Інформатор Буча, Ірпінь, Гостомель

Обличчя

ОБЛИЧЧЯ РЕГІОНУ: Євген Смарига з Ірпеня – з кавою на позитві

Євген Смарига — людина, яка дивиться на цей світ під призмою позитиву та охоче ділиться цим з людьми. У його кав’ярнях завжди панує затишна атмосфера, з приміщень лунає сміх та весела музика — позитив ніколи не покидає стін його закладів. Вдячний, радісний та амбітний — три прості слова, якими можна описати Євгена. Починати вдруге власну справу з “нуля”, коли окупанти зруйнували кав’ярню, йти всупереч батьківським настановам та радіти попри всі негаразди — це про нього. Він не любить розповідати про себе, адже вважає, що йому ще є куди рости. 

Історією Євгена сьогодні поділиться Інформатор БІГ. І ця на перший погляд звичайна історія про життя та роботу має сенс глибший, аніж можна собі уявити.

Життя

У школі до дев’ятого класу Євген був майже відмінником. Відвідував до 19 років секцію футболу. За порадою батька. Саме його приклад хлопець часто наслідував – перейняв амбітність у власних справах. Зараз він радіє, що з дитинства в нього був такий приклад цілеспрямованості. А батько був саме таким, мав свій бізнес — м’ясні магазини, які відкрив одним з найперших у Києві, а потім і в БІГ-регіоні.

Після закінчення школи сидіти без справи йому не хотілося, та й батьки наполягали на тому, що молодому хлопцю необхідно чимось займатись, а не гаяти дорогоцінний час. Рідна тітка Євгена працювала в популярній мережі ресторанів, де на той час пропонували курси барменів. Тоді вона й зателефонувала матері хлопця й запитала, чи не хоче Євген спробувати себе в цьому, може, йому сподобається і він залишиться в цій справі. Влучила тітка в саму ціль: така ідея Смаригу зацікавила одразу і той погодився навчатися. Навчання тривало три місяці, а далі вже справа була за практикою: у популярних на той час закладах Євген набирався досвіду, навіть не підозрюючи, до чого це призведе. Два роки він пропрацював у одному з таких закладів та збирав усі вміння в єдине ціле, перетворюючи звичні робочі завдання в безцінні знання.

Проте приємна атмосфера у колективі не змогла втримати Євгена на робочому місці: навантаження та купа роботи зробили свою справу і він звільнився. Роботи не було. Тоді батько, який тримав  свого часу на ірпінському ринку  магазин м’яса, запропонував синові роботу у цьому ж магазині. Хоч Євген і погодився, працювати з м’ясом на ринку йому не подобалось. Постійно йому здавалось, що їдкий запах сирого м’яса його переслідує.

«Оскільки це був бізнес батьків моє обурення ніхто не розглядав. Працюєш – вже добре, та ще й бізнес наш, отже, все взагалі класно», – зі сміхом згадує Євген.

Місця в приміщенні було більш ніж достатньо для того, щоб продавати м’ясо, навіть лишалися зайві квадратні метри. Тоді ж Євгенові примакітрилась ідея. В голові вималювалась картина та план дій. Для досягнення своєї мети довелося збирати гроші та відмовляти себе від звичних для молодих хлопців розваг – замість того, аби добре посидіти з друзями, Євген відкладав усі зароблені кошти на реалізацію свого задуму.

«Було багато місця, ледь нашкрябав ті $1200. Тоді поговорив з батьками, мовляв, давайте раціонально витрачати незадіяні квадратні метри», – пояснив Смарига.

І тоді, 13 років тому у магазині з’явилась стіна, невеличке віконечко та орендований кавовий апарат. Так і почалася «кавова» справа. Помалу вітрина набувала пристойного вигляду, люди заглядали у віконечко та замовляли каву або чай – справа набирала обертів. Потім сам Смарига помітив, що усі ці процеси надто «затягнуті» — непрофесійне обладнання, маленький апарат, з яким довго доводилось морочитись – все це не грало на руку. Миттєво ж згадались часи, коли він працював із професійним обладнанням: кавоварки, кавомолки – усе найвищого рівня. Думки про те, що таке обладнання необхідне для роботи, все частіше його навідували, з’являлась мотивація продовжувати цю справу та втілити мрію в життя. Так маленька кав’ярня розвивалась, справи йшли напрочуд добре. Чого не скажеш про м’ясний відділ – він був неприбутковим і паралельно забирав дуже багато сил. Оскільки батьки іншого не знали та не могли визнати те, що бізнес йде не дуже добре, Євген продовжував працювати одночасно на два «відділи» одного магазину.

