ОБЛИЧЧЯ РЕГІОНУ: Константин Гудаускас – громадянин Казахстану з Бучі, який евакуював понад 200 людей

Константин Гудаускас – громадянин Казахстану евакуйовував людей з Київщини ризикуючи власним життям та малюючи маршрут на аркуші. Він готовий віддати останнє і щиро вважає – якщо нічого не зробити для інших людей – даремно прожити життя. Волонтер, який з дитинства у Казахстані їв борщ та відзначав українські свята – тепер рятує життя українських людей, намагається достеменно вивчити солов’їну і всім серцем любить Україну.

“Інформатор БІГ” поспілкувався із волонтером, який бачив велику кількість смертей і сам неодноразово був за крок до прірви. Він не приховує власні емоції та надихає своїм прикладом рухатись далі. Сьогодні, ми покажемо справжнє обличчя регіону. Без жодних масок.

Константин родом з Казахстану. По мамі – єврей, по батьку – литовець. Його найяскравіший спогад дитинства про район “Отарвановка”, що був поблизу домівки – так його називали місцеві через те, що там жили депортовані й відірвані від своєї Батьківщини українці.

“Вони відзначали всі українські свята і навіть день Святого Миколая. Пам’ятаю діда Василя – вінничанина на прізвіще – Горобець. 19 грудня він перевдягався у Миколая і всіх вітав. Які у нашому дитинстві були подарунки? Два апельсини – це вже було свято, до того ж, отримували їх лише на Новий рік. А потім були щедрівки. Це фантастично. Я коли приїхав до України – одразу розумів українську, бо це мова з мого дитинства. Я виріс у щасливій атмосфері”, – з очима наповненими спогадами згадує Гудаускас.

Переїзд до України…

Константин переїхав до України у 2019 році. У Казахстані він був активістом та головою коаліції із захисту прав людей. Саме в той час у країні відбувалися вибори президента і “можливість обирати” – виявилася не більше, ніж просто ілюзією. Він виступив проти чергової фальсифікації виборів президента, після чого його почали переслідувати за політичні переконання. Тепер, у рідній країні він – персона нон ґрата. Константин звернувся до української влади із проханням надати йому політичний притулок і вона пішла на зустріч.

“Відтоді я маю такий крутий паспорт, зараз його покажу, він надає мені зараз, у період воєнного стану, право виїжджати за кордон, – посміхається Константин, – це дуже унікальний документ, адже тільки п’ятеро людей в Україні мають подібні”.

Коли Константин приїхав до України – то жив у Гостомелі. Але вічні затори надокучили і він переїхав до столиці.  Згодом, почав заробляти, і з’явилося бажання – жити у тиші, у лісі. Поїхав на пошуки житла і потрапив до Бучі.

“Я прийшов оглядати квартиру, 17 поверх, три з половиною кілометри від Гостомельського аеропорту. Підійшов до вікна і завмер. Саме в той момент “Мрія” взлітала з аеродрому. Я побачив це, і все ніби-то зупинилось. Відчуття, які неможливо передати. І зрозумів, що немає значення, скільки коштує ця квартира, я хочу тут жити, я хочу дивитись щодня як “Мрія” взлітає, – із захватом розповідає Константин, – але, на жаль, тривало це не довго, бо в лютому почалось неминуче”.

Константин дуже тепло відкугується про свою бабусю Стефанію. Він розповів, що народилася вона у Києві. І зараз їй 99 років. Вона читає газети без окулярів і стежить за політичною ситуацією в Україні. В житті їй довелось не легко, комуністи у 1941 році на її очах спалили батьків, за те, що вони відмовились від радянської влади.

“Мої прабабуся та прадідусь жили в Києві до 22 року минулого століття, коли радянська влада розкуркулила і депортувала їх до Казахстану. В родині було 12 дітей і своя сирна лавка, а жили – на Подолі. Будинок, де жила моя родина досі є, і я дуже часто приїзжджаю, просто сиджу поруч і згадую слова своєї бабусі. Вона з дитинства мені казала, що якщо я колись поїду до Києва, то ніколи звідти не повернусь. Київ дійсно змінює життя! Зсередини. Тоді я цього не розумів, а зараз, у столиці орієнтуюсь краще, ніж у місті, де народився. Я люблю ці вулиці, церкви, храми, парки, двори, людей”, – захоплено розповідає Константин.

Він щиро каже про те, що Україна зустріла його як рідного і саме тут він відчув себе у безпеці. Тепер, коли він їздить за гуманіторною допомогою до Європи, то сумує за країною, яку вже вважає рідною.

