ОБЛИЧЧЯ РЕГІОНУ: Володимир Альохін з Микуличів – суворий директор душевного коледжу

Володимир Альохін – суворий, але з добрими та щирими очима. Зі сталевим стрижнем, жорсткий, прямий та непохитний, але… людяний. Він обізнаний, з енциклопедичним набором знань, які  з’явилися дякуючи великому бажанню постійно вчитись і вдосконалюватись та життєвому досвіду.  А ще він має неабиякі лідерські та організаторські здібності. А отже – в кріслі директора опинився не випадково.

Сьогодні в Інформаторі БІГ історія Володимира Ілліча Альохіна, який більше 8 років керує Немішаївським фаховим коледжом НУБІП України і саме він став тією людиною, яка за короткий термін кардинально змінила обличчя одного з найстаріших аграрних закладів освіти України, оптимізувала освітній та виробничий процеси та згуртувала колектив. Це історія про дитинство, шлях, працю, розвиток та зусилля, про те, як він пережив окупацію та що для нього означає те, чим він займається. У Володимира Ілліча багато ідей, планів, цілей і він поступово рухається до них.
Скільки кілометрів перші півтора роки Альохін проїзжджав щоб потрапити на роботу? Який графік роботи директора? Куди росіяни вели його під час окупації та що хотіли із ним зробити? Про все приємне та болюче вже зараз…

Місце, де директорує Володимир – справжній оазис. Немішаївський фаховий коледж – це 48 гектарів території студмістечка та понад 600 га орних земель в обробітку. Це все господарство коледжу, а Альохін ним дійсно вправно керує. Десь дослухається до порад, а десь ухвалює, як і пасує справжньому керівнику, самостійні рішення, проте завжди обдумані. Він все планує навіть за кермом, робота не полишає його ні на хвилину, адже це не просто робота. Це стиль його життя.

Дитинство 

Народився Володимир у курській області в рф, адже туди маму на певний час відправили працювати після навчання у Київській академії. Там, в росії, вона зустріла батька, вийшла за нього заміж, а коли Володимиру не було ще й року, родина переїхала на Дніпропетровщину. Мама працювала ветеринарним лікарем.

“Часто хворіли корови і вночі мамі телефонували, вона збиралась, а я маленький теж чимчикував за нею, пам’ятаю ще ліхтарик “жучок” і потім я йду попереду й підсвічую шлях нам обом. Ось так я й виріс біля тварин…”, – з щирою й теплою усмішкою пригадує Альохін.

Батько помер, коли Володимиру було всього 12 років. У сім’ї було троє дітей і після того, як юнак закінчив 8 клас, зрозумів, що потрібно вчитись та заробляти на життя самостійно. Пішов вчитись у професійно-технічне училище. Після його закінчення, три роки працював трактористом колгоспу “За мир”. Потім служив в армії, а далі… Далі – ким він тільки не працював: і водієм, і займав керівні посади у колгоспі, а пізніше, навіть став головою сільськогосподарського підприємства, ще пізніше – керував районом, а потім люди обрали Володимира Ілліча народним депутатом України. Наступний перелік посад теж чималий, але вже майже 9 років список не поновлювався, бо з 19 січня 2015 року Володимир Ілліч – незмінний директор ВП НУБіП України “Немішаєвський фаховий коледж”.

“Всі мої спогади дають глибоке переконання, що сьогодні нашу молодь потрібно всьому навчити, бо у мене, наприклад, були чудові наставники – бригадир тракторної бригади – Іван Макарович і, звичайно, моя мама – Олена Всеволодівна. Я впевнений, що з дітьми потрібно більше працювати, говорити, розповідати що і як. Вони приходять навчатись у коледж, їм по 14-16 років, і я розумію, що якщо ми, старше покоління, не будемо підказувати, то їм буде складно. Так, звісно, вони користуються ґаджетами, мають під руками Google, у них неймовірно розвинені, майже вроджені, digital навички, але все рівно їх потрібно привчати до певної роботи, яку смартфони та комп’ютери виконати не зможуть”, – ділиться думками Володимир Ілліч.

Життя

“За весь свій життєвий шлях я намагався скрізь щось будувати, щось робити, щось покращувати для розвитку місця, де працюєш. Так, у моєму житті різних посад було достатньо, а зараз я керівник навчального закладу. Закладу, який має свою 110-літню історію. За цей період багато чого було тут зроблено. Багато гарних і фахових людей працювало. Тут є такі люди, у яких в трудовій книзі лише один запис. Ми завжди, коли згадуємо початок – цінуємо його: і тих, хто заснував навчальний заклад, і тих, хто працював після них, і тих, хто трудиться тут зараз. Завжди пишаюсь студентами, які випускаються з коледжу і займають відповідальні посади. Війна, бойові дії, які зараз тривають, дають нам підстави щодня думати про те, як усе вберегти. Кожен день – повітряна тривога, ось сьогодні вночі теж була. Викладачі, працівники та студенти спускаються до сховищ, які ми обладнали і це є важливо –  люди не мають постраждати. Будівлі, техніку можна відновити, а людське життя – ні. Коли до нас приїздять іноземці, то дивуються, як швидко після відбою тривоги ми всі повертаємось до своїх справ: йдемо на роботу, п’ємо каву, прибираємо, працюємо. Такі ми – українці! У Харкові обстріли, а люди саджають квіти. Коли підірвали Каховську ГЕС, на допомогу туди вже за кілька годин поспішали волонтери з усім необхідним. Ми постійно допомагаємо ЗСУ, донатимо, плетемо сітки, робимо продуктові заготовки, печемо хліб та пиріжки, допомагаємо тим, хто залишився без даху над головою. Загалом – робимо все, що в наших силах аби пришвидшити Перемогу. Таке наше сьогодення і такі ми вже є. Сьогодні від нас залежить, як ми житимемо, в якій країні, як будемо працювати”, – говорить Володимир.

