Коломия До сайту

ОБЛИЧЧЯ РЕГІОНУ: «Зарікався більше ніколи не йти на війну» – як Антон Козак з Ірпеня 24 лютого взявся вдруге за зброю

Антон Козак – звичайний мешканець Ірпеня, який розуміє важливість свого громадянського обов’язку захищати Україну. У 2014 він вперше взяв до рук зброю і пішов добровольцем в АТО, нині – він боронить Україну на найгарячіших напрямках фронту. Своєю історією чоловік доводить те, що не варто в житті говорити слово «ніколи».

Сьогодні в «Інформатор БІГ» історія про сміливого, життєрадісного жителя Ірпеня, який не побоявся вдруге стати на захист рідної Батьківщини. Він щиро зізнається, що в 2014-го було нелегко на фронті й тому він зарікався більше туди не повертатися. Але життя занадто непередбачуване…

 – Де ви навчалися і яку професію опанували?

 – Освіту здобував у Києві. Там отримав диплом автослюсаря і більшу частину життя працював адміністратором у магазині спортивних товарів. Мені дуже подобалася моя робота, мав хист до продажів і зрештою непогано проявив себе у цій сфері. Однак у 2021-му я трішки змінив сферу своєї зайнятості.

 – Чим ви ще займалися, окрім продажу спортивних товарів?

 – Так як мені дуже подобалося продавати, я не полишив цю справу, а тільки дещо змінив напрямок. Перед війною я займався продажем грилів і у мене це добре виходило. За короткий час я стрімко піднявся по кар’єрних східцях.

 – Що стало поштовхом до таких змін?

 – У мене був переломний момент в житті – розлучення з дружиною. Саме тоді я вирішив кардинально змінити життя: поринути в нову сферу діяльності і звузити коло спілкування. До речі, моє хобі це сноубординг, тому зі спортом я не розлучився.

 – Як ви, як колишній учасник АТО, ставилися до розмов у січні та лютому 2022-го про російське вторгнення в Україну?

 Ці розмови і раніше були. У 2014 році я був добровольцем, тому вже добре знав, що це таке війна. До інформації про можливе повномасштабне вторгнення я ставився 50/50. Це могло бути, могло і не бути, тому я не приділяв великої уваги цьому. Крім того, тоді я був дуже зациклений на труднощах в своєму житті.

 – Що ви робили 24 лютого?

 – Щоб відволіктися від проблем, ми з товаришем вирішили поїхати відпочивати на гірськолижний курорт Драгобрат. Там ми мали бути до 28 лютого. 24 лютого десь о 5 ранку товариш майже вибив двері ногою в мою кімнату зі словами: «Почалася війна!». На це я відповів питанням «Що, знову?» І ми вирішили, що треба терміново повертатися до Києва й щось робити. Саме тоді я помітив дивний збіг обставин.

 – Про що ви?

 – Та про якусь низку закономірностей і співпадінь (усміхається). Так вийшло, що у 2014 році я теж відпочивав на Драгобраті саме з цим товаришем. За дивним співпадінням, під час того відпочинку також почалася війна. Тому ми вирішили, що більше на Драгобрат разом точно не поїдемо. Але ж поїхали…   

 – Як саме ви вирішили вдруге взятися за зброю?

 – Коли я повернувся до Києва, місто уже дуже бомбили. Разом з другом, який є теж колишнім АТОшником, ми без роздумів вирішили, що потрібно чимдуж йти до військкомату. Зранку я дізнався, що мою частину розбомбили, тому вирішив повертатися до Ірпеня. Але на той час це було дуже складно, адже громадський транспортвже не їздив, а Романівський міст вже був підірваний. Через це добратися до Ірпеня було майже неможливо. Але я знав, що потрібно знайти вихід з ситуації. На підступах до Києва уже стояли хлопці зі зброєю і чекали окупантів.

 – Ви все ж дісталися до Ірпеня?

 – Так, проте то було дуже складно. Туди відмовлялися їхати всі таксисти. Ми ледве домовились, щоб нас довезли до підірваного мосту, а від нього вже пробиралися через ліс на інший бік міста. Вже тоді в Ірпені було занадто гаряче. Ситуація була вкрай напружена – метушня, перелякані люди… Всі вже знали, що до нас йдуть ворожі колони. Потрібно було брати до рук зброю.