“Мені так хочеться просто ходити, дихати, спілкуватись. Це – країна можливостей та самореалізації. Я в Україні з нуля побудував бізнес (ред: у IT-сфері), і життя, яке я знайшов тут – воно дійсно було щасливим. Але, коли почалася повномасштабна війна, і я почав евакуювати людей, мій батько, який жив у Литві – помер. Він дуже хвилювався, коли я почав їздити і його серце не витримало, але він мене благословив, і казав: “Синок, врятуєш одну сім’ю – врятуєш цілу націю”, – розповідає Гудаускас.

Фатальний ранок 24-го…

Як і багато хто, Константин прокинувся від сильних вибухів, але перше, що спало йому на думку – хтось святкує день народження. Потім він побачив яскраві спалахи і почув вибухи. А з вікна саме добре видно Гостомельський аеропорт.

“В українських телеграм-каналах на той момент ще нічого не було. Інформацію я знайшов у Google, там було звернення диктатора путіна. Я зателефонував до знайомої кримської татарки Гайде Різаєвої і просто питаю, що я можу зробити для України, а вона мені відповідає: “У тебе є шанс допомогти евакуюватися людям, адже ти маєш паспорт країни, яка, на жаль, є і політичним і військовим союзником росії”. У мене тоді була Tesla – моя маленька мрія, яка здіснилась в Україні. Коли придбав, я довго платив кредит, але, любив її як дівчину, – посміхається Константин, – ну напевно ж, є багато чоловіків, які люблять свою машину, як жінку. І я не роздумуючи сів за кермо.”

Так 24 лютого чоловік сів у свою улюблену автівку, з якої здмухував пилинки і поїхав рятувати людей, не знаючи, що буде далі, але з відчайдушним бажанням – бути потрібним.

Перша сім’я, яку попросили евакуювати, жила неподалік села Димер. Константин обрав найкоротшу дорогу – через Гостомель. Коли вирушив, то запустив прямий ефір у фейсбуці. На нього одразу ж “вийшли” наші захисники, які сказали, що обраний шлях – небезпечний. Волонтер поїхав по Варшавці. Перших рашистів зустрів за річкою Ірпінь, у селі Глібівка, коли всі їхали звідти, а він – туди. Показав паспорт громадянина Казахстану, посвідчення правозахисника, та пояснив, що приїхав забрати свою родину. Все, що казав тоді, було придумано спонтанно, але спрацювало. Приїхав, знайшов родину, яка на той момент, вже ховалася у підвалі. Потім дізнався, що це родина розвідника і більше за все боявся, що діти будуть розмовляти українською і орки зрозуміють, що це не його сім’я. Але, на щастя, діти мовчали, а нелюди нічого й не питали. Жінка, мама дітей, була вагітною – 8 місяць. Єдине, що вони у неї спитали, який термін та на кого чекає. Потім “сім’ю” окупанти відпустили, до Казахстану, “додому”.

“На площі Шевченка я передав розвіднику його сім’ю, він прийшов, і приніс, напевно, всі гроші які у нього були і каже: “В мене більше нічого немає, я б тобі життя своє віддав”. Спитав, що може зробити для мене. А я відповів – все, що хочу – далі вивозити людей, а для цього мені потрібна допомога: маршрути, зв’язок та прикриття. Розвідник пообіцяв мені ввечері зателефонувати”, – згадує той ранок Константин.

Далі, по проханю Гайде, Гудаускас поїхав евакуювати сім’ю кримських татар. Вони жили у Петрівцях. Їхати їм було нікуди, і волонтер привіз їх до себе, у Бучу.

“На другий день я зрозумів, що сім’ю потрібно вивозити. Зателефонував друзям, дізнався, що є конвой до західної України. Потрібно їх було вивезти на Брес-Литовське шоссе біля Капітанівки. Довелося прокладати шлях через кладовище, прямо поміж могилами, але розумів, що це для їхньої безпеки, адже у мене були люди у яких кримська прописка”, – стурбовано розповідає Константин.

По поверненню назад, у Бучу, чоловік взяв український прапор який висів на вікні і турбував сусідів, які вважали, що Константин наводить ворога, і поїхав. На в’їзді у Ворзель у його новеньку й улюблену автівку прилетіла міна. А далі… волонтер у шпиталі. Контузія. Первний час лікувався, але для себе вирішив, що Бог дав йому другий шанс, адже після такого, люди в живих не залишаються. І продовжив займатись волонтерською діяльністю.

