ОБЛИЧЧЯ РЕГІОНУ: Михайло Росохатий з Ірпеня – життя у ритмі фрі-файту, бойових мистецтв та чаю

Михайло Росохатий – позитивний, врівноважений, сильний духом і той, хто вважає, що все в цьому світі має філософське пояснення. Він – президент Всеукраїнської федерації фрі-файту, контактних єдиноборств та змішаних бойових мистецтв, майстер спорту України, заслужений тренер України, наставник школи бойового мистецтва “Пересвіт”.

Сьогодні в Інформаторі БІГ  історія Михайла, який вже більше 27 років на власному прикладі демонструє важливість балансу між фізичним та духовним розвитком. Він – наставник. Передає знання, якими володіє, іншим людям – своїм учням. А ця мудрість, якщо вихованці її в житті використовують, допомагає кожному максимально себе реалізувати. Саме в цьому – навчити і передати – Михайло бачить свою місію. Він говорить: “Наскільки зросте їхній рівень, настільки підіймусь і я”.

Спілкування журналістки з Михайлом Росохатим почалось із…чайної церемонії. Вона відображає чотири принципи: гармонія, повага, чистота, спокій. Гармонія з людьми та природою. Повага, що народжена з подяки до всіх і всього. Чистота – фізична і духовна. Душевний спокій. Знайомство з чаєм – його пробудження, відбувається шляхом зігрівання чахе (ред: мірний посуд визначення кількості чаю) із чайним листям – руками та своїм диханням.

“Чай – головний комунікатор. І на підсвідомості люди часом навіть не розуміють, чому за чаєм розмовляти легше та комфортніше, аніж без нього. У середині кола людей, які його п’ють, простір стає гармонійним та органічним. Цієї миті ми всі перебуваємо на одній хвилі та розуміємо один одного. Під чай спілкування насправді інше – душевніше,  глибше і, я б сказав, прозоріше. Однак для цього має бути “правильний”чай,  його потрібно “правильно” заварити, провести “правильний” ритуал. А ще дуже важливо, хто  його заварює”, – розповідає Михайло.

Після куштування ароматного чаю ми відкриваємо завісу життя наставника.

Спогади із дитинства

Михайло Росохатий родом із селища Коцюбинське, що на Київщині. Виріс разом із сестрою, старшою на 7 років. Спочатку їм було важко знайти спільну мову через віковий бар’єр, та згодом усе ж вдалось вибудувати тісні й близькі стосунки. У дитинстві Михайло ходив у дитячий садок “Білочка”, поруч з яким була меблева фабрика. Саме там працював батько. І коли тато мав вільний час, забирав сина з дитсадка до себе на роботу.

“Мене все там цікавило. Геть усе! Досі пам’ятаю запах деревини та меблевого лаку. Ми проходили цехами, аби потрапити до кабінету батька. Там теж було цікавенно – усюди лежали різні шурупи, цвяхи, столярні інструменти. Іноді він давав мені можливість самостійно щось помайструвати. Для мене це було феєрично, немов свято”, – з теплом пригадує Михайло.

У сім’ї Михайла часто згадують кумедний факт про нього. У дитинстві хлопець часто й подовгу гостював у бабусі на Вінничині. Бабця завжди ходила до церкви в суботу та неділю. І якщо в суботу на вечірню службу вона не брала онука з собою, то в неділю, на ранкову, вони обов’язково йшли разом. І так було все літо. Саме тоді Михайло перейнявся духовною тематикою.
Одного разу, коли літо вже добігло кінця і дітлахи пішли до школи, в класі Михайла вчителька провела опитування. Воно було дуже простеньке: ким хто мріє стати в майбутньому. Так от Михайло тоді відповів, що хоче бути священником. Батькам вчителька розповіла, що за весь час, скільки вона працює в школі, не пам’ятає жодного випадку, коли дитина казала саме так.

Шкільні роки Михайло теж пригадує із теплом. Важко йому не було, він любив школу, мав друзів й приятелів, авторитет у класі та повагу вчителів. Він брав участь не тільки в спортивних змаганнях, але й із задоволенням декламував вірші та прозу на конкурсах, брав участь у КВК та брейн-рингах. Про всіх своїх вчителів Михайло й досі згадує з теплотою та повагою.

“Кожен відіграв свою роль у формуванні нас, як особистостей. Ми оцінювали викладачів по рівню знань, викладанню, любові до свого предмету і по бажанню викладати його”, – каже пан Михайло.

