Валентин Дідковський – мешканець Бучі, який ніколи не стояв осторонь чужого лиха та за останні десятиліття побував у різних бувальцях й пройшов вогонь, воду та мідні труби. Він був на Майдані під час Революції гідності. У 2014 році закрив власний бізнес та почав допомагати хлопцям з “передка” на сході – волонтерив, возив амуніцію, продукти та інші необхідні речі для фронту. За рік до повномасштабного вторгнення Валентин переніс інсульт, але навіть це не завадило йому вступити до лав ТРО. Під час повномасштабного вторгнення 64-річний чоловік самотужки зупинив цілу колону ворожої техніки у Бучі, на вулиці Вокзальній. І навіть зараз він залишається у складі ТРО та патрулює місто. Каже, що якби взяли, то й на фронт пішов би.
Героїзм та мужність українців не перестає дивувати, тож, сьогодні в Інформаторі БІГ історія Валентина Дідковського з позивним Дід, який був готовий зустрічати непроханих гостей, тільки не хлібом й сіллю, а “Мухою” – РПГ-18, ручним протитанковим гранатометом й чотирма гранатами РГД-5. А саме четверту гранату чоловік припас для себе – на випадок полону. Завдяки зброї та холодному розрахунку Дід зупинив та підпалив колону окупантів.
Валентин народився у Львові. Після школи пішов навчатись на слюсаря, пізніше займався авторалі та гонками. Далі була армія, служив 3 роки і у 1979 повернувся додому. Коли чоловік був у Львові, мріяв жити десь за межами галасливого міста. Тож після армії його мрія здійснилась – переїхав у спокійну, на той час, Бучу.
Чоловік мав свій бізнес – займався автозапчастинами. І коли на сході почалась війна, чоловік одразу закрив власну справу й почав допомагати хлопцям. Волонтерив, регулярно їздив на передову. А з 2016 року із товаришем вивозив “двохсотих” із зони АТО. Дід їздив на передок регулярно, до 2021 року.
«Їздив доки біля Соледара не потрапив під сильний обстріл. Моя машина була розстріляна, я доїхав до будинку в Бучі, заїхав у двір – і тут, прямо за кермом схопив інсульт. Я більше не зміг їздити. Але ніби так мало бути, я все зробив і навіть заїхав у свій двір. І мене, певно врятувало те, що це сталось тут. Я пролежав у шпиталі і оговтався тільки на шосту добу. Багато хто не вірить, що на реабілітацію після інсульту пішло всього пів року, пив ліки, потроху зменшував дози, а згодом зовсім перестав. І я не знаю, як у мене вистачило духу все зробити (ред: на Вокзальній), певно, на шаленому адреналіні. Але нічого, я тримаюся й досі в ТРО”, – розповідає Дід.
Коли стало зрозуміло, що війни не уникнути й на Київщині, Валентин із позивним Дід записався до місцевого добровольчого формування ТРО. Свій найважливіший бій чоловік прийняв на вулиці Вокзальній у Бучі вранці 27 лютого 2022 року.
“Це трапилося десь о 08:00 ранку. І у мене було чим зустріти непроханих гостей. Приготував “Муху” – РПГ-18, ручний гранатомет протитанковий, чотири гранати РГД-5. І четверту припас для себе – на випадок полону. Коли вони пішли по Вокзальній вулиці, я дивився у щілину між парканом. А біля паркану у мене стояв причіп для авто, я на нього тихцем виліз та приготувався. Пропустив три БМП, прицілився і бачу, що йде бензовоз. Я вистрілив, зістрибнув з причепа. Не знаю, як у мене вийшло все це, адреналін був просто шалений. Ще й три гранати жбурнути в колону встиг. І сам рачки, попід парканом, почав тікати, бо вони вже почали по мені гатити. Але вдалося втекти!”, – пригадує відважний Валентин.
Валентин сховався в сусідньому меншому будинку та приготував гранату на випадок, якщо росіяни зайдуть і навіть засунув палець в кільце палець. А потім зателефонував хлопцям із ТРО та дав наводку, що росіяни вже підходять до “Жирафа” (ТЦ в Ірпені). І хвилин через 10 почався обстріл. Вибухи були дуже гучні. Рука Валентина застрягла між дверима, але гранату тримав не випускаючи. Обстріл тривав десь пів години. Коли стало тихо, Дід вийшов на вулицю й зняв відео, яке облетіло увесь світ. На відео він говорив російською, адже хотів відправити це відео двоюрідному брату з росії. Той сказав, що це все фейк…
Після відходу російської армії, яка вчинила Бучанську різанину, Дідковський долучався до допомоги побратимам.
“Ми місяць вивозили “двохсотих” із Ворзеля, Гостомеля, Мощуна, Бородянки. Забирали загиблих хлопців із блокпостів. На аеродромі багато наших хлопців полягло…”, – каже Валентин.
Вулиця Вокзальна у Бучі після спроби наступу рф
Тоді, 27 лютого, окупанти у відповідь стріляли по будинку Валентина. Вони зруйнували паркан та ледь не зрівняли з землею приватний будинок. З відбудовою будинку допоміг проєкт Бучанської міськради із відновлення вулиці Вокзальної. За бюджетні та благодійні кошти відновили сарай, гараж, утеплили будинок, зробили фасад, повністю перестелили дах, поставили двері, вікна. Тепер Валентин разом із сином роблять ремонт всередині будинку за власні кошти. Валентин навіть підробляв у таксі, бо становище було складне і сталого доходу не було. Син Діда військовий і теж допомагає чим може, коли приїздить. Поки в будинку зовсім не було умов для життя, Валентин жив з котом у літньому будиночку. Він звертався до Ірпінської громади, де зареєстрований, але там казали, що не можуть нічим допомогти.
Такий вигляд мав будинок Валентина після приходу армії рф
Багато чого Валентин побачив та пережив під час воєнних дій на Київщині. Він бачив багато смертей і його життя теж часто було на межі. Діду важко все згадувати, але він вважає, що люди мають знати, які звірства чинили окупанти. Більше у нашому відео-інтерв’ю.
Обмінялись щирими обіймами та намагаємось наближати Перемогу разом. Кожен на своєму фронті!
Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!
Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про лялькарку Оксану Цюпу з Ірпеня, про Ігора Бубнова з Ірпеня: “Мене хтось бачить як просто Бубу, а хтось – як сильну, добру людину. І це дуже важливо. Як людина бачить цей світ — так вона і живе”, про Василя Харитоненка з Немішаєвого – від льотчика до засновника видавництва та про Константина Гудаускаса – громадянина Казахстану з Бучі, який евакуював понад 200 людей й про Єлизавету Овраменко: дівчину, яка має талант на всі випадки життя. А також про Миколу Василькова: «Я все життя мріяв бути футболістом» та історію Анастасії Тихої та її притулку для тварин.
Дарія Сльоза