Коли встав на ноги, зателефонував своєму другу по Tesla Club – Стефану, власнику таксопарку електромобілей та мережі електрозарядних станцій. Він також громадянин іншої країни, але мешкав у Києві поки і з сім’єю не виїхав до Чорногорії. Волонтер попросив дати йому машину, але одразу попередив – вона може не повернутись у таксопарк. Друг дозволив брати все, що потрібно. Таким чином Константин, рятуючи людей, занапастив п’ять машин. 6 березня на виїзді з Ірпеня колона потрапила під сильний обстріл. Оскільки Романівський міст було підірвано, намагалися їхати через Стоянку, неподалік кола машини обстріляли. Першою їхала Audi, вона згоріла повністю.

“Дуже багато було вбитих людей. Дуже. На моїх очах. Але, в той час, у мене в машині знову була вагітна жінка, яка потім народила хлопця і йому дали моє ім’я. Зараз вони мешкають у Польщі. Ми бачились місяць тому, приїздив у гості, хлопчик росте, майбутній захисник наш, але будемо сподіватись, що війни не буде і не доведеться йому віддавати своє життя за майбутнє України”, – мріє Константин.

Саме того дня волонтер втратив другу машину, потім була ще одна. 28 березня, під час зачистки, їхав у Стоянці 2, біля магазину “Наталка”, у лобове скло автівки потрапили уламки, що зачепили плече. Та поранений волонтер таки довіз ліки, антібіотики і перев’язувальний матеріал військовим. А наші Герої допомогли йому – перев’язали руку. Вже 1 квітня волонтери, які були звичайними мешканцями селища, заїхали у деокупований Ворзель. Більше ніж за місяць, завдяки командій роботі, вони врятували з Ворзеля 176 людей, а загалом – 204, але це й Буча, Ясногородка та Баришівка.

Як волонтер просив окупантів дати йому проїхати до людей…

“Були такі епізоди, наприклад, перший час я возив допомогу тільки тваринам, тоді орки мене особливо не чіпали, а потім у них відбулась ротація. Якось везу консерви для собак, які мені передали з Німеччини, і один із нелюдів хватає коробку, я кажу: “Та це тваринам”, а він: “Ну и что!”, – і забрав. Думаю, може у них тут собаки, кішки, я ж про людяність. На другий день знову їду, каже мені: “А привези еще такие консервы, очень вкусные”, – я на нього дивлюсь, а він: “Ну мы ели, вкусные, только не соленые”. І тоді я запропонував привезти їм хліб і сало, за те, що він пропускатиме мене до цивільних. Домовились. Я їду у Київ, там працював ринок “Шлях”, і якийсь дідусь з Житомира привозив сало. Я купував у нього. На електрозарядці в той час у мене одразу стояло три автівки. Однією я під’їзжав, іншу брав, другу ставив. Від Стефана у мене була безлімітна картка на заправку. Машини лишав на Софіївській Борщагівці на парковці магазину “Сільпо”, і щоранку купував там гарячий хліб. Коли я віддавав окупантам їжу, то їм було без різниці, що я там везу в багажнику. А я навіть у бутилі з-під води набирав бензин і ховав під пакунки з продуктами, щоб людям генератори заправляти”, – розповідає відважний волонтер.

У Ворзель вперше в житті Гудаускас потрапив 11 березня. Він завжди їздив через Бучу, Ірпінь, а селище бачив лише з 17 поверху своєї квартири. Він випадково натрапив у соцмережах на допис Дмитра Гордона, про те, що у підвалі свого будинку з родиною сидить відомий український композитор Ігор Поклад.

“Я подивився, що ця людина написала “Кохану”, та “Чарівну скрипку”, а моя бабуся народилась у Києві, і дитиною була депортована, але все своє життя співала українські пісні. Я зрозумів – це знак, що потрібно їхати і рятувати, згадуючи, що я в Казахстані чув ці пісні, і не просто з телевізору, а від рідної людини. Я подзвонив Гайде, бо ніде не міг знайти адресу, адже Ігор з дружиною прописані у Києві, а Ворзельської адреси ніде немає. Адресу отримав, але це пів біди. Як проїхати, якщо тут нічого не працює? Телефони не просто забирали, а розбивали. Я взяв листок А4 і намалював собі маршрут. Розумів, що через Дмитрівку їхати небезпечно, бо розвідники мене попередили, що біля заправки у росіян блок-пост, і вони нещодавно там розстріляли “бусик”. Зібрався. Поїхав. До повномасштабного вторгнення ми з друзями часто рибалили на Генеральських озерах, тому по пам’яті орієнтувався у якому напрямку маю рухатись. Проїхав через Білогородку до Шпитьків, а звідти переїхав на іншу сторону, спустився вниз і виїхав на дамбу, вона була закрита, але я ці замки зірвав і проїхав її. Перший пост росіян зустрів біля Рубежівки. Коли я побачив їх, відчуття, наче якійсь бомжи вилізли, які жили в лісу все своє життя: брудні, вонючі, всі в кедах і з різнокольоровими шкарпетками, але точно ніякі не військові, стрічки ці колорадські (ред: георгіївські) всюди, де тільки можна. Підходить до мене один з них, розпитує хто я, навіщо приїхав, я спокійно відповідаю. Він пішов, покликав ще одного. Приходить через півгодини, я вже підготувався, кажу:
-Я нікуди звідси не поїду.
-Ты че, камикадзе?
-Я не камікадзе, але я приїхав сюди подолавши велику відстань, мене там не хотіли випускати на цю сторону, тепер ви мене тут не пропускаєте, я зараз буду назад їхати пустим, вони мене розстріляють, подумають, що я позиції поїхав здавати, так що я повинен виїхати з людьми”.

