Знайомтесь – Олексій Дашковський. Звичайний вчитель англійської мови, життя якого це – суцільні уроки, зошити, оцінки в журналі, навчальні класи та… невгамовні діти. Але душею він – актор, за фахом – вчитель, а за покликом серця та здорового глузду – екоактивіст. Скільки б разів не намагався Олексій позбавитись думок про театр, щоразу повертався до сцени. Хоч і малої, спочатку аматорської, але повертався. Згодом йому вдалося побачити велику столичну сцену. І не з глядацької зали.
Сьогодні Інформатор БІГ розповість вам історію Олексія Дашковського, киянина, що переїхав у Ірпінь та саме там почав створювати нового себе: актора, захисника природи та щирого викладача.
Приємний спогад
«Ну, мабуть, наш останній спектакль 21 серпня в Ужгородському замку», – на обличчі Дашковського розповзлася усмішка.
Життя
Дитинство Олексія проходило у Києві, де він народився та поступово зростав. У школі навчався непогано, хоч ніколи й не «мітив» на місце відмінника. Успіхи він мав у предметі, з яким потім і пов’язав своє життя – англійська мова. З приємних шкільних спогадів згадує лінійки в школі та святкові дні: радість не покидала ані на мить, тому у пам’яті ці дні закарбувалися й до сьогодні. У пошуках себе Олексій пробував різні хобі, такі як археологія, проте надовго затриматись у світі шукачів артефактів минулого не вдалося: дитячі захоплення швидко минули. Любов до театру та природи у Олексія намітилась ще змалку: він цікавився життям братів менших, розводив акваріумних рибок, а також приміряв на себе усі можливі ролі, які тільки можна уявити.
Студентські роки застали зненацька: необхідно було обирати напрямок. Тут і з’явилися думки про театральне училище, де людей вчили професійному перевтіленню в персонажів, чиє життя могло кардинально відрізнятись. Однак, думки про театр та акторство залишилися осторонь: на той час бути актором для багатьох було недосяжною мрією. Як і більшість чоловіків, Олексій пішов у військо, де рахував дні до свого “дембеля”, а отже й до звичних улюблених справ.
Олексій завжди мріяв про театральну акторську діяльність. Та, нарешті, втілив свою мрію!
Після повернення зі служби Дашковський все ж зібрав усі уламки мрій, бажань та думок в єдине ціле – він спробував себе в аматорському молодіжному театрі. У театрі-студії “Академія”, що на Подолі, молодь орендувала місце, де мали змогу ставити спектаклі та змінювати ролі одна за одною.
«Ми там дуркували, веселилися, відпочивали. Таке було бурхливе життя у театрі», – із теплою усмішкою ділиться Олексій.
Олексію разом з друзями майже вдалося продемонструвати глядачам власний спектакль. Вони самотужки розробили текст, музичний супровід, ролі, однак була одна нездоланна перешкода: постійно змінювались режисери, через що вистава постійно «глохла». Після невдачі Дашковський і думати забув про сцену – не було впевненості у тому, чи варто цим займатися.
Роки йшли. І все ж, знайшлася нова забаганка, яка безумовно зацікавила Олексія – педагогічний інститут. Дашковський добре володів англійською мовою, тому довго думати про спеціалізацію не довелося: Олексій поступово здобував звання педагога, вчителя іноземної мови.
Після вишу Олексій пішов працювати в школу, хоча бажання там працювати не було. Перш за все, чоловіком керував страх: історії про неслухняних дітей, про зошити, підручники та журнали – все це не додавало оптимізму та завзяття. Однак хрещений вмовив Олексія спробувати свої сили в освітньому закладі. Після першого досвіду роботи у київській школі з дітьми, що поводилися, ніби маленькі дикарі, Олексій пішов з навчального закладу та спробував себе у політичній журналістиці, проте з часом зрозумів, що це зовсім не та сфера, де він може проявити свої таланти та амбіції. Попри стажування за кордоном, яке обіцяло захмарні перспективи, Дашковський розвів руками: папірці і писанина на них – не його історія. З дітьми було набагато легше та цікавіше. То чому б не повернутися туди, де можна ділитися досвідом та знаннями?
«Діти – це діти. Вони можуть бавитися, гратися, десь понабридати трошки. Але їх усьому можна навчити, адже вони – чистий аркуш, на якому поступово з’являється історія, знання та досвід», – щиро впевнений Дашковський.