Робота та особисте життя

Графік роботи у Володимира Ілліча – ненормований. О сьомій ранку він вже на робочому місці, і здається, робочий день – нескінченний. Працювати може й до десятої вечора, а інколи і вночі терміново мчить у коледж, бо там є щось важливе. Окрім кабінетної роботи, є студенти, виховна робота, ферма, виробництво, земля, зустрічі.

На особисте життя у Володимира раніше часу було більше, зараз – обмаль. Та попри зайнятість і втому, він вважає, що найкращий відпочинок –  у рідній домівці, біля родини. Раніше якось і в театри встигали їздити, і в кіно, і на концерти, а зараз – найбільше задоволення поспілкуватись вдома з дружиною, провести час із онуками. Але звичайно, Альохін намагається тримати баланс. Домашні його підтримують, разом вони шукають копроміси, радяться і приходять до спільних рішень.

“Компроміси – повинні бути в усіх: у дорослих, у дітей. Без компромісів неможливо. Це ж життя! Отак і в коледжі: у когось краще виходить навчатись, хтось природньо, з дитинства вміє щось, має до того хист, а хтось цього не вміє, але досягає бажаного тяжкою працею. Або ти вмієш, або вчишся, щоб оволодіти цим умінням. Компроміс? Всі ми навчаємось в університеті під назвою “життя” і щодня, наче на першому курсі”, – розмірковує директор.

“Я працював у Києві на різних посадах, а потім мені запропонували в університеті НУБІП України очолити коледж у Немішаєвому. Приїхав. Подивився. Поговорив з людьми. Зрештою, погодився. І от, 19 січня, мене представили колективу як виконувача обов’язків, а потім в травні були вибори, колектив підтримав, тож мене обрали на цю посаду. Тоді я мешкав у Рожівці Броварського району Київщини. Звідти до Немішаєвого – 70 кілометрів. Рано вранці я виїздив і пізно ввечері повертався. Потім стало питання: або міняти місце проживання, або місце роботи. Порадився із сім’єю і вирішили переїздити. Продали житло, купили недобудоване тут, поблизу. Ось так і будуємо щось. Все життя (усміхається). Я за своє життя побудував сім будинків. На Дніпропетровщині, у Києві, на Київщині. Побудувати будинок, а потім продати його, це вам не автівку поміняти. Це щось значно більше. Будуєш для себе, а продаєш чужим людям. Ніби щось від себе відриваєш. Потім купуєш щось нове – і знову будуєш. Під себе. Тож, я жив за 70 кілометрів від місяця роботи. Туди й назад – 140 кілометрів. Щодня. Це складно. І морально, і фінансово, а особливо коли їдеш сам за кермом, не хочеш втрачати час і думаєш, плануєш щось в голові, а, буває, навіть перехрестя якесь проїдеш випадково. Заправляв автівку за свій кошт. І їздив так півтора роки. Щодня одне й те саме – ввечері приїхав о 22:00-23:00, ліг спати. Вранці прокинувся о 05:00 і о 06:00 поїхав. Щось знаходиш – щось втрачаєш. Якщо є робота, хочеться бути ближче до неї і більше працювати й віддаватися їй повністю”, – розповідає Володимир Ілліч.

Володимир переконаний що те, що вони роблять сьогодні, допомагає сталому розвитку навчального закладу. А якщо робота ровиває коледж, то і держава розвивається.

Ранок 24.02.2022

Страшний ранок застав у коледжі не тільки студентів, викладачів та працівників. Його стіни надали прихисток й для інших мешканців селища. На території коледжу є ставки, що займають 9 гектарів, там вирощують рибу. І ось за цими ставками жила молода сім’я з маленькими дітками. Вони тільки побудували новий будинок, а окупанти вщент його розбомбили… Родині вдалось вижити, в момент “прильоту” вони перебували у підвалі і вчасно вибігли. Залишились без житла. Гуртожиток коледжу став для них прихистком.

