Інформатор Буча, Ірпінь, Гостомель

Обличчя

Денис Тупицький з Ірпеня: “Спорт – не просто хобі, це – тяжка щоденна праця”

Сьогодні “Інформатор БІГ” поділиться з вами історією дзюдоїста Дениса Тупицького, якого життя привело до Ірпеня. Денис розповів журналістці не тільки про свої спортивні здобутки, а й поділився теплими спогадами, що викликають широку усмішку. Простий та щирий 23-річний Денис не приховував подробиць та залюбки розповідав про своє життя та кар’єру. 

– Денисе, розкажіть, будь ласка, звідки ви та як переїхали до Ірпеня?

– Родом я з села Мельники, Черкаської області. Переїхав у столицю, щоб навчатися у 10-му класі в олімпійському коледжі у Києві, там закінчив школу. Згодом вступив до університету. Якщо бути точним, то спочатку до Ірпінського коледжу вступив, а потім лишився в університеті. Зараз я там продовжую навчатися – буду тренером. Оскільки я лишився тренуватися у Києві та навчатися в Ірпені, то й переїхав у це місто, наразі орендую тут квартиру.

– Розкажіть, як ви взагалі почали займатися спортом? Коли вас зацікавило дзюдо?

– Я з дитинства любив із татом дивитися бокс, після чого я в ту секцію і подався. Але мене туди не взяли. А там поряд хлопці займалися дзюдо, і мені запропонували спробувати потренуватися. Так я там і залишився. Почав займатися цим видом спорту в 7 років, але тоді це більше як хобі було. Зараз займаюся дзюдо професійно, адже я – майстер спорту.

– Можливо, у вас ще є якісь хобі? Що ще займає місце у вашому серці та житті?

– Ой, на хобі, чесно кажучи, часу в мене замало. З понеділка по суботу в мене десь по два тренування, а в неділю намагаюся відпочивати. Загалом я тренуюся десь 10-11 разів на тиждень.

“Почав займатися цим видом спорту в 7 років, але тоді це більше як хобі було… Зараз займаюся дзюдо професійно, адже я – майстер спорту”

– А чим би ви займалися, якби часу було більше? Можливо, хочеться щось спробувати?

– Я, мабуть, приділяв би увагу активному відпочинку. Намагався би провести час з користю для себе.

– Тренувань багато, цікаво, як у вас на все вистачає часу? Хоча, мабуть, і не вистачає. А зможете перелічити свої здобутки в цьому виді спорту? Та і яка ваша мета, чому ви залишаєтеся у цій сфері?

– Я – чемпіон України серед дорослих, призер двох кубків Європи. Я маю золото чемпіонату України, бронзу, дві медалі з чемпіонатів України серед дорослих, бронзовий призер чемпіонату України серед молоді, дворазовий бронзовий призер чемпіонату України до 21 року та чемпіон і призер серед кадетів. Також я є срібним та бронзовим призером кубка Європи серед дорослих. Я вважаю, що це найвищі мої професійні здобутки, якими я можу пишатися у свої 23 роки. А мета… Як і у всіх спортсменів – узяти «золото» на Олімпійських іграх. Кожен спортсмен, який себе поважає, професійно займається тим, що йому подобається, мріє про золото з Олімпіади. Якщо такі люди цього не прагнуть, то, на мою думку, вони непрофесійно цим займаються.

– Олімпійські Ігри – хороша мета, сподіваюся, ви її досягнете. А чи задумувались ви колись, що це переросте у щось настільки серйозне?

– Коли я переїхав, то зрозумів, що потрапив у те місце, де треба думати тільки про одне – перемогу. Задати собі мету та йти до неї. Я ж почав займатися дзюдо ще у рідному місті, тоді це було як хобі, розвага. Але коли я переїхав до Ірпеня, то поставився до цього більш професійно, серйозно. Поставив собі мету – тепер прямую до неї, скажемо так. Крок за кроком намагаюся її досягнути. Та й взагалі, спорт – не просто хобі, сьогодні прийшов, завтра – ні. Це тяжка щоденна праця. Ти приходиш у зал, залишаєш там усі свої сили і повертаєшся додому надзвичайно виснажений, однак десь глибоко всередині є велике задоволення від того, що ти виклався максимально. Це не для того, щоб тренеру сподобалось, це робота над собою, адже це насамперед мені потім виступати на змаганнях, а не тренеру.