Спочатку він викладав іноземну мову в школах Києва, але потім життя розпорядилось інакше: вчитель переїхав до Ірпеня, де й мешкає донині.
– Чому ви обрали саме Ірпінь?
– Навіть не знаю. Київ був таким… гамірним. Хотілося спокою, природи, самостійного розміреного життя. А Ірпінь завжди був таким зеленим, цікавим, живим. Мабуть, через це я сюди й перебрався.
Олексій розповідає, що спілкування з дітьми йому приносить справжнє задоволення. Малеча завжди поводиться амбітно та впевнено, якщо їх до цього підштовхнути. Для прикладу він розповів цікаву історію з його практики:
«Я в Державному податковому університеті викладав англійську для людей віком 40+. Це називається університет третього віку. І якось мені так на думку спало, що у мене й малі займатися хочуть, і старші, тому я вирішив об’єднати їх. Запитав у старших в університеті, чи вони не проти, а вони погодились. Привів їм малишню, п’ятикласників. То ті почали рвати і метати, розповідали про Ірпінських митців англійською, робили цікаві проєкти, презентації. В мене після цього старші запитали, що це за вундеркінди. А вони ніякі не вундеркінди, це просто їх треба правильно підштовхнути», – сміється Олексій.
Олексій Дашковський разом із друзями
Саме завдяки цьому рішенню Дашковський створив власний клуб, де разом з учнями та бажаючими практикував англійську мову, навчав іноземної граматики та вимови. Проте робив він це не так, як ми звикли собі уявляти: це була ігрова-розмовна форма, де не було поганих оцінок, критичних обмежень та постійних дорікань.
Після переїзду в Ірпінь Дашковський проникся його проблемами: вирубка лісів, масова забудова – місто перетворювалось на мурашник без зелених насаджень. На шляху боротьби з місцевими забудовниками, які знищували зелені зони міста, Олексію зустрівся Лаврентій Кухалейшвілі – відомий ірпінський екозахисник.
Об’єднавши сили та зібравши людей, Олексій став на захист лісів та зелених зон Ірпеня: він неодноразово рятував парк Стельмаха у мікрорайоні СМУ, надавав розголосу про бажання людей вирубати ліси та усіма силами намагався запобігти цьому.
На допомогу приходили різні ідеї: розголошував у школі про наявну проблему, збирав активістів, таких самих як сам, брав участь у різних природозахисних акціях. У парку Стельмаха, що у мікрорайоні СМУ, Олексій разом з іншими ековоїнами влаштовував екофестивалі — подію, де збиралися небайдужі до природи та разом відстоювали право флори та фауни жити. Часто там співали пісні, лунала весела музика, пригощали різними смаколиками, показували важливість природи у людському житті. Іноді такі фестивалі проводилися й англійською мовою — це допомагало Олексію поєднувати усі речі, що йому до душі — сцену, англійську та любов до природи.
Настільки запеклою була боротьба екоактивістів із незаконними забудовами, що іноді доходило й до бійок з людьми, що вирубували дуби та сосни. Олексій розповідає, що темпи вирубки дерев просто колосальні — за 15 хвилин зловмисники здатні повалити з десяток дерев. Через це доводилося діяти доволі швидко: збирати людей, телефонувати однодумцям, щоб ті терміново прибули на місце та теж стали на захист лісів.
“От, знаєш, окупанти — страшна навала, вірус. Але в нас є внутрішній вірус, який йде проти закону та людей — наші співгромадяни, які чхати хотіли на встановлені правила. Захотіли — щось зрубали, захотіли — повалили, щось побудували”, – обурюється Олексій.
Олексій – природжений екоактивіст
Ранок 24 лютого
Олексій прокинувся та перше, що зробив — поглянув на годинник. Проспав. Урок в школі немає кому провести. Поспіхом збираючись на роботу, вихопив мобільний телефон та почав пошук необхідного номера. Гудки. Чоловік чекав, коли ж пролунає жіночий голос з того боку “дроту”.
— Світлано Анатоліївно, будь ласка, підійдіть до моєї малечі, я за п’ятнадцять хвилин буду. Проспав. — знервовано промовив Олексій, намагаючись розрахувати час, якого так не вистачало.
— Все добре у вас? Повномасштабне почалося, який урок, яка малеча?