“Під час окупації, я був тут, нікуди не виїздив, зі мною залишилась дружина, старший син з дружиною та дитиною. На той момент дитині, моїй онуці, було 10 місяців. Було страшно, але залишились, бо ще не розуміли, які варвари і скоти прийшли до нас. Якби одразу знали, що вони коїли в Бучі чи в Бородянці, то певно виїхали б. 7 березня вони заїхали на територію коледжу, повибивали усі двері в корпусах – шукали старшого. Зрозуміло, прийшли до мене: “Пошли к командиру”. Пішли. Той, хто мене привів, каже: “Я привел руководителя этого подразделения”, а той їм: “Вы что, расстрелять его не могли?”. І вийшов кудись. Минуло пару хвилин, заходить, питає: “Что вы хотели?”. Пояснюю, що, мовляв, тут діти, викладачі, працівники, попросив нікого не чіпати. Він дивився на мене секунд 30, і сказав: “Ладно, б****, живите”.

Незабаром вони знову прийшли. Хтось їм повідомив, що я користуюсь рацією. Кажуть: “У вас есть рация? Сейчас всех положим, всех уничтожим за то, что вы с ВСУ связываетесь”. Це все відбувалось в один день. Потім ще снайпер сказав, що в гуртожитку на верхньому поверсі жив хтось дорослий, і це аж ніяк не студенти. Я кажу: “Там живе і студент, і людина, яка вже випустилась”, а вони зайшли і побачили щось, що їм не сподобалось і кажуть: “Узнаю, что там кто-то есть – расстреляю”. Слава Богу, що 8 числа вони поїхали з території коледжу, але повсякчас поверталися та обходили територію і постійно казали, що я передаю інформацію про них. І так щодня пліч-о-пліч зі страхом. Але зараз це вже минуле. Хотіли мене розстріляти, не хотіли – я про це навіть не думаю. Залишився живий – добре. Значить, для чогось мене Бог тут залишив, маю ще якусь місію. Якщо одверто, потроху став забувати про той період, адже є інші задачі, над якими потрібно працювати. Наше завдання зараз створити такі умови, щоб випусник залишив стіни коледжу і став самостійним, самодостатнім, вмів працювати, щоб адаптувався швидко до дорослого життя, до сьогодення – і психічно, і фізично”, – ділиться думками Володимир Ілліч.

“Найперше, що зробили після деокупації коледжу – побудували криницю, адже зрозуміли, наскільки вода необхідна, а ще – відновили пам’ятник на вході, адже це основа, це говорить про патріотизм”, – розповів Володимир.

Також, журналістка Інформатора БІГ – Дарія Сльоза мала можливість поспілкуватись із Оленою Кищук, практичним психологом. Спілкування було теплим і щирим. Ми випили каву, подивились територію та поспілкувались про директора, навчання, об’єм зробленого та про окупацію.

“Територія Немішаєвського коледжу також є і рекреаційною зоною – тут гуляють мами з дітками, з візочками, дихають свіжим повітрям, милуються природою, відпочивають у садку та контактують із тваринами. Тут просто релаксуєш, адже більше в селищі немає якогось парку чи зони відпочинку. Також перед входом до коледжу є сад. Зараз він гарний та доглянутий, там росте ожина, малина, смородина, фруктові дерева. Раніше він був старий-старезний, зі столітніми яблунями, загалом – хащі непролазні. І коли прийшов Володимир Ілліч, то вирішив, що треба викорчувати той сад і посадити новий. Народ місцевий сварився страшенно, бунтував. Попри те, що вже у саду нічого не родило. Тож викорчували його співробітники коледжу, сторонніх людей не наймали, все своїми силами. Зараз ми вирощуємо садові дерева, кущі і овочі для своєї їдальні. За рахунок цього – обіди для студентів не дорогі, за 30-35 гривень можна смачно поїсти. Загалом у нас 9 навчальних корпусів”, – Олена Кищук, практичний психолог та за сумісництвом працівник прес-служби коледжу.

Також, Олена Іванівна розповіла, що 30 червня був випуск молодших спеціалістів – 364 випускники, 84 з яких отримали червоні дипломи за старанне й сумлінне навчання. А ще, у навчальному закладі, разом з усіма, навчаються дітки з інклюзивними потребами.

Коледж – як окреме маленьке місто: їдальня, 9 навчальних корпусів, сад, поле, 3 гуртожитки, маленькі архітектурні форми, пам’ятники, криничка, зоокуточок, укриття, ставки.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

• Раніше – пиво

Улюблена страва?

• М’ясо

Улюблене місце у Немішаєвому?

• Звісно коледж

Улюблена книга?

• “Антологія мудрості”

Улюблений фільм?

• “В бій йдуть одні «старики»”, попри “совковість”, у ньому чітка українська ідентичність

Улюблений колір?

• Білий

Улюблена пора року?

• Чотири рази на рік, кожна по-своєму улюблена

Чим займаєтесь поза роботою?

• Відпочинок, баня, аналіз зробленого, думки

Чим пересуваєтесь селищем?

• Автівкою

Опишіть себе трьома словами?

• Жорсткий в роботі, людяний у спілкуванні. Слів більше, але вони про мене

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше Інформатор БІГ писав про Андрія Ткача з Бучанщини – поліцейський за покликом душі, про Миколу Зінченко з Нової Греблі – секрети довголіття та майстерності 77-річного армреслера та про життєві премудрості Ганни Мудрої з Бучі.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися про актуальні новини “БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель) “!

Дарія Сльоза