 – На вашу думку, чи були готові мешканці міста захищати Ірпінь?

 – Морально – так. Але була проблема зі зброєю, утім знаю багато людей, які без сумнівів і ваганьвирішили стати на захист міста. Коли ми з товаришем заїхали в Ірпінь, блокпости уже були облаштовані. Місто готувалося до оборони. Але хлопці, які там стояли, були не схожі на військових. Вони були зі зброєю, але не мали звичної для військових форми і відповідного спорядження.

– Якщо згадати про окупацію Київщини, то який момент вам найбільше запам’ятався?

 – Я, як учасник АТО, розумію, наскільки складно стояти хлопцям на позиціях, тому вирішив їх підбадьорити чаєм і бутербродами. Коли вийшов від під’їзду, буквально через кілька хвилин розпочався сильний обстріл. Летіло все, що можна. Саме тоді я зрозумів, що росіяни уже зайшли в місто. Я моментально впав на землю й скотився під найближчу споруду. М’яко кажучи, у той момент стало страшно. Ще моторошніше стало, коли побачив величезну ворожу колону, яка тягнулася з Бучі до Ірпеня. Вона була настільки довгою, що було видно тільки її початок, а кінецьбув невідомо де. Це було жахливо. Я бачив у житті багато чого, але і мені було від того страшно.

 – Як опанували себе?

 – Часу на роздуми не було, потрібно було швидко ухвалювати якісь рішення. Коли мені і людям з мого будинку, які вирішили захищати Ірпінь, дали зброю ми об’єдналися і чекали на окупантів. Нам повідомили, що вони вже близько і зовсім скоро в Ірпені буде дуже спекотно, тому потрібно готуватися до важких боїв.

 – Чому ще у 2014 році ви зарікалися більше не йти на війну? З якими проблемами ви зіштовхувалися?

– Так як я уже маю досвід у військовій справі, я знаю, як це важко фінансово. Тоді війна була в менших масштабах, але потрібно було все купувати за свій кошт і це дуже великі суми. Утім, коли з’явилася необхідність захищати рідне місто, я без сумніву повернувся до військової справи.

Чим ви зараз живете й займаєтесь?

Зараз мій основний напрям – військова діяльність. Нині я головний сержант роти, тому роботи дуже багато. Це як і безпосередньо військова, так і організаційна діяльність.

Що плануєте робити після закінчення війни?

Хочу відпочити від усього й лікуватися. Адже війна дуже підриває моральне й фізичне здоровʼя, тому потрібно відновлювати сили і відпочивати від суворої реальності. Звичайно, маю ще багато матеріальних цілей, які, сподіваюсь, дуже скоро виконаю. Загадувати у наш час щось дуже складно.

Наш традиційний бліц:

Улюблений напій?

Пиво

Улюблена страва?

Мʼясні стейки

Улюблене місце в Ірпені?

Ресторан Myshlya

Улюблена книга?

Сімона Вілар «Відьма і князь»

Улюблений фільм?

Люблю комедії

Улюблений колір?

Салатовий

Улюблена пора року?

Зима

Чим займаєтеся поза роботою?

Катаюсь на сноуборді, якщо це зима, а так люблю відпочити з друзями

На чому пересуваєтесь містом?

На маршрутці

Опишіть себе трьома словами

Борець за справедливість.

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про  Ірину Пугач з Ірпеня та миті, що закарбовуються в історії через об’єктив її фотокамери, про Ольгу Акимову з Ірпеня: “У кожного є своя філософія. Але не всі про це знають”, про  Єлизавету Овраменко: дівчину, яка має талант на всі випадки життя. А також про письменницю Юлію Бережко-Камінську з Бучі, про  Дениса Тупицького з Ірпеня: “Спорт – не просто хобі, це – тяжка щоденна праця” та про  Богдана Притулу з Ірпеня -15-річного літератора, який свої думки викладає на “Аркуші”.

Вікторія Литвин