З душі впав камінь. Чоловік видихнув, подякував колезі та натиснув на червону іконку з червоною трубкою. Виклик завершено. Не проспав. Отже, можна знову лягти спати, оскільки уроків немає. Можна відпочити. Він тоді навіть не зміг усвідомити, що “проспав” – це така мізерна краплинка в тому глобальному хаосі, що заполонив місто і країну…
…Поступово Ірпінь перетворився на привид. Ледь не щосекунди лунали звуки вибухів, крики та плач. Війна зупинила життя та час, а все довкола перетворювалось на декорації з апокаліптичного фільму. Навкруги панувала недовіра: всі підозрювали одне одного, перевіряли словом “паляниця” усіх, хто зустрічався на шляху. Олексій теж не був виключенням: він зустрічав підозрілих людей, проте вже не знав, кому можна вірити, а кому ні. Вирішив, що найкраще – триматись у колі друзів, з якими потім і тікав з окупованого Ірпеня.
5 березня чоловікові все ж вдалося дістатися до Романівського мосту, де проводили евакуацію. Пощастило сісти в авто та покинути місце, де панували страх, небезпека та смерть. Діставшись до Києва, Олексій з полегшенням видихнув: тут було спокійніше. У потязі, який їхав до Ужгорода, Дашковський чомусь відчув, що додому він повернеться нескоро.
Так він і лишився в Ужгороді майже на два роки: там шукав чим би зайнятись, де б застосувати свої знання та вміння. Там і потрапив у театр переселенців: людей з інших областей України, які постраждали від збройної агресії рф та шукали прихистку в інших містах. Олексій відчув, що повернення на сцену знову робить його живим, що це — його справа.
Дашковський цінує своє оточення: друзі дарують йому силу та наснагу
Перевтілення вже давалися набагато легше, ніж у юнацтві. Він входив в образ та змушував глядачів повірити у те, що він — справжній король Лір. Поступово, набуваючи досвіду, Дашковський навчав й інших:
“Страшно тільки перед виходом на сцену. Потім, коли ти починаєш говорити, розкривати свого персонажа, все проходить. Головне вірити в себе та відчувати свого героя”, – ділиться Олексій.
І от настав момент, коли Олексій випробував свої сили вже не в Ужгороді, не у Львові, а на київський сцені. Він та його команда приїхали до Києва з гастролями, і тут прийшов час понервувати. Київський глядач – вибагливий. Він розглядає акторів на великій сцені, ніби під мікроскопом, прискіпливо чіпляючись за кожну деталь. Але, коли Дашковський виступив та почув найгучніші овації, зрозумів — ця публіка була найбільш вдячною, уважною та неймовірно щирою.
Майже два роки він жив в Ужгороді. Тут не почувався, як вдома. Каже, що це було для нього своєрідним відрядженням – він жив у готелі, практично не мав друзів та хотів якомога швидше повернутися додому.
Коли ж почали відбудовувати місце його роботи (Ірпінський ліцей №3), Олексій таки повернувся на Київщину, проте вже не в рідний будиночок. Його житло було понівеченим, зруйнованим — стояло без жодного натяку на те, що колись там вирувало життя. Довелося шукати інше місце для життя. Переїхав у Ворзель. До речі, тепер він тут відстоює право природи лишатися на своєму місці.
Дашковський поділився з журналісткою “Інформатора БІГ” невеличким секретом: друзі його вважають кращим актором, аніж вчителем. Тому чоловік не заперечує того, що, можливо, повернеться на деякий час до Ужгорода та почне знову займатись театральною діяльністю. Або ж лишиться тут, на Київщині, де і піде за покликом душі: у театр, але вже ближче до рідного міста.
Наше традиційне бліц-опитування:
Улюблений напій?
- Лимонад, компот домашній. А якщо з алкогольних, то червоне вино
Улюблена страва?
- Олів’є
Улюблене місце в Ірпені?
- Парк Стельмаха
Улюблена книга?
- Оповідання О. Генрі
Улюблений фільм?
- “Хоробре серце”
Улюблений колір?
- Синій
Улюблена пора року?
- Літо
Чим займаєтесь поза роботою?
- Громадською діяльністю
Чим пересуваєтесь містом?
- Буває пішки, буває маршруткою
Опишіть себе трьома словами?
- Парадоксальний, непередбачуваний та веселий
Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!
Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про Ольгу Тарасенко з Ірпеня та її власний Неверленд, про Лаврентія Кухалейшвілі з Ірпеня: волонтер з білкою на плечі, що врятував понад 2 тисячі людей та про Тетяну Матюшенко з Бучі – комендантшу, бізнес-леді та вірну дружину викраденого ворогом чоловіка