Спорт. Навчання. Тренування. З чого усе почалось?

“У багатьох людей їхній спортивний шлях починався в більш ранньому віці, вони перепробували багато різних секцій – щось не зайшло, на чомусь зупинились. А я нічим толком не займався до 13 років. Ви в це можете повірити? Спочатку пішов на 2 тренування з гандболу – не сподобалось, потім, знову на 2 тренування, але вже з футболу – теж не моє. Потім привів мене батько на дзюдо. Спробував і сказав: “Ні, туди я теж більше не піду”. Минув ще час. Якось до мене прийшов друг, син мого хрещеного. І каже: “Слухай, в Коцюбинському відкрилась секція карате, мій молодший брат вже займається, давай ми теж підемо”. Ми пішли, але то виявилось не зовсім карате. Так я, власне, потрапив до школи бойового мистецтва “Пересвіт” на тренування. Сподобалось. То був правильний вибір”, – ділиться Росохатий.

За іронією долі, перший зал “Пересвіту” був у дитячому садочку “Білочка”, який у дитинстві відвідував Михайло. На той час садок вже не функціонував. Юнак почав тренуватись у 13 років. 4 роки протренувався сам, а коли йому виповнилося 17, спортивна зала “переїхала” до підвалу ЗОШ №18. Там Михайло почав допомагати своєму вчителю. Хлопець проводив окремі відтинки тренування разом з вчителем, окремі вчитель довіряв проводити самостійно. Наприклад, розминку та базові елементи. Знайомити учнів з новим матеріалом, звісно, приходив вчитель. Його присутність була обов’язкова й під час контрольних сутичок, спарингів. Проте згодом Михайло почав проводити тренування самостійно.

Спочатку в школу бойового мистецтва всі охочі приходять як послушники. Послушник – людина, яка тренується перший рік для себе. Вона не має кімоно, а займається, дивиться на колектив, спостерігає за методами викладання. Всотує в себе принципи, цінності, традиції. Після року складає іспит, отримує кімоно і стає учнем школи. Далі – учень школи, якщо йому цікаво, може стати наставником. Наставник – людина, яка передає іншим академічні знання, нового нічого не впроваджує і не вплітає, а просто передає повністю всю методичну базу школи. За наставником є духовник – це ще одне звання школи, яке у Михайла, до речі, теж є. За духовником вище стоїть вчитель. Вчитель – засновник школи.

“Вчитель – людина до якої я пішов тренуватись і з якої все почалось – Андрій Петрович Старовойт. Школі “Пересвіт” вже майже 30 років і за цей період маленький спортивний клуб у Коцюбинському переріс у школу бойових мистецв з багатьма філіями. Складно уявити, скільки учнів пройшло через ці стіни за такий період. В учителя на початку шляху було тільки своє бажання, бачення, амбіції, місія, яку він бачив перед собою, але ж, це все вибудовується у процесі”, – пояснює Михайло.

Коли Михайло навчався у старших класах, зрозумів, що його цікавить юридична сфера. Тому після закінчення школи вступив до Національної академії державної податкової служби України (нині Державний податковий університет). Так у 2000 році і почалось знайомство Михайла з Ірпінем. Тоді він ще не знав, що це місто настільки його до себе привабить, що він безсумнівно захоче залишитись тут жити.

Пізніше юнаку довелось здобувати ще одну вищу освіту за спеціальністю “Фізична культура і спорт”. Тоді Михайло вже тривалий час тренував хлопців. Виховав багато чемпіонів України, Європи, світу, але звання “Заслужений тренер України” його оминало – за правилами та бюрократичними обіжниками потрібно було мати вищу спортивну освіту. Вивчився.

“І дійсно, щоб тренувати потрібна освіта. Люди без освіти не повинні долучатись до тренувального процесу, хоча життя трохи інакше, ніж на паперах. Звичайно, найкращі тренери ті, які самі пройшли весь шлях як спортсмени. Вони мають хист, талант, бажання передавати ці знання. Вони значно вищі за рівнем, ніж ті, котрі не займались спортом, але вступили до “інфізу”, бо більше їх нікуди не взяли, а потім намагаються тренувати без попередньої практики, без змагального досвіду, без елементарних речей, які відомі лише тим, хто сам виходив на ринг, на татамі, на футбольне поле. Спортсмени, які мають і досвід за плечима, і фахову освіту – справжні профі, адже вони розуміють й методику та теорію, анатомію, біомеханіку та інші моменти, що допомагають правильно тренувати та тренуватись”, – каже наставник.

