Тетяна Матюшенко – незламна та сильна жінка, яка втратила все і віднайшла сенс жити далі. Вона тримає надію та віру, стукає у всі можливі двері, працює, відновлює бізнес, займається модульним містечком у Бучі та бореться за життя свого чоловіка Валерія. Їй невимовно боляче, але вона усміхається і продовжує рухатись далі.
Сьогодні в Інформаторі БІГ історія жінки родом із Донецька. Пані Тетяна тримає усе та усіх під контролем, вона б і рідненький Донецьк тримала б під контролем, там ще та сила й міць, та чекає часів звільнення рідної землі від окупантів. Її вважають суворою, звуть комендантшою, але як би складно не було їй самій, Тетяна завжди подасть руку та підставить плече людині, яка того потребує. Це щемлива, відверта, болюча історія.
Дитинство
“Моя родина – мій найтепліший спогад, – із усмішкою говорить Тетяна, – Тоді це було саме звичайне життя. Я зростала у радянському союзі і там приємного було мало, як приклад, згадую – чергу за ковбасою, у якій тебе залишали чекати)) Були у нас з батьками і подорожі і відпочинок. Звичайні ігри згадую – в козака розбійника, в ляльки грала років до 15. Загалом, батьки тримали мене у кулаці, виховували суворо і я постійно була під їх контролем. Але мною дійсно цікавились і мене любили. А для тата я взагалі була Всесвітом”, – ділиться спогадами Тетяна.
На запитання, чи завдячує Тетяна батькам за таке суворе виховання, вона не роздумуючи одразу відповідає: “Так”.
Їй невимовно боляче, але вона усміхається
Після закінчення школи Тетяна навчалась в технікумі, пізніше – в університеті.
“Спочатку я вивчилась на повара. Мама казала, що якщо в радянському союзі хочеш заробляти на шматок хліба – ця професія – найкращий варіант. Але готувати я чудово навчилась і без тих знань. Коли наважилась здобути вищу освіту, пішла на курси, самостійно все здала, вступила та вивчилась на заочній формі у Київському національному університеті”, – розповідає жінка.
Тетяна Матюшенко разом із сім’єю жила у містечку Кальміуському (Комсомольську). Звідти вона виїхала у Слов’янськ, аби захистити себе та сина Павла, адже вже тривалий час ця територія підконтрольна так званій «ДНР». У Слов’янську вони проживали до початку повномасштабного вторгнення. Тільки-но все почалось, Тетяна в той самий день прийняла рішення виїжджати з міста. Певний період проживали у Львові, пізніше – поїхали до Польщі.
Щаслива Тетяна із сином
“На жаль, на кордоні у мами стався інсульт. Місяць ми перебували у лікарні. Потім, так вийшло, що на день ми лишились в центрі для біженців і нам запропонували реабілітацію в Італії. Поїхали. І ось минуло 5,5 місяці нашого перебування у цій країні – вирішили повертатись на Батьківщину, в Україну. Я особистість і хотілось нею і лишатись, а це можливо тільки в рідній країні”, – щемно та тихо говорить Тетяна.
Тетяна Матюшенко з мамою
26 вересня 2022 року дочка з мамою повернулись в Україну. Тетяна завдячує Уповноваженому з прав людини за те, що її з мамою поселили у модульному містечку у Бучі.
Пізніше Тетяна стала комендантом у модульному містечку. Їй потрібна була робота і вона запропонувала свою кандидатуру, пропозицію одобрили.
“Спочатку було важко, але вже все стабілізувалось. Було багато негативних історій, що їх не хочеться ні згадувати, ні розповідати. Негативні – тому що люди тут проживають різні, комусь ти подобаєшся, комусь ні. Кожен зі своєю історією та пережитим болем. Зараз модульне містечко забезпечене усім необхідним. Єдине – скоро зима і ми намагаємось знайти генератор, адже ми повністю залежимо від електроенергії. Минула зима була важкою, ми по 3 доби були взагалі без світла, діти плакали від того, що ми не могли їх зігріти, але я маю надію, що ця зима буде інакшою”, – ділиться переживаннями Тетяна.
