприємніших: студенти виходили досвідченими фахівцями, відчували мелодії, йшли працювати викладачами у школи та дитячі садочки — такі новини від учнів не могли не тішити закоханого у свою справу викладача.

До 2009 року подружжя Рябчуків працювало у музичній сфері в Умані: жінка мала й має доволі “сильний” голос, тому викладала вокал. Згодом син Івана та Валентини одружився, створив власну родину та завів дітей — після цього Іван Іванович та Валентина Павлівна вирішили перебратися у будинок в Ірпені, який належав батькам жінки. Трикімнатну квартиру в Умані Рябчук продав, а виручені кошти поділив між дітьми та залишив трохи й собі — на ці гроші було зроблено ремонт у будинку, де вони проживають й наразі.

Як почав вишивати?

З дитинства Іван Іванович бачив, що таке вишивка. Його мати, Рябчук Віра Павлівна за все своє життя вишила чимало рушників, скатертин, ікон, сорочок та картинок. Жінка була віддана цій справі та залюбки передавала знання та вміння синові, який спостерігав, чим ж займається мама. Усі її дарунки, на жаль, не збереглися: лише малу частину її витворів можна побачити на власні очі. На честь народження сина жінка вишила рушник із роком народження Івана та словами «Хай щастить», а на 40 років подарувала йому рушник зі словами «Тобі, сину».

Музикант-педагог іноді й сам долучався до справи, але повністю став присвячувати цьому свій час після 2002 року, коли матір пішла у засвіти. Сум охопив чоловіка: втрата матері завдала неабиякого болю та навіяла купу питань. Хто ж тепер у родині вишиватиме? Не було в сім’ї ані дівчат, ані тих, хто дійсно б цим зацікавився. Щось всередині підказувало: це родинна справа, і її треба продовжувати. І саме йому. І з того моменту Іван Іванович почав братись за голку з нитками та створювати композиції, що зараз впізнаванні не тільки в Ірпені, а й в усій Україні.

З темою, яку він зображуватиме на полотні Іван Іванович визначився одразу: Шевченкові слова він вважає пророцькими, а улюблена книга, з якою він ніколи не розлучається — «Кобзар». Перший вишитий портрет Шевченка та рушник із «Заповітом» Рябчук подарував рідному педучилищу.

Нам у своєму будинку, в кімнаті, де була найбільша кількість робіт, Іван Іванович пояснював, наскільки важливу роль грають слова та постать Тараса Григоровича у сьогоденні. Він із виразністю та деяким болем, що бринів у голосі, читав вірші Кобзаря, зачитував власні, що розповідали про тяжку долю незламної України. Залишив на полотні біль усієї країни Іван Іванович й на початку революції на Євромайдані. Одна з робіт вишивальника присвячена Героям Майдану з епіграфом: «Вічна пам’ять героям небесної сотні», новіші роботи присвячені повномасштабному вторгненню 2022 року — в них Рябчук розповідає про те, що скільки б не було в України ворогів — всі впадуть на коліна після поразки.

У роботі Іван Іванович використовує в основному тільки чорний та червоні кольори, що вважає символічним. З кожною новою вишивкою кольорів стає більше: вже з’являються рідні синьо-блакитні поєднання, різнокольорові прапори на рушнику «Європейської Єдності», роботі, яка займатиме почесне місце у Ірпінському історико-краєзнавчому музеї — Рябчук не соромиться експериментувати. Проте перевагу надає все ж класичним кольорам — червоному та чорному, які можна побачити на полотнах чоловіка найчастіше.

Жінки-вишивальниці, котрі стикаються з роботами Рябчука називають їх ідеальними: зворотня сторона вишивки гладенька, без жодного вузлика. Вишиває чоловік хрестиком, бісером та гладдю теж вміє, проте не користується цим вмінням — каже, що для вишивання складних візерунків та слів хрестиком потрібен досвід-практика, якого у нього достатньо. Переносить слова Шевченка на полотно відомими для всіх нитками — муліне. Хоча, сам Рябчук зазначає, що зараз вони не дуже якісні, однак, вдається іноді знайти нитки гарної якості, які не розлізуться та не вицвітуть після першого прання. На роботу, яку він закінчив нещодавно (рушник, з яким фотографувався Іван Іванович для “Інформатора БІГ”) в нього пішло два тижні. На питання, скільки часу займає в нього одна середнього розміру робота, чоловік на кілька секунд замислився та став рахувати, пояснювати:

“Ну то ж все від тексту залежить, візерунку, якої він складності. На якусь роботу два місяці йде, на якусь — два тижні. Це ж ці літерки вишити, то треба філігранно все розрахувати, кожен хрестик, аби потім все не розпускати й не перешивати”, — із задоволенням ділиться Іван Іванович.

Приділяти значну увагу віршам видатного Кобзаря Іван Іванович почав перед двохсотріччям Шевченка — це був своєрідний поштовх до шляху, який насправді приносив задоволення та спокій. Загалом на даний момент у вишивальника більш ніж 100 робіт, приблизно 70 з них присвячені Тарасу Григоровичу. З цих 100 робіт 35 наразі на заході Україні, проте встигли вони побувати ще й за кордоном: у Литві та Латвії. Сам ж Рябчук ділиться здогадками, що він — єдиний чоловік, який вишив стільки поезій Кобзаря. Він шукав в Інтернеті щось схоже, однак, не знайшов. Воно й не дивно: у 2018 році ім’я Івана Івановича занесли у Національну книгу рекордів України, як людину, що створила найбільшу колекцію вишитих фрагментів творів Т.Г. Шевченка.