Орки сказали Константину, що у нього є чіткий маршрут, і якщо він від нього відхилиться – його розстріляють. Волонтер доїхав до будинку Ігоря Поклада. Зачинено, ставні закриті. Він переліз через паркан, постукав у ролети, аж раптом піднявся один і він побачив жінку – то була дружина композитора – Світлана. Сказав, що приїхав від Дмитра Гордона, показав документи. Люди повірили, сіли в автівку. Мама Світлани, Світлана, Ігор, і їхні тварини. Вирушили.

“На блок-посту орки мені сказали: “И ты за этим старъем сюда ехал? Ты че больной? Придурок? Им до смерти один шаг остался”. Ну що можна пояснювати нелюдям?! Я вивіз таки родину у Білогородку, там був “санітарний коридор”, стояли автобуси, швидкі, людям роздавали їжу. Поки ми стояли одна жінка ходила і кричала “Є хто з Ворзеля?”. Світлана каже: “Ми”. Вони підійшли, розповіли, що у них тут батьки. І так, на наступний день, я знову поїхав у селище за людьми. І так я кожного дня, дійсно, як на роботу, а бувало, вдень по 2-3 рази. Вони до мене наче й звикли. Але бувало й знущалися. Чоловіків всіх, котрих я вивозив, вони роздягали догола, мене перший час – теж. Взагалі я ніколи не мав татуювань, а вони дивились не тільки на це, а й на сліди від зброї, автоматів, бронежилета”, – ділиться Константин.

Гудаускас розповідає, що за період окупації точно зрозумів, що в Україні надзвичайно сильні жінки. І коли йому кажуть про потужну зброю, він відповідає, що Україна ще не використовувала її, адже ця зброя – українські жінки. Він розповідає, що одна з його знайомих ходила кормити собак і коней, коли по ним стріляли російські військові. Інша говорила з орками спокійно, пояснюючи, що вона у себе вдома та організувала хаб і готувала їжу лежачим. А ще, що у Ворзелі живе бабуся Тая, і вона виходила з дому, сідала на стілець і рахувала техніку росіян, коли вони їхали повз. Вони стріляли по паркану, а бабуся сиділа. Записувала все у зошит, і коли Константин приїжджав, вона казала: “Запам’ятай, хлопцям передай, що сьогодні зайшло (стільки-то) БМД”.

“Отакі відважні жінки врятували і Ворзель, і Бучу, і Ірпінь. Взагалі люди тут хоробрі, партизанили. Хлопці наші тут одягали білі халати і у пологовому ходили як лікарі, а насправді, це були наші ТРО. І ночами такого жару давали, що орки спати боялись”, – згадує Константин.

Зараз у Бучі, у квартирі Константина живе сім’я з Маріуполя, він надав їм прихисток зі словами, що вони можуть там жити, поки їхнє місто не звільнять. У них п’ятеро дітей, і вони могли виїхати будь-куди, але прийняли рішення бути на Батьківщині.

Константин завжди шукає у всьому позитив, а якщо не знаходить – то створює його. Такі ж позитивні люди до нього й притягуються. От нещодавно телефонував військовий з Чернігівщини, у нього в нозі був протез ще з 2014 року і він цим протезом наступив на міну, і той відлетів. То знайомий каже: “Зараз новий протез вже поставили, а я замовляю, ще один – хай ще запасний буде”. Наші хлопці ні на мить не втрачають позитив і віру у краще.

Гудаускас часто їздить у шпиталі до наших воїнів, спілкується з ними і розповідає, як наші Герої рвуться назад, на фронт тому, що вони хочуть стояти на захисті Батьківщини.

