Анастасія Тиха – 22-річна дівчина з Ірпеня, яка стала популярною за один день, завдяки світлині, що облетіла весь світ. А згодом, у столиці ще було створено мурал з цього фото. Але дівчині ця слава ні до чого, адже вона просто робить справу всього свого життя. Разом із чоловіком вони створили притулок для тварин-інвалідів в Ірпені. Під крилом Анастасії наразі перебуває близько двохсот чотирилапих зі всієї країни. Своє покликання вона знайшла ще в дитинстві й не уявляє себе без зооволонтерства. Позитивна, щира та справжня – саме так описують Настю ті, хто хоч раз зустрічав її.
Сьогодні в Інформаторі БІГ – історія життя Анастасії. Дитинство, знайомство з майбутнім чоловіком, історія створення власного притулку та тяжкий період окупації з тваринами й, звісно, історія про ту саму фотографію, що облетіла весь світ.
Дитинство Анастасії. Життя.
Настя народилася у Києві, а пізніше разом із батьками переїхала в Бородянку. Там вони вирішили зайнятися розплідником породистих собак бульмастифів.
“Я дуже боялася собак і батьки вирішили цю проблему радикально. Їм сподобалася ця порода собак й вони вирішили заглбитись в цю тему і почали їх розводити. Ну і я разом з ними. Вже пізніше мені цікаво стало допомагати тваринам”, – розповідає Анастасія.
З вибором майбутньої професії дівчина не барилася, а одразу обрала ветеринарну медицину. Але з початком повномасштабного вторгнення взяла академвідпустку і вважає, що поки не готова повертатись до навчання. Зараз працює рієлтором. У цю галузь її привів чоловік Артур, якого дівчина зустріла ще у юному віці.
«Мій чоловік жив в Ірпені, тож, згодом і я сюди перебралась. Люблю це місто за парки, а найбільше – Центральний парк», – з усмішкою розповідає дівчина.
“Мій чоловік жив в Ірпені, тому згодом і я сюди перебралась”
-Які труднощі виникають з керуванням притулку?
-Проблема в тому, що зооволонтерство погано розвинене в нашій країні. Зрештою воно тільки почало розвиватись з початком повномасштабного вторгнення. Люди багато чого не розуміють, їм часто не подобається, коли гавкають собаки, хоча ми пояснюємо, що у нас притулок, але не всі здатні це усвідоміти. Також багато хейту ми чуємо на свою адресу, починаються плітки, що ми наживаємося на цьому, але це більше втрата, аніж нажива. Вони всі для мене як діти, кожен зі своїм норовом та власною історією. Адаптація на новому місці та реабілітація у всіх тварин проходить по-різному. На це впливає вік та пережитий життєвий досвід. Я радію, коли розумію, що вони могли не вижити, а ми зробили все, щоб вони жили.
У притулку багато котів та собак, які в результаті ДТП чи людської жорстокості отримали інвалідність, всі вони мають особливі фізичні та психологічні потреби. Зараз тут проживає близько 200 тварин. І кожному з них потрібен догляд та індивідуальний підхід. Найсумніше, що притулків для тварин з інвалідністю в країні не так багато.
-Чому вирішили створити притулок саме для тварин з потребами, а не для звичайних?
-В дитинстві я дуже часто натрапляла на різні оголошення в соціальних мережах про допомогу тваринам. Свого першого інваліда, саме так і взяли до себе з чоловіком. Йому терміново шукали нову перетримку, тому що минулі господарі від нього відмовились. Ми запропонували волонтерам свою допомогу і вирішили спробувати, але я одразу попередила, що мені тільки сімнадцять. Пояснила, що не маю досвіду, але намагатимусь зробити все, що в моїх силах. Волонтери мені повірили. Вони щодня приїжджали до мене й перевіряли собаку. Все було добре, він чудово почувався. З цього моменту й народилась ідея створення власного притулку.
-Хто вам допоміг його створити?
-Дуже сильно допоміг та підтримав мій чоловік, за що я йому щиро вдячна. Ми обговорили з ним все, і потихеньку почали брати тільки тварин з інвалідністю. Звичайно, коли кількість зросла до 50-60 тварин, стало дуже складно. Чотирилапі почали частіше вмирати, бо не всі переносять переїзд. За останні місяці я, напевно, декілька разів хотіла все кинути, але чоловік дивився на тварин і казав: “Собака живе у сім’ї завдяки тобі, ось цей собака вижив завдяки тобі, ось цей котик зараз ходить теж дякуючи тобі”. Це мене повернуло в ресурсний стан. Так, деякі тварини помирають, але я якось знайшла баланс, а більше – змирилася з тим, що це неминучість. А до того часу вони живуть у любові та піклуванні, не на холоді та не голодні. Тварини мені наче діти. Дітей же не кидають! І я знаю, вони все-все відчувають.
“Тварини мені як діти, дітей же не кидають!”
-Чи допомагають вам інші волонтери, можливо небайдужі люди?
-Ні, у нас є певна команда, свої лікарі, а також моя подруга, яка сама зголосилася нам допомагати. Фізичної допомоги нам багато не потрібно, бо тварини дуже бояться нових людей. Їх травмували. Найчастіше вони бояться саме людей, більше чоловіків. І ось навіть свою подругу я 2 тижні знайомила, під своїм наглядом, щоб їй не нашкодили. Звичайно, що є собаки контактні, навіть якщо людина зробила їм дуже боляче, вони все одно дуже хочуть людської уваги, мчать до тебе. Але є й такі, які добре пам’ятають образи та жорстокість.