Паралельно з цим він відкрив свою власну кав’ярню, яка не залежала від батьків. Там не було набридливого запаху м’яса, панувала зовсім інша енергетика, яку відчували люди. Вони поверталися сюди щоразу та виходили із усмішками на обличчі – зЄвген розумів, що люди хочуть приємно проводити час у затишному приміщенні без сторонніх запахів та товарів.

«Коли я вже «вперся у стелю» з розвитком кав’ярні, коли все було зроблено по-максимуму,  зрозумів, що курка там була зайва. Спроби вмовити батьків забути про цю справу були марними – ми сварились і вони навіть чути не хотіли про таке», – пригадує Смарига.

Наступним кроком стало відчайдушне рішення – зробити усе самому, без відома батьків. Поки вони спокійно відпочивали за кордоном, настав час зібрати усю сміливість та продати усі холодильники для м’яса, якомога швидше здихатися товару, зробити ремонт для майбутньої кав’ярні.

«Ну от вони прилетіли… Не розмовляли зі мною три тижні. Потім побачили, що людям це цікаво, що це має якийсь сенс», – розповідає Євген про реакцію батьків на таку витівку.

Саме так зараз виглядає кав’ярня, котра колись була м’ясним магазином

Євген розповідає, що батьки ніколи відверто не зізнавались у тому, що його ідея з кав’ярнею – вдала. Вони тихо спостерігали за успіхами й досягненнями сина та ніколи не давали йому більше похвали, аніж варто було.

В цьому ж році з’явилася нова мета – відкрити третю свою кав’ярню. 

«Їду, пам’ятаю, з дружиною у маршрутці. Бачимо, приміщення в оренду здається. Ну я й кажу, мовляв, якщо сильно захотіти та докласти зусиль, то воно буде нашим. Так і сталося  — викупили право на оренду, почали робити ремонт і тепер в нас є ще одна “точка”», – ділиться Євген.

Так відкрилася третя кав’ярня, у першій та другій теж поступово робились ремонти, з’являлось нове обладнання. Завдяки отриманому колись досвіду роботи у ресторані, амбітності, підтримці дружини та бажанню розвивати кав’ярні, шукати якість нові “фішки”, гостей ставало все більше.

Одна з проблем власної справи – пошук співробітників. Євген через це пройшов: кожному треба пояснити, що їхня задача не тільки варити смачну каву, а й ділитися з гостями емоціями, заряджати їх енергією, бути ввічливими. Смарига зазначає, що працівників обирає не за принципом досвіду, на відміну від інших роботодавців — вважає, що усьому можна навчитися. Головне для нього – вібрації, якими людина ділиться з навколишнім світом. Такий кадровий підхід допомагав Євгенові розвивати своє мислення: він вчився аналізувати людей. Перепони на шляху до мрії Євген долав із радістю. Каже, що це саме та емоція і почуття, які йдуть з ним поруч  з самого дитинства. Негаразди розглядались під призмою позитивного мислення, і світ ніби чув його, відчував це прагнення йти по життю із усмішкою та вдячністю, а всі проблеми перетворювались на щось незначне. Вкрали велосипед? Світ натякає, що час розвиватися, продумувати нові кроки у майбутнє та шукати спосіб вдало інвестувати гроші, примножувати їх.

Вміє Євген вбачати у собі та у своїй роботі не тільки найкраще, а й недоліки. Говорить, що їх треба перетворювати на свої переваги, оцінювати все та шукати шляхи, як можна стати краще.

Настільки цікавий вайб у кав’ярень Євгена, що під час того, як відкрився другий його заклад, баристи із сусідніх кафе приходили до нього та просто відпочивали душею. Там і досі панує атмосфера легкості: гостей поважають та спілкуються з усіма однаково, грає приємна музика, а сміх ніколи не покидає стін кав’ярні.

Вірною підтримкою та опорою Євгена є його родина – дружина та двоє дітей. Каже, що без них те, чим він займається не мало б сенсу.

«З дружиною як познайомився… Вона моєю однокласницею була. Терпіти одне одного не могли, не знаю чому, але такі були в нас стосунки у школі. А потім почали зустрічатись, якось так сталося. В 23-и ми одружились, в 24-и  – народилось дитя і я одразу зрозумів, що треба починати нове життя», – із усмішкою згадує Смарига.

Зараз у нього двоє дітей  — 12-річна донька та 7-річний син. Виховуються вони за принципом вдячності, позитиву та поваги у родині, з дитинства їм прививається оптимістичне мислення та установки.

Євген разом зі своєю малечею

Ранок 24.02

24 лютого Євген прокинувся і почув звуки, що скидалися на грім: слабкі, вони ще не давали зрозуміти, що відбувається насправді. До кімнати зайшла мама і повідомила, що почалась війна, почали обстрілювати ракетами. Не було усвідомлення, що це правда, всередині палала надія, що все це відбувається не з ним, не з його країною. У той день всі навіть вийшли на роботу: працівники відкрили кав’ярні,  пішли працювати. Люди були шоковані тим, що відбувається, усіх лякали літаючі над головою вертольоти, винищувачі, звуки вибухів, проте не було в кого спитати поради: ніхто не знав, що робити. У той день ніхто не розумів, що насувається страшне.