Подружжя Рябчуків тільки й встигало показувати нам роботи, що охайно ховалися під склом у обіймах різьблених рамок. Паралельно вони спілкувалися між собою та щиро сміялись одне над одним, жартували та розповідали одночасно багато історій про своє життя та творчість.

Один момент викликав у нашої журналістки щиру усмішку та непідробну радість: коли Іван Іванович захотів показати рушник, який він закінчив за кілька днів до інтерв’ю, дружина простягнула чоловікові його роботу та звернулась до журналістки: «Він дуже любить позувати і фотографуватись. Ваня, усміхнись!».

Іноді Іван Іванович обурюється тим, що деякі люди, котрі приходять на його виставки не бачать сенсу в віршах Кобзаря та самих вишивках Івана. Сам Рябчук розповідає, що слова українського генія-пророка він аналізує під кутом вишивальника, подає їх у новому вигляді та з одним й тим самим сенсом.

Єдине, що зараз потрібно Івану Івановичу — здоров’я, і він сам це зазначає. В нього вистачає ентузіазму та креативу на те, щоб створювати нові витвори мистецтва, проте втома не змушує себе чекати: вже не той вік та сили. Однак, він не зупиняється та каже, що нічого не заважає йому вишивати: коли ми завітали у гості до вишивальника, на його столі лежали нитки, схема портрету Шевченка та відкритий «Кобзар» — ми застали Івана Івановича на самому початку роботи, на перших її хрестиках.

Ранок 24 лютого

Про цей день Іван Іванович згадує ледь не зі сльозами на очах, з відчутним у голосі болем. Того ранку, приблизно о шостій годині, телефон почав розриватися від дзвінка: телефонував син з Умані. Іван Іванович, нічого не підозрюючи, підняв слухавку та почув те, що для багатьох українців стало ударом в саме серце: “Тату, почалось”. Спочатку Рябчук не зрозумів, про що йде мова, ще й перепитав: “Та де ж повномасштабне?”, а син лише промовив, що рідне місто Умань вже під обстрілом. Пізніше й сам Іван Іванович зрозумів, про що говорив син — власними вухами почув перші вибухи.

Разом із дружиною вони нікуди не хотіли їхати — вирішили залишитися у рідному Ірпені. Досиділися вони до тих днів, коли у місті зникли і вода, і світло, і газ — не було ніяких комунікацій, проте ніхто нікуди їхати ще не збирався. Ходили до сусідів та гріли їжу на невеликому мангалі — там і готували, і грілися. Проте вже 21 березня до Івана Івановича завітали військові та наполегливо сказали, що вже час тікати звідси, бо на наступний день буде “весело”. Тоді Рябчуки знайшли таксиста, який довіз їх до Романівського мосту, і вже звідти на евакуаційному автобусі вони відправились на Київський вокзал. Далі — Умань. Місяць перебування там і Рябчуки не витримали — поїхали додому, в рідний розбитий, але нескорений Ірпінь. Вікон в будинку не було, двері побиті — такими були наслідки російського вторгнення в Україну. Проте все це вдалося відновити: вікна замінили, поставили ще одні двері, які добре зачиняються, без дірок та слідів обстрілу.

Зараз Іван Рябчук зазначає, що найважливіше те, що він може займатися чим любить, що всі живі та здорові. Все інше — можна виправити. Головне, аби здоров’я було та бажання чимось займатись. Адже, як сам вважає Іван Іванович, навчитися можна всьому і не обов’язково для уього має бути талант. Головне — бажання рости та розвиватись в улюбленій справі. Тому цей чоловік вишивальник, музикант та трохи поет продовжує опановувати нові техніки вишивки та створювати нові роботи. Свою вишивку чоловік не продає, проте мріє, аби у Ірпінському музеї під його роботи була виділена окрема кімната.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

• Я вже й не знаю що.. Що є, те й п’ю))

Улюблена страва?

• Фрукти, овочі, курятина, в’яленка, макарончики різні)) Можу сказати, що неулюблена — помідори.

Улюблене місце в Ірпені?

• Моє робоче місце

Улюблена книга?

• “Кобзар” Тараса Григоровича Шевченка. “Кобзарик” мій дорогенький… Я його як “схопив”, то з ним, певно, і залишусь до кінця

Улюблений фільм?

• Давно я вже не ходив у кіно… Люблю передачі про подорожі

Улюблений колір?

• Червоний та чорний

Улюблена пора року?

• Усі гарні. Тільки трохи осінь не подобається

Чим займаєтесь поза роботою?

• Гуляю

Чим пересуваєтесь містом?

• Ногами))

Опишіть себе трьома словами?

• З Тарасом у серці. Більше трьох, але це так!

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше Інформатор БІГ писав про Ангеліну Балакірєву з Бучі – незламну дитина війни, про Патоля Мойшевича — художника з Ірпеня, який ще трохи шиє та про Євгена Смаригу з Ірпеня – з кавою на позитві

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися про актуальні новини “БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель) “!

Олександра Ломачук