Спочатку Михайло просто прийшов на тренування, потім завдяки витримці, силі та зусиллям, його рівень досягнув того, що він міг виступати на змаганнях, як спортсмен-аматор, далі – як професіонал, на змаганнях з гонорарами, з великими аудиторіями та телебаченням. Паралельно він тренував хлопців, а пізніше, із однодумцями почав відкривати тренувальні зали. Також, працював і нині працює як менеджер із  бійцями-професіоналами. Допомагає їм будувати кар’єру, організовує поєдинки та змагання.

“Отак проходив мій шлях, і не так давно мене обрали президентом Всеукраїнської федерації фрі-файту. Коли я ще тренувався сам, і був діючим спортсменом, особливо на початках, не був такий свідомий. Складнощі у 15 років і тяжка праця у 18 – це дві великі різниці. Тренування були дійсно пекельні, тяжкі і виснажливі. Було навіть таке, що ти знаєш – в тебе ввечері тренування, а тобі зранку вже погано. Ні з того, ні з сього. Просто кепсько і ти цілий день “варишся” в такому стані. Ти сидиш, міряєш ту температуру 20 хвилин, дістаєш, дивишся під кутом, а там все одно 36,6. Однак тобі кепсько!  Але ж совість, звісно, не дозволяла пропустити тренування. Ти не міг цього зробити. І от – сидиш, думаєш, голова болить, десь щось ниє, але за 15 хвилин до тренування зриваєшся з місця, біжиш у залу. Минає кілька перших хвилин тренування – все в нормі.
У спорті важко. Тим паче, у професіональному. Важко всім. Але ти маєш усвідомлювати, що це – твоя робота. Ти її обрав, а тому маєш працювати і досягати результату. Такі тренування загартовують не тільки тіло, а й дух, вони адаптують організм до будь-яких навантажень. Пізніше до цього звикаєш. І в принципі, за правилами, період важких тренувань не може довго тривати. Тобто є періоди, коли напрацьовується силова витривалість, витривалість перед змаганнями. От тоді й треба “пахати”. Інакше на змаганнях тобі нічого “не світить”, – розповідає Михайло.

ДОВІДКА: Фрі-файт – це бойове мистецтво, український варіант контактних єдиноборств. Фрі-файт поєднує досвід багатьох бойових традицій світу в єдину систему, використовуючи найефективніші прийоми ведення поєдинку. За рахунок широкого діапазону дозволених технічних прийомів фрі-файт дає можливість розвивати високу динаміку поєдинків. Підготовка спортсменів до змагань за системою фрі-файту – комплексна і охоплює різноманітні техніки для відновлення та забезпечення нормальної діяльності всіх процесів в організмі. Фрі-файт – повноцінна система і вид спорту, який є достатньо видовищним. Це національний вид спорту, який створений в Україні та має українську символіку.

Як вже ми розповідали раніше, вперше, в Ірпінь Михайло приїхав у 2000-му, коли вступив до вищого навчального закладу. Паралельно тренував хлопців саме в Коцюбинському. Там був зал і з Ірпеня їздило дуже багато учнів. Тож саме час розповісти про другий етап, коли Ірпінь продовжив переманювати до себе Михайла.