“Це робота над собою, адже це насамперед мені потім виступати на змаганнях, а не тренеру”, – зазначив Денис

– А як поставилися ваші батьки до такого вибору в спорті та переїзду до Києва?

– Ну, мама була не проти. Казала, що хотіла, аби я самостійно для себе все вирішив. Тато трішки був незадоволеним – хотів, щоб я здобув інакшу освіту. Ми його з мамою переконали і я тоді поїхав до Києва. Це мені 16 років було. Батьки довіряли мені та моєму вибору. Ми приїхали, подивилися на базу, де я мав тренуватися і нам все сподобалося. Зрозуміли, що тут є навчання, харчування, тренування. Нам усе підійшло і я тут залишився. Зараз мною пишаються усі рідні. Тато радіє кожній моїй перемозі. А мама мотивує: якщо я спочатку переміг, а потім десь здався, то каже, що я мав перемогти та мушу докладати більше зусиль наступного разу. І потім дійсно перемагаю.

Денис впевнено йде до своєї мети та здобуває нові перемоги!

– А що для вас було найважчим під час тренувань або змагань, наприклад?

– Найважче – коли йде підготовка до змагань. Ти розумієш, що це такий вид спорту, де треба мати конкретну вагу, наприклад. Тяжко, коли маєш тренуватися до останнього, слідкувати за харчуванням, станом свого здоров’я, щоб імунітет не був зовсім слабким. Просто уявіть, ви готуєтесь, щодня тренуєтесь, правильно харчуєтесь, намагаєтесь підійти до змагань відповідально, щоб вийти звідти переможцем. А тут організм здався, імунітет слабкий – захворів. А до такого потрібно бути на 100% готовим. Але зрозуміло, що підготовка до змагань займає велику кількість часу та сил. Також нещодавно був чемпіонат України серед дорослих. Перед тим, як поїхати на змагання, ми відправилися на тренувальних зборах у Японії. Там ми відпрацювали дуже тяжкі 3 тижні. І я зрозумів, що саме тут і саме зараз я маю вибороти перемогу. Найтяжча сутичка, мабуть, була в фіналі. Цікаво, що я вже боровся з цією людиною на попередніх змаганнях і поступився. Але цього разу – знав, що не можу поступитися. Треба було «відігратися».

Фото зі змагання, у якому брав участь дзюдоїст Денис Тупицький

– Це звучить важко, насправді. Багато хто опускає руки на шляху до своєї мети. До речі, розкажіть, звідки ви черпаєте мотивацію? Яку пораду ви дали б зростаючому поколінню спортсменів?

– Я дивлюся на людей, з якими я колись боровся чи тренувався та помітив, що вони стають кращими, стараються, тренуються, докладають зусиль. Звідси я й черпаю свою мотивацію – усі постійно навчаються та вдосконалюються, то чому я маю стояти осторонь? Тим паче у нашому залі є зовсім юні спортсмени, які спостерігають за більш досвідченими людьми. І я не можу показати їм поганий приклад, адже маю мотивувати їх рости та не здаватися. Зростаючому поколінню я б сказав, що треба йти до своєї мети попри всі негаразди. Зрозуміло, що будуть злети та падіння, хтось буде заздрити та, як-то кажуть, ставити палки в колеса. Але головне – триматися своєї мети.

– А чи опускалися руки у вас? Як ви боролися з цим?

– Були моменти, звісно. Наприклад, коли не вдавалося вибороти ту нагороду, про яку мріяв, заради якої тренувався так довго, яку запланував. Тоді руки опускаються. Але тоді я підходив до своїх тренерів – Карена Балаяна та Олександри Старкової. І тоді ми вже вирішували щось разом – починали працювати більше, тренуватися, робити акцент на чомусь конкретному. Так у нас все і виходить – завдяки наполегливості.

“Так у нас все і виходить – завдяки наполегливості”

– Це добре, що ви вмієте знаходити компроміси та мотивацію. Цікаво, а в особистому житті так само? Як справи на цьому горизонті?

– А, та я холостий (сміється). Я думаю, що «та сама» з’явиться у потрібний момент.

– Це цікаво. Гадаю, деяким дівчатам сподобається така ваша відповідь. Але перейдемо до наступного питання. Яка філософія вашого життя?

– Навчання. Постійно треба навчатися та розвиватися, тому що ми на місці не стоїмо. Життя теж не зупиняється. Потрібно вдосконалюватися щодня, щогодини, щосекунди. І я згоден з Іриною Коляденко, яка теж казала, що навчання це головне. Саморозвиток має стояти на першому місці. Тому в мене така позиція – розвивайся, адже інакше не буде результату.