“Ми знайшли інвесторів, вони нам допомагають, ми проводимо арт-терапію з дітками. Взагалі, хотіли та планували відкрити арт-центр, прописали повністю проєкт і навіть знайшли приміщення, але, на жаль, немає поки фінансування у повному обсязі. До цього ми своїми силами робили заняття, а зараз нам трохи допомагають японці. Так і живемо, намагаємось відволіктись та відволікти від сучасних жахливих реалій”, – пояснює комендант.
“Ми знайшли інвесторів. Нам допомагають. Ми проводимо арт-терапію з дітками”, – розповідає Тетяна Матюшенко
“Взагалі ми хотіли відкрити арт-центр, прописали повністю проєкт і навіть вже знайшли приміщення, але, на жаль, фінансування поки знайти не можемо”, – Тетяна Матюшенко
Єдине, чого жителі постійно потребують – засоби гігієни. Раніше гуманітарної допомоги було більш, ніж достатньо, зараз – менше, адже є гарячіші точки.
У модульному містечку, де керує Тетяна, наразі проживає 110 людей. Нещодавно приїхали люди з Херсону, є люди з інвалідністю, є повністю приковані до ліжка.
“Також приїхала дівчина, якій необхідна реабілітація і ми намагаємось знайти тих, хто дійсно може допомогти. Їй 40 років і хотілось би поставити її на ноги, щоб вона мала нормальне та здорове майбутнє не приковане до ліжка, а самостійне.
“Заболіли ми (ред: говорить мама хворої дівчини) у серпні 2018 року. Лена, донька, впала на городі та поранила коліно. Місяць лікували, ніби стало легше, але виявилось, що лікар був некомпетентний і все зробив неправильно. Через місяць дочку паралізувало. Прокинулась зранку і каже: “Мам, мені погано, я задихаюсь”. Я прибігла, дала їй таблетки, думала, може щось із серцем, бо вона “сердечниця” у мене. Викликала швидку. Поки вона приїхала, ноги у дочки вже відняло повністю. Потім були лікарні, лікарні, лікарні, де нас просто тримали та “лікували” медикаментами. Донька лежить вже 5 років. Їй боляче, вона погано спить, плаче і нам ніхто не може допомогти…”, – через безупинний потік сліз говорить мама – Галина Холошена.
Про бізнес у Бучі
Тетяна розповіла нам, що вона дуже довго думала, чи варто починати свою справу саме у Бучі, в такий нелегкий для всіх час. Загалом, жінка все життя займалась жіночим одягом і раніше, теж мала свої магазини. Чесно каже, що думала довго і врешті-решт, вирішила – варто спробувати. Взяла приміщення в оренду і тепер поєднує бізнес із керуванням усіх процесів у модульному містечку. 29 липня цього року відбулось урочисте відкриття шоуруму з одягом із Італії та Туреччини.
Тетяна взяла приміщення в оренду і тепер поєднує бізнес із керуванням усіх процесів у модульному містечку
Наше традиційне бліц-опитування:
Улюблений напій?
- Чай
Улюблена страва?
- Суши
Улюблене місце у Бучі?
- Бучанський міський парк
Улюблена книга?
- Наразі немає
Улюблений фільм?
- Немає такого, який я можу виділити. З задоволенням завжди можу подивитись “Любов і голуби”, а так, люблю комедії
Улюблена пора року?
- Весна
Чим займаєтесь поза роботою?
- Робота, робота, робота, але я дуже люблю погуляти у парку
Чим пересуваєтесь містом?
- Власною автівкою
Опишіть себе трьома словами?
- Відповідальна, весела, сувора
Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!
Раніше Інформатор БІГ писав про Ангеліну Балакірєву з Бучі – незламну дитину війни, про Івана Рябчука з Ірпеня: музиканта за фахом, вишивальника за покликом серця та про Володимира Альохіна з Микуличів – суворого директора душевного коледжу.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися про актуальні новини “БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель) “!
Дарія Сльоза