“На тренування в Коцюбинському на електричці з Ірпеня постійно цілий вагон катався туди-сюди, а вже значно пізніше, мої учні кажуть: “Михайло Васильович, вже виходить група 30-40 людей, і грубо кажучи, з них – 35 з Ірпеня і 5 з Коцюбинського. Давайте відкриємо зал в Ірпені”. Кажу їм: “Хочете зал – шукайте приміщення”. Минуло буквально два дні, приїжджають: “Є приміщення, поїхали дивитись, ми знайшли”. Приїжджаємо. Приміщення підвальне, і, звісно, не підготовлене, мертве, з партами, усіляким лахміттям, без освілення, повна темрява. Але разом з тим підвал був перспективний, великий та довгий. Локація – на території Ірпінської школи №3 (нині ліцей). Погодили з директором, за літо зробили ремонт і так у 2008 році відкрили перше приміщення в Ірпені. Ось тоді я з містом познайомився ще ближче. Почав приїздити, як мінімум, тричі на тиждень. По закінченню Академії, прийшов період, коли я дійсно працював за фахом – юристом. Однак через 6 років стало нудно. Почав помічати, що, як юрист я не дуже розвиваюсь, адже потрібно віддавати цьому більше часу. З іншого боку – є досить багато учнів, рівень яких піднявся вже настільки, що потрібно приділяти їм більше уваги. Коли людина тільки приходить тренуватись, ти працюєш з нею 3 рази на тиждень по 1.5 години і все нормально, але через певний час її кваліфікація зростає і їй потрібно приділяти більше уваги, аби вона вдосконалювалась, росла, мала бажання брати участь у змаганнях, перемагала на них. В цьому ж сенс спорту! До того ж перед важливими в житті спортсмена подіями, тренування бувають навіть не раз, а два рази на день. Тож я зрозумів, що займаючись обома справами паралельно, я не можу жодній повністю віддатися. Окрім того, тренер теж має навчатись все життя. Тому в один прекрасний день прийшов на роботу і сказав, що буду звільнятись. Як юрист. На тому цей мій період в житті закінчився. Далі я працював у сфері безпеки, очолював охоронну фірму, тож Ірпінь і далі потихеньку все більше й більше притягував до себе. А потім настав новий та цікавий період мого життя під назвою: “Китай” (Про це розповімо трохи згодом). Повернувшись з Китаю у кінці 2018 року, у мене навіть не виникло питання: “Де придбати житло?”, я був впевнений на 100% – тільки в Ірпені. Тут і зала, і учні, які стали друзями та побратимами. Тут моє все”, – ділиться Михайло.

Для своїх вихованців Михайло – наставник. Він як почав у свої 13 років тренуватись у “Пересвіті”, так із цією школою він рухається вже впродовж 27 років. Школа розвивається за напрямками: Шаолінське кунгфу, Тайдзи Цюань і Цигун, фрі-файт і чайне мистецтво.

Михайло обрав два напрямки, у яких розвивається саме він, це – фрі-файт та чайне мистецтво. Хоча чайне мистецтво і є самостійним напрямком, проте людина має розвиватись гармонійно, тому фізичні навантаження є обов’язковими. Чай у цьому – допоміжний напрямок. Адже гармонійний розвиток – це коли людина розвивається і фізично, і духовно, і інтелектуально.

ДОВІДКА: Тайдзи Цюань – м’який стиль кунгфу, більше оздоровчо-спортивного напрямку, ніж бойового, це для людей старшого віку. Він потребує більшого усвідомлення, роботи над собою як зовнішньої так і внутрішньої. Цигун, дослівний переклад: ци – енергія, гун – робота. Це робота з енергією, внутрішні практики. Тайдзи – дуже сильна система, яка розвантажує і одночасно навантажує – і тіло, і енергію, і мозок. Вона впорядковує хід енергії в організмі і свідомість.

Спеціально для Інформатора БІГ вихованець Михайла – Богдан Леонов дав ексклюзивний коментар:

“Достатньо буде назвати якості людини, а їх чимало: широта поглядів, рівень знань, навичок, умінь, авторитет, любов до свого виду спорту та виховання наполегливості, вміння згуртувати дружній колектив, розібратися в психології спортсмена, рішучість, вимогливість, самокритичність, принциповість, але й це, якщо чесно, далеко не повний перелік якостей Михайла Васильовича”, – розповідає Богдан.

Китай – колиска бойових мистецтв. Чай і кунгфу

Нова, цікава сторінка у житті Михайла перегорнулась у кінці 2014-го. В той період вже добре функіонував зал в Ірпені, відкрився зал у Києві. Спортсмен тоді займався тренувальною діяльністю та сферою безпеки.