Ранок 24 лютого
-Перші дні війни ми з чоловіком не збирались евакуюватись, чули звуки вибухів, автоматних черг, але вирішили залишитись. Ми жили ближче до Центрального парку, і можна сказати, що в глухому куті. Туди військові не змогли дістатись, а в цьому районі де ми зараз проживаємо була окупація. Ми сюди переїхали вже після звільнення Київщини.
Проблеми в будинку почались тоді, коли вимкнули всі комунікації. У нас не було електрики, води. Тоді ми й зрозуміли, що впоратися з тваринами не зможемо. Пам’ятаю, було дуже холодно, але в той день так зійшлися зірки. Тоді говорили, що це був останній день зеленого коридору, але як виявилось ніякого коридору й не було, про це нам звісно ніхто не сказав. І ось ми взяли 15 собак, 5 котів, хамелеона, черепаху, хом’яка та павука й рушили пішки до Києва. Жили з подругою Сніжаною у будинку, де не було ні туалету, ні душу, ні кухні. Тож якийсь час їздили за зручностями до рідних.
Фото, яке облетіло весь світ
– Взагалі я дуже вдячна фотографу, що він зробив ту світлину, бо ми йшли, але не знали чи допоможе хтось нам у столиці. Взагалі, після того, як фото розлетілося, була нереально велика допомога. Я завжди буду вдячна людям за це, бо ми вийшли в Київ без нічого, тільки з собаками у нас не було ні грошей, ні корму. Тобто ми вижили тоді тільки завдяки людям, їхнім донатам і допомозі організацій – і наших, київських, ну і взагалі українських та світових. Із-за кордону приїжджали, привозили нам речі, корм, консерви, пелюшки, все, що треба було, все, що ми просили. Це фото просто врятувало нас, врятувало всіх наших тварин, бо ми тоді були в дуже скрутному становищі.
“Взагалі я дуже вдячна фотографу, що він зробив ту світлину, бо ми йшли, але не знали чи допоможе хтось нам у столиці”
-А як зараз із допомогою?
-Нуу… якось воно все почало забуватись, допомогла щезла. А наплив тварин навпаки зріс, бо люди дізналися про нас зі всієї України, що є такий притулок, що ми займаємось саме тваринами-інвалідами. Попит виріс просто колосально, але от допомога… Буквально кілька місяців тому у нас було ще тільки 40 собак, що ми набрали з Київської області, а зараз вже маємо 60 котів та близько 140 собак.
– Чи були запити під час окупації вивезти або врятувати якогось улюбленця? Чи погоджувалися ви на це?
– Якщо це був не дуже небезпечний для нас район і він не був окупований, то ми, звісно, погоджувалися, ходили й шукали тварин. І якщо вдалося знайти, то забирали й вивозили їх. Часто було таке, що собака уже давно втік звідти, і його неможливо знайти. Часто люди, які просили знайти тварин, не забирали їх назад до себе, а просили десь прилаштували.
Анастасія зі своїми чотирилапими друзями
-Чи можна взяти тваринку з вашого притулку?
-Кожна тварина з притулку шукає свою родину. Якщо ви готові до особливостей тварини, її хвороби, стану й маєте на меті взяти когось конкретного, ви заповнюєте анкету про себе, ми з вами спілкуємося, а потім ви зможете узяти тварину на тиждень – це випробовувальний термін. Далі, якщо все гаразд, – у вас є домашній улюбленець. А я залишаюсь персональним консультантом щодо тварини 24 години на добу та 7 днів на тиждень.
-Які плани на майбутнє? Про що мрієте?
-Я мріяла про відкриття власного притулку і це вже здійснилось. Але із менш глобальних мрій, хочу поїхати до нашого українського Криму на відпочинок. А з найближчих планів – покращення якості життя для тварин, відремонтувати приміщення. А ще хочу зробити окремі кімнати для котиків. Мабуть, це все, бо глобальних планів у мене наразі більше немає.
“Я мріяла про відкриття власного притулку і це вже здійснилось”
Наше традиційне бліц-опитування:
Улюблений напій?
- Coca-Cola
Улюблена страва?
- Смажена картопля з салом
Улюблене місце в Ірпені?
- Центральний парк
Улюблена книга?
- Навіть не знаю… люблю читати Шекспіра
Улюблений фільм?
- Краще мультфільм, “Як приручити дракона”(2010)
Улюблений колір?
- У мене їх два! Чорний та червоний (до речі, колір “Інформатора БІГ”-ред.)
Улюблена пора року?
- Літо, бо влітку в мене день народження
Чим пересуваєтесь містом?
- Автівкою з батьками
Чим займаєтесь поза роботою?
- Малюю, в’яжу, катаюсь на велосипеді
Опишіть себе трьома словами?
- Вперта, добра, красива
Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!
Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про Миколу Василькова: «Я все життя мріяв бути футболістом» та про Василя Попеля – художник з Ірпеня, який власноруч побудував картинну галерею своєї мрії. А також, про Світлану Поклад із курортного Ворзеля: “Чия ти дружина – не так важливо. Складно взагалі бути дружиною…”
Попко Микола
