Ремесла Київського Полісся: у Бучі плавили метал

Якщо назву колись селище, а тепер з 2007 року міста Бучі, яке виникло як полустанок Буча під час будівництва Києво-Ковельської залізниці, можна простежити з 1898 року, то витоки заселення території ховаються в тумані історії.

Сьогодні я, Інна Косянчук, журналістка і гід, член Всеукраїнської асоціації гідів, спеціально для Інформатора БІГ розкажу дещо цікаве про те, чим жили люди на цій території, про що я дізналася, вивчаючи різні джерела.

Якщо взяти до уваги те, що роком заснування того чи іншого населеного пункту є перша письмова згадка про нього, то історія Бучі починається з 1630 року, коли згадали про село Яблунька, яке  на той час отримав від графа Потоцького шляхтич на ім’я  Лясота. Саме тоді вперше у письмових джерелах згадують і річку Бучу. Але ж це означає, що на той час її вже хтось так назвав, отже, люди там жили!

Нагадаємо, що  чимало населених пунктів БІГ-регіону виникли із будівництвом Києво-Ковельської залізниці, а місцевість, завдяки чудовим рекреаційним можливостям, стала розвиватися як курортна.

Носороги у Київському Поліссі

«На берегах річок Буча та Ірпінь люди мешкали з давніх-давен. Про це свідчать археологічні та палеонтологічні знахідки. Так, у 1952 році на відстані одного кілометра на південь від впадіння річки Буча у річку Ірпінь на глибині 0,3 — 0,4 метра були виявлені уламки кераміки, що відносяться до XI ст. до н.е. Трапляються також знахідки кінця епохи бронзи. Під час розробки кар’єру між Яблунькою та Ворзелем на глибині 15 метрів були знайдені череп і кістки шерстистого носорога. Їхній вік — 10 — 30 тисяч років. Багато археологічних та палеонтологічних знахідок було також зроблено на території м.Ірпінь та смт. Гостомель, які розташовані неподалік Бучі», – зазначається у  статті.

А загалом завдяки археологам встановлено, що витоки розвитку території нинішньої Бучанщини, і загалом Київського Полісся йдуть ще від племінних часів.

Краєзнавець, автор книг та фільмів з історії Приірпіння, розробник туристичних маршрутів Олена Плаксіна зауважує, що долину ріки Ірпінь, яка на той час  була судноплавною, та її лівої притоки Буча освоїли й заселили ще з давніх часів. Тривалий час межею проживання полян та древлян була річка Ірпінь, а землі нинішніх Ірпеня та Бучі були древлянськими.

Залізна руда на городі

З чого жили мешканці цих країв, коли коли почалось розмежування видів праці?

«Археологи встановили, що на наших землях існували старі поселення: Корчі (територія бучанського заводоуправління), Потоки (район ірпінського заводу «Машторф») та поселення Хлопачі (Клепачі) – в районі ірпінського залізничного мосту, на правому березі  річки Ірпінь. У районі автотранспортного підприємства (за мостом через річку Буча) було Рудня. Ці поселення до нашого часу не дійшли, але топоніміка, сама назва – Рудня та Хлопачі (Клепачі) – свідчать про розвиток місцевого виробництва заліза. На місці ранньослов’янських металургійних поселень археологи виявили залишки древніх плавильних печей. Залізо виплавлялося з болотяної руди, яку добували у долинах річок Ірпінь та Буча», – зазначає Олена Плаксіна.

До речі, на Київському Поліссі і зараз можна знайти болотну залізну руду. Зокрема, я знайшла такий фрагмент у селі Рудня-Шпилівська сусіднього Вишгородського району. Там її й шукати особливо не треба – вона виходить на поверхню буквально на людських городах.

Більш детально досліджене ливарництво у сусідньому Вишгородському районі, який також мав усі сировинні передумови для розвитку металургійного виробництва – залізну руду, а також деревину для випалювання вугілля для ливарних печей. Про те, що тут  вона була, також свідчать і назви деяких населених пунктів Вишгородщини, наприклад, Рудня, Димер ( з тюркської – залізо). Спочатку у Вишгороді виникли  невеликі поодинокі металургійні горни наземної конструкції для власних потреб окремих господарств. Вони, вочевидь, і дали поштовх виникненню в другій половині ХІІ ст. «Кварталу металургів».

Ремісники-ливарники зводили металургійні майстерні – напівземлянки з легким перекриттям, великими горнами, найбільший з яких мав розміри 1,5×1,1 м, робочими майданчиками –«передгорновими ямами», а подекуди і з каналами для виводу шлаків, з ямами для зберігання запасів вугілля та для відходів виробництва.

Для обробки залізної руди до стану металу використовували металургійні горни, споруджені з глини на поверхні землі чи в невеликих ямах.

Жахіття для сучасних екологів

Вочевидь, якби нинішні екологи потрапили до поселення давніх ливарників, то, мабуть, оштрафували б кожного з них. Адже ні про яке збереження довкілля не йшлося. Ліси нещадно вирубувались, адже для виплавлення заліза з руди потрібно було багато дров чи деревного вугілля. Втім, кількість лісів на той час, та й необхідність розчищення території під забудову доздоляла не економити.

Хоча люди розуміли пожежонебезпечність ливарних цехів, які, до того ж, диміли на всю округу, тож зазвичай їх розміщували подалі від жител.

Давні ливарники, як власне і всі «вузькоспеціалізовані» ремісники, користувались неабиякою пошаною у тодішньому суспільстві. Адже залізні речі – від зброї до сільськогосподарського реманенту потрібні були всім.

Тож не дивно, що поруч з ливарними виробництвами розташовувались кузні.

Коли і чому зникло зникло ливарництво на Бучанській землі? Вочевидь, коли у ньому відпала необхідність.

Бо, наприклад, у тій-таки Рудні-Шпилівській місцеві жителі розповідали, що ще після Другої світової війни у селі дехто тримав свою маленьку кустарну ливарну майстерню, де відливав залізо з болотної руди і тут же займався куванням потрібних у господарстві речей. Однак з часом «заводські» речі витіснили кустарне, і вже втратило сенс саморобне ливарництво.

Раніше Інформатор БІГ повідомляв, що й досі в Україні є бортники – люди, які добувають мед стародавнім способом, який, втім, є не таким прибутковим, як сучасне пасічництво.

Також  Інформатор БІГ розповідав, що на Київщині й досі рибалять на човнах-довбанках

 Підписуйтеся на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися актуальні новини БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель)!

Інна Косянчук 

Фото з архіву автора та з відкритих джерел.

Головне фото – ливарна піч (джерело -ВІКЗ)