“Якось мені подзвонив товариш та розповів про цікавий проєкт у Китаї, за моїм фахом – єдиноборства. Там хотіли зробити професійну, міжнародну команду. Спочатку мені потрібно було полетіти просто на екскурсію, подивитись в яких умовах житимуть спортсмени, хто і як їх тренуватиме, адже це відповідальність, контрактні зобов’язання. Полетів, трохи побув і зрозумів для себе, що там дуже цікавий ринок єдиноборств, адже загалом, вони виникли саме в піднебесному. Китай – колиска бойових мистецтв усього світу. І всі знають Китай по двох складовим: Чай і кунгфу. Ну, звісно, хтось може зараз сказати ще: “Ну а рис, ну а AliExpress, дешеві речі”, – сміється Михайло, – але в цілому, 20-30 років тому ще не було такої активної торгівлі, то що таке Китай? Чай і кунгфу. Вони виросли на цьому, країна ж велика, розвинута і там проходить дуже багато міжнародних турнірів з різних єдиноборств: ММА, кік-боксинг, тайський бокс і звичайно ж, протистояння цікавіші не просто між китайцями, а між китайцями та іноземцями. І потрібно було займатись тим, аби привозити іноземців у Китай. Так я працював у цьому напрямку, побув у міжнародному проєкті недовгий час, адже пізніше він закрився… а додому я не поїхав. Це дійсно, надзвичайно цікавий період, коли я полетів до Китаю, а китайською я знав кілька слів, і чесно скажу, якщо ви думаєте, що там комусь допомагає англійська мова – це не правда. Усім байдуже на англійську, вони велика нація, яка має свою мову і говорить нею. Спочатку я взагалі нічого не розумів і в кожній кишені в мене була купа візитівок, у телефоні теж вся пам’ять була захаращена адресами. Я знав, що якщо втрачу візитку або розрядиться телефон, нікому не поясню, як мені доїхати додому. Тут навіть якщо кажеш таксисту: “Готель InterContinental”, він тебе взагалі не розуміє. У мене було багато таких закладок, геолокацій, картинок, куди мені потрібно. Адреси були і на шматочках паперу записані з українською транскрипцією. І я такий: «Ага, тут я стрижусь, тут обідаю, тут працюю, а сюди їду на зустріч», це при тому, що у мене був там перекладач – китаянка, яка вчилась у Києві, але говорила вона російською, адже українська мова для цієї нації – ще складніша, і вони просто “з’їжджають з глузду”, коли вчать нашу солов’їну. Але китайська по своїй структурі насправді легка, порівняно з українською, хоча нам, звісно, так не здається. Вони плутаються у минулому, теперішньому та майбутньому часі, а до цього ще додається однина/множина, чоловічий/жіночий/середній роди, і для них це складно, вони просто завчають, адже не вміють логічно змінювати слова, а синоніми та мелодійні слова для них просто незбагненний космос.

Спочатку – повні кишені списаних шматків паперу, нерозуміння культури. Ні, я завжди цікавився китайською культурою, від учителя багато що чув, адже він з 1998 року почав літати до Китаю, вчити і тренуватись у Шаолінському монастирі, однак ці знання були не глибинними. Також, до своєї довготривалої поїздки я двічі вже був у Китаї – на тренувальних зборах в Шаоліні та на 3-4 дні літав на турнір, як менеджер, возив спортсменів на професійний турнір у Пекін. Щоразу виходив з літака і … ступор –  не розумієш куди йти, вказівників немає, англійською щось дублюється, щось ні. Але пізніше все ж розібрався, трошки підучив мову”, – розповідає про свій досвід Михайло.

“Це був дуже цікавий період у житті, тому що я сильно розширив свій світогляд. Після довготривалої поїздки залишилось багато друзів із різних країн і мої особисті знання, техніка та бачення вийшли на новий рівень. Через цю країну та спорт я маю комунікацію з усім світом у дружньому форматі”, – ділиться Росохатий.

Ось так пройшли 4 роки у Китаї. За 4 роки (2014-2018), Михайло об’їздив та облітав майже усю країну, і знає тепер її досить добре. Додому, до України, він приїздив, але більшу частину кожного року з чотирьох проживав саме там.

Ранок 24.02.2022

Ще 22 лютого Михайло був на весіллі в Одесі, поїхав підтримати новостворену сім’ю. На той момент у країні вже була напруга на фоні можливості/неможливості повномасштабного вторгнення в Україну війск рф. А на весіллі Михайло ще й ковід підхопив.

“Хоча весь активний період, коли всі хворіли, у мене пройшов чудово, ми тренувались і з наших ніхто не хворів. Ввечері 23 лютого я повертаюсь з Одеси, треную дітей, але відчуваю, що мені вже зле. Повертаюсь додому, вимикаю звук на телефоні і лягаю спати, бо справді дуже погано себе почуваю. Всю ніч тіло “трусить”. 24 лютого прокидаюсь о сьомій годині, перевіряю телефон, а він – “червоний”: купа повідомлень, пропущених дзвінків… А мені зовсім кепсько… Ковід у кожного по-різному проявляється. Висока температура, сильна слабкість. Попри це, комусь зателефонував, з батьками поговорив, думаю, гаразд, щось буду зараз думати, робити, але що можна у такому стані робити? Я вийшов з квартири, спустився донизу, сів в машину, дивлюсь, горить лампочка, бо ввечері на заправку їхати не було сил. Поїхав… Черга взавдовжки 3 кілометри. Думаю, не вистою точно, розвернувся, поїхав в аптеку. Там черга не менша ніж на заправці, але дочекався. Придбав тест, ліки, потім зайшов, придбав їжу в магазині і повернувся до своєї квартири. Три дні похворів, стало трошки легше, температура відступила, очі почали відкриватись. Потім відпустило, почали вночі чергувати біля багатоквартирного будинку, також допомогали чим могли по Ірпеню, а потім друзі привезли бензин і 4 березня я виїхав”, – згадує Михайло.