– Я теж вважаю, що люди мають постійно розвиватися. Тепер перейдемо до наступного питання. Розкажіть про ранок 24 лютого, будь ласка.

– Я ночував тоді у друга в Києві. Прокинувся десь о четвертій ранку, як зайшов мій товариш і сказав лише одне: «Почалося». А я тоді не зрозумів, що почалося, не надав цьому значення. Тим паче що 24 лютого ми мали летіти до Польщі на змагання. І коли я вперше почув сирену, то почав шукати інформацію щодо того, що відбувається навколо. Тоді я зрозумів, що ніяких змагань та мирного життя – розпочалося повномасштабне вторгнення. Треба ставати на захист країни та самого себе. Не знаю, які слова підібрати зараз, щоб це описати. Я був дуже розгублений у той день. Я майже одразу записався до територіальної оборони та два місяці пробув на постах. Далі мене забрали мої тренери. Була в мене довідка, що я – член збірної команди України та можу відправитися на збір. Так ми відправилися до Ізраїлю. Моя родина та житло не постраждали. Звісно, я хвилювався, але все обійшлося. А на змаганнях мета вже змінила вектор, скажемо так. Тоді треба було прославляти Україну, розповідати всім про війну та кричати про це. Ми хотіли, аби весь світ дізнався про це та допоміг. Але я є та був військовослужбовцем.

“Тоді треба було прославляти Україну, розповідати всім про війну та кричати про це. Ми хотіли, аби весь світ дізнався про це та допоміг”

– Це страшно та боляче згадувати, я вас розумію. Повернімось до чогось приємного, адже негативу достатньо і хочеться спокою. Згадайте, будь ласка, будь-який приємний момент з дитинства.

– Ого… (Денис замислився та засміявся). Добре пам’ятаю, як в дитинстві ходив до хресних, аби поколядувати на Різдво. І я таким чином зібрав гроші на свій перший велосипед. Я не хотів просити коштів у батьків, тому це було приємно – сам назбирав, сам купив. Вже в 10-12 років я зрозумів, що маю допомагати батькам та не сидіти на шиї.

– Це дуже мило, насправді. Які ще у вас є цікаві історії щодо спорту або життя?

– Я б не сказав, що ця історія цікава, але вона якась… символічна. Ми, здається, 6-го січня, були в Конча-Заспі, на тренувальній базі. На ці збори не поїхав тоді мій друг, тому що в нього була вагітна дружина і от-от мала народити. Ми увесь час спілкувалися з ним телефоном, підтримували його, бо розуміли, що дуже хвилюється. І в один момент він нам заявив, що його дружина народила. І ми всі разом у той момент відчули таке тепло на душі… Для мене таке було вперше – дізнатися, як це – коли у твого друга народжується дитина, підтримувати його, хвилюватися разом з ним. Щастя було безмежне. Я не здатен описати цей момент словами, але він був теплим, приємним.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

  • Кока-кола

Улюблена страва?

  • Карбонара

Улюблене місце в Ірпені?

  • Центр

Улюблена книга?

  • Книги про Ліонеля Мессі

Улюблений фільм?

  • «Гаррі Поттер»

Улюблений колір?

  • Червоний

Улюблена пора року?

  • Літо

Що робить світ кращим?

  • Повага людей до навколишнього середовища

Яке ваше визначення кохання? 

  • Кохання – те почуття, яке неможливо передати та описати словами. Це треба відчувати

Що, на вашу думку, є найбільшою несправедливістю у світі?

  • Що люди похилого віку змушені жити на дрібну пенсію та терпіти неповагу від інших, зокрема від держави. Мене обурює, що вони працювали усе життя, а отримали у відповідь подібне ставлення. Та, беззаперечно, війна.

Опишіть себе трьома словами?

  • Веселий, чуйний, працьовитий

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про Богдан Притулу з Ірпеня -15-річного літератор, який свої думки викладає на “Аркуші”,  Ташу Торбу з Ірпеня: “Не існує людей, які не можуть малювати – є лише дорослі, яким у дитинстві сказали, що у них це не виходить”, про Ірину Коляденко: “Це не я обрала боротьбу, це боротьба обрала мене”, Миколу Василькова: «Я все життя мріяв бути футболістом» та про Юрія Цвіцінського з Ірпеня — звичаного незвичайного вчителя фізкультури, власника мрій і тенісного корту.

Олександра Ломачук

Нагору