Увесь день всі працювали до останнього. Наступного дня теж планували вийти на роботу, була мотивація щось робити, але вже 25-го лютого прийшло розуміння: «Роботи не буде. Війна. Люди тікають». Коли на околицях міста почали підривати мости і Євген побачив непідробний страх у очах своїх дітей, то зрозумів, що необхідно вивезти малечу в безпечне місце. Тоді ненадовго до Смариги заїхав товариш та попередив, що буде відправлятись на захід України та запропонував поїхати з ним. Усі речі летіли в машину і неважливо було які: адреналін брав своє. Зараз Євген навіть не пам’ятає, що то були за речі і що вони зібрали в паніці.

Так родина лишилась на заході України. Потім дружина та діти відправились за кордон, у Європу, де були тиша та спокій, а сам Євген лишився там, у Могилів-Подільскому, чекати, поки звільнять рідний Ірпінь. Проте він не сидів без діла: працював на заводі та отримував новий досвід. В один момент, коли ще окупанти обстрілювали місто, до нього дійшла звістка: перша кав’ярня, яку він власноруч створив на ринку — вщент вигоріла. І як  Євген не намагався мислити позитивно, новина його засмутила, було важко прийняти те, що сталося. Але все ж вдалося перебороти себе та задати новий вектор руху, план у голові вже вибудовувався і з’являлись різноманітні ідеї, як можна покращити те, що було. Попри те, що кав’ярня була зруйнована, він радів тому, що усі живі та здорові. І це вважає головним.

Коли ж Ірпінь звільнили, одразу у рідне місто Євген не поїхав: працював і розумів, що треба доробити цю справу, а тільки потім їхати додому. Проте його працівники вирішили інакше: хлопці відкрили кав’ярні та почали працювати. І так у телефонному режимі вони провели чотири місяці, і тільки потім Смарига повернувся додому та узявся за відновлення кав’ярні, яку зруйнували окупанти. В якийсь момент, коли він ще не повернувся в Ірпінь, в один з закладів почав ходити американець. Іноземець, який так часто і непомітно сидів за чашечкою кави згодом познайомився з Євгеном, коли той повернувся, і почав жити схожим ритмом життя: вони разом займались спортом, довго спілкувались. Як виявилось, американець займався благодійністю, та коли він відчув позитивні вібрації і бажання розвиватись як у справах, так і духовно, рости як особистість, він позичив грошей на відбудову кав’ярні.

Смарига постійно тримає своє мислення у позитиві, на високих вібраціях – вважає, що думки притягують відповідні їм ситуації. Якщо людина мислить негативно, постійно сумна або зла – на її шляху ростимуть тільки перепони. А якщо навпаки приділити увагу позитивним моментам у найгіршій ситуації – життя усміхнеться та полегшить шлях до подолання проблеми. Усвідомлення того, що те, чим ти ділишся зі світом обов’язково повернеться назад бумерангом, змушує тримати Євгена свій емоціональний та духовний стан на висоті. Також Смарига вважає, що думки можуть матеріалізуватися тільки у тому випадку, якщо людина перебуває у позитивному стані, незабрудненому гнівом, сумом та іншими песимістичними якостями.

Прокидається чоловік тільки з однією думкою – вдячністю за те, що він, його близькі живі та здорові, що є де спати, є що їсти та що одягнути. Вдячність він вважає одним із головних почуттів у житті людини.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

  • Вода з лимоном

Улюблена страва?

  • Каші і салат якийсь літній, легенький))

Улюблене місце в Ірпені?

  • Набережна

Улюблена книга?

  • Улюбленої немає, але подобається духовна, філософська література

Улюблений фільм?

  • Немає такого, не люблю телевізор

Улюблений колір?

  • Це взагалі капець… Немає такого, усі кольори гарні. В різному настрої подобається різне

Улюблена пора року?

  • Весна і осінь. Відчуваються зміни природи та настрою

Чим займаєтесь поза роботою?

  • Працюю над собою, займаюсь спортом

Чим пересуваєтесь містом?

  • Велосипедом

Опишіть себе трьома словами?

  • Долаю перешкоди з радістю.

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше “Інформатор БІГ” писав про Володимира Альохіна з Микуличів – суворого директора душевного коледжу, про Миколу Зінченка з Нової Греблі – про секрети довголіття та майстерності 77-річного армреслера та про Андрія Ткача з Бучанщини – поліцейський за покликом душі,

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися про актуальні новини “БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель) “!

Олександра Ломачук

Нагору