Особисте життя

“Особисте життя є у всіх, поки людина живе, але офіційний статус у мене – неодружений”, – ділиться чоловік.

Філософія життя:

“Моя доля дуже пов’язана зі школою “Пересвіт” та із розвитком фрі-файту. Я увесь у цій системі. Це і є моя філософія, яку я для себе прийняв і, мабуть, вона найбільше проявляється в тому, щоб передати знання, якими сам володію, іншим людям, своїм учням. Для того, щоб по життю вони максимально реалізували себе. В цьому частково є і моя максимальна реалізація. На скільки вони піднімуться, настільки і я піднімусь, і навпаки, на скільки високо підіймусь я, настільки високо зможу підтягнути їх. Я хочу прожити своє життя достойно у всіх його аспектах”, – Михайло про свою місію у житті.

Зал для територіальної оборони у Гостомелі

“Так як у нас є достатньо глибокі знання із психології та фізичної підготовки – загальної, спеціальної, бойової – виникла ідея максимально допомогти нашим військовим та силам спектру безпеки. Зараз ми активно працюємо в цьому напрямку і займаємось із Гостомельською територіальною обороною та іншими охочими. Цей процес ми запустили не лише в Гостомелі, а й по всій Україні. Наші осередки, зали, представництва відкриті для ДФТГ, військових, працівників сил сектору безпеки (Нацполіція, СБУ, прикордонники та інші). Є удари, кидки, больові, задушливі прийоми, біг, віджимання, тощо. Спектр техніки та підготовки дуже широкий. Ще є особливість саме в підході до викладання та професійності. Важливо підібрати правильні вправи і не давати хлопцям те, що не працює, те, що їм не потрібно, чим вони не зможуть скористатись. На місцях зараз позалишались ДФТГ і хлопці патрулюють вулиці, вони задіяні в чергуваннях, на блок-постах. Це люди або старшого віку, або ті, які мають протипоказання, кого вже не залучиш для виконання військових операцій, проте, у них важлива роль в нашій безпеці і вони теж хочуть тренуватись, вчитись, розвиватись. Для них потрібен особливий підхід, враховуючи фізичний розвиток, вік, протипоказання та захворювання. Бойові мистецтва та спорт при правильному викладанні несуть важливу місію. Як мінімум, це чоловічий колектив, де можна відкритись, поділитись, а ще, скинути свою агресію та перевести її у фізичні навантаження, “випускаючи її з внутрішньої клітки”. Зараз у суспільстві висока соціальна напруга, багато негативних новин, люди це читають, хвилюються, нервують, а це має кудись подітися. Найкращі “ліки”  – помірні фізичні навантаження, техніка самозахисту, загальна та спеціальна підготовка”, – розповідає Михайло.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

• Пуер (різновид китайського чаю)

Улюблена страва?

• Смажена картопля

Улюблене місце в Ірпені?

• Ірпінська набережна

Улюблена книга?

• “Шантарам”, Ґреґорі Девід Робертс

Улюблений фільм?

• Фільм “Початок” (2010 рік) та серіал “Мільярди” (2016 рік)

Улюблений колір?

• Сірий та синій

Улюблена пора року?

• Весна

Чим займаєтесь поза роботою?

• Я не виокремлюю одне від іншого. Спорт, робота –  мій стиль життя

Чим пересуваєтесь містом?

• На власній автівці

Опишіть себе трьома словами?

• Майстерність, досконалість, честь

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше Інформатор БІГ писав про Альону Максим’юк з Гостомеля з душею творця у боксерських рукавичках, про подружжя Крезубів з Гостомеля, яке вдруге почало власну справу “з нуля” та про солодку історію Ольги Ключки з Ірпеня.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися про актуальні новини “БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель) “!

Дарія Сльоза