Особисте життя…

“У цій війні я знайшов не тільки друзів, а ще й синочка. З Кіровоградського шпиталю забрав хлопця. російські виродки вбили всю його родину. У нього є великі проблеми зі здоров’ям, але цим літом він вступив до університету на філологію. Він вивчає кримсько-татарську, турецьку та англійську мови і своє життя хоче присвятити Криму. І цей хлопчик – Руслан – для мене наче син. Колись я був одружений. Дружина у мене була кримська татарка, і в 2014 році, коли почалась війна, путін запропонував кримським-татарам, які жили за межами росії – повернутись до Криму, щоб протистояти місцевим, і мій тесть, який був військовим, погодився. Йому дали велику кількість грошей. Вдома у нас з дружиною були сильні сварки. Все закінчилося тим, що вона поїхала з батьками, а я лишився у Казахстані. Так що в 2014 році війна почалась не тільки в Україні, а й у моєму житті. Відтоді я займався правозахисною діяльністю. Це було дуже складно у диктаторській країні. Родина Покладів для мене зараз як батьки. А Руслан – як син”, – розповідає Константин.

Цікаве про волонтера…

В Україні у Константина з’явилася традиція. До 24 лютого він 5 разів на рік їздив до Буковелю, сплавлявся горними ріками. А щороку на День Незалежності України – піднімався на Говерлу. Особистий прояв патріотичності й любові до країни, яка стала рідною. І першого квітня, коли він заїхав у деокупований Ворзель, волонтер підняв над селищем прапор, який був із ним на Говерлі на 30-річчя Незалежності. Зараз люди з усього світу відправляють волонтеру українські прапори, і просять підняти над певними містами, коли їх буде звільнено. Всі прапори у Константина підписані.

Історія волонтера стала історією для кінострічки. Зараз тривають зйомки фільму “Буча”. Це фільм-байопік. Головним героєм якого є сам Костянтин, який врятував 203 людини. Один з тих, хто почув про безстрашну евакуацію, був режисер Станіслав Тіунов. Разом зі сценаристом Олександром Щуром він особисто запросив Костянтина поспілкуватися. Історію вирішили екранізувати. Чекаємо на екранах.

“Україна мені дала відчуття, що я вдома. Я сподіваюсь, що залишилось трішки, мені – вивчити достеменно українську мову, а хлопцям – покінчити із ворогом! А потім – будемо будувати, народжувати дітей і будемо щасливі, бо немає кращого місця на землі, ніж Україна”, – з піднесенням та гордістю каже Константин Гудаускас.

Наш традиційний бліц:

Улюблений напій?

• Кава, вона стала улюбленою, коли я приїхав до України

Улюблена страва?

• Борщ, бабуся мені з дитинства його готувала

Улюблене місце на Київщині?

• Для мене є одне святе місце, але воно у Києві. Коли мені дуже тяжко, або дуже радісно, я їду на Софіївську площу. Там є Литовський сквер. До війни я приїжджав туди о четвертій ранку, коли увесь Київ ще спав. Мені дуже подобалось, коли світало і я просто дякував Богу, що маю таке щасливе життя

Улюблена книга?

• Складне питання. Зараз я читаю біографічну книгу Богдана Ступки, захоплююсь цією людиною. Також, дуже люблю Шевченка, читав ще у Казахстані. Подобається мені й “Метелик” Лесі Українки, твір дуже маленький, про те, як метелик летів до світла і помер, але прагнув свободи. Цей вірш мені нагадує українців, тому я його люблю

Улюблений фільм?

• “Крути”, дивився 9 разів

Улюблений колір?

• Блакитний

Улюблена пора року?

• Весна

Чим займаєтеся поза роботою?

• Роботи з 24 лютого у мене немає. Я цілодобово волонтерю. Коли є час – зустрічаюсь з іншими волонтерами і ми спільно проводимо час, а так, телефон не замовкає. А ще, займаюсь культурними проєктами

На чому пересуваєтесь містом?

• На старенькому авто фірми Nissan це, виходить, шоста машина, за останні два роки. Мрію, що після Перемоги я зароблю і знову куплю собі електромобіль фірми Tesla

Опишіть себе декількома словами

• Мрію і виконую все, щоб ця мрія здійснилася. Це моє життя, і цьому мене навчили українці, щоб мрія здійснилась – для цього потрібно робити кроки, а не сидіти й чекати!

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше Інформатор БІГ писав про подружжя Долгових – тимчасова окупація у Ворзелі завдовжки в життя та про Станіслава Федорова – некласичного директора класичного Ірпінського ліцею.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися про актуальні новини “БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель) “! 

Дарія Сльоза