Світлана Поклад із курортного Ворзеля: “Чия ти дружина – не так важливо. Складно взагалі бути дружиною…”

Світлана Поклад – активістка Ворзеля, яка бореться за чесність та справедливість у селищі. Вона – спокійна, виважена, розумна й відкрита. Світлана – дружина відомого українського композитора та опермейстера Ігоря Поклада. В юності жінка вже бачила війну, але повномасштабне вторгнення в Україну застало подружжя зненацька. Два тижні у підвалі без електрики, опалення, води та зв’язку. Останнім порятунком стали 300 грамів бензину, завдяки яким вдалось завести генератор й зарядити телефон. Тоді Світлана дізналась, що за ними їдуть. Допис Дмитра Гордона побачив волонтер та громадянин Казахстану – Константин Гудаускас. Чоловік примчав й евакуював усю родину: Ігоря, Світлану, її маму та домашніх тварин. Згодом, повернувшись в рідну оселю, Поклади побачили, що затишна садиба перетворилась у суцільний хаос – окупанти грали на більярді, відпочивали у лазні та випивали. А після себе залишили “подарунки” – заміновані піаніно.

Сьогодні Інформатор БІГ розповість вам історію життя Світлани Поклад. Її дитячі спогади, юність, знайомство з майбутнім зірковим чоловіком, секрети шлюбу та міцних стосунків. Заваріть собі чай, вкрийтесь пледом, зручно влаштовуйтесь та читайте…

З Чернівців до Києва. Транзитом через Середню Азію. Дитячі спогади

Світлана народилася в Чернівцях. Тоді її батьки здобували освіту в університеті. По закінченню навчання, вже втрьох, вони тимчасово переїхали жити до Середньої Азії. Коли дівчинці прийшов час йти до школи, знову відбувся переїзд. Цього разу – остаточний. До Києва, звідки родом тато Світлани. Жінка називає себе “дитям асфальту”, адже все дитинство провела у гамірному місті. Вона пригадує, як дідусь брав її за ручку і вони йшли гуляти. Повз Верховну раду, Маріїнський парк. Пригадує, що на дворі тоді була золота осінь, а під ногами шаркотіло пожовкле листя. Пригадує стадіон “Динамо”. Маленька Світланка ходила туди із бабусею. Вони брали крихітну корзинку, наповнювали її пиріжками й пляшкою з компотом. На стадіоні тренувались футболісти, а дівчинка вибігала на ігрове поле, забирала у них м’яч й тікала.

Шкільні роки у Світлани в пам’яті теж закарбувались світлими та приємними. 10 років вона навчалась у школі №77 (зараз це Кловський ліцей). Учениця отримувала задоволення від навчання, а зараз розповідає, що там був неймовірний педагогічний колектив та дисципліна.

“Я ж розповідала, що я дитя асфальту, то коли вже підросла, найбільша мрія була – потрапити на землю. І Ворзель – однозначно моє місце сили. З того асфальту тікала, а зараз залюбки пораюсь у саду”, – ділиться Світлана, мрія якої здійснилась.

Одразу після закінчення школи дівчина пішла працювати. Мама народила братиків-близнюків. Рік Світлана попрацювала і у 1978 вступила до Київського державного університету на факультет філології. Зі студентських років особливих спогадів у жінки не залишилось. Насамперед через те, що багато працювала, аби допомогти родині. Лише перший курс закінчила на денній формі, всі наступні – на заочці.

-Як почалась ваша історія з Ігорем Покладом?

-О-ооох, це було дуже давно. Я навчалась на 2 чи 3 курсі і познайомили нас спільні друзі. Тоді ім’я та прізвище Ігоря звучало просто звідусіль і мені навіть на думку не спадало, що я колись із цією людиною взагалі буду знайома, не те щоб дружити. І так років 10 ми десь перетинались і все. І ось, 1991 рік, розпад радянського союзу, а я до цього кілька років жила в Югославії. І першу війну в моєму житті я бачила саме там: техніку, хлопців-військових. Пам’ятаю, так плакала тоді. І прийняла рішення, все кинула й приїхала в Україну. І в 1991 році ми з Ігорем Дмитровичем почали будувати стосунки. Коли у нас питають, скільки років ми разом, я завжди відповідаю, що у нас є 3 дати: дата знайомства, дата, коли почали разом жити і дата одруження. Живемо вже 32 роки, а у шлюбі – 25.

-Чи складно будувати стосунки із зіркою? 

– Знаєте, колись я прочитала таку фразу, що складно взагалі бути дружиною. А вже дружиною кого – це не так важливо. Байдуже зірка це чи ні. В першу чергу – це творча людина. З такими людьми важко, адже ти маєш зважувати кожне своє слово, кожну свою дію. Ти маєш не заважати людині, маєш тільки підставити свої руки та підтримувати, але в жодному разі не штовхати. Оце було моє завдання, але я ще на себе взяла одну місію – почала вести всі його справи: і по авторському праву, і по творчості. Тобто, наприклад, ознайомлювала театри з його творчістю. Ще дуже важливо не скотитись до улесливості. Він сам знає, що талановитий, що його праця гідна. Творчі люди перевіряють все на публіці. Публіка – найголовніше, заради чого працює творча людина.

-Чому Ворзель? Чому для життя ви обрали це селище?

-Почалось все не з будинку, а з лазні, яку під час гастролей далеко-далеко подарували Ігорю, а він не знав що з нею робити. Тоді дача була на Русанівських садах, а там не можна було ставити лазню, в радянські часи, міг бути лише туалет, сарайчик і крихітний будиночок. Чоловік почав шукати ділянку, де можна поставити цю лазню і хтось з друзів привіз його до Ворзеля. Потім Ігор мені розповідав, що він зайшов за паркан, а там така гарна була вишня, ще й якраз травень, все квітне. Він ліг під ту вишню і заснув. А коли товариш підійшов і збудив його зі словами, що треба їхати, Ігор відповів: “Я не хочу” й пішов до хазяйки домовлятись. Лазня була там вже через тиждень. До речі, через перехрестя – у нас будинок творчості композиторів, де він працював дуже багато років і де народилися його найвідоміші пісні. Але поруч він жити не захотів, бо сміявся й казав, що там ходять під вікнами і крадуть один у одного пісні. Ігор любить тишу. І ось на цій ділянці землі довго була лише лазня і був котлован, де квакали жаби, мабуть, років п’ять. А потім збудували будинок. Ми не чіпали сад взагалі, тільки деякі дерева оновили. Але тут є дерева, яким вже по 100 років. А коли була орківська навала, вони деякі зламали, коли їхали своєю клятою технікою.

Для Світлани та Ігоря Ворзель – місце сили. Курортне зелене селище з чистим повітрям рятувало їх у багатьох випадках. Років 10 тому подружжя мало неприємні захворювання і саме тут вони прийшли до тями.

Улюблена справа подружжя Покладів

Світлана розповідає, що це поїздки та подорожі. Вони з Ігорем ніколи не сиділи на одному місці, завжди були вилазки то в ліс, то по гриби, то на риболовлю.

“Їздили у Козинці, пам’ятаю, ще було темно, а потім почало світати. Сонце підіймалось червоне-червоне, а ми аж дихати не могли від неймовірної краси. Ми люди не “тусовочні”, тому такі теплі спогади лишили по собі тільки наші поїздки та зустрічі саме із природою. І, звісно, Крим пам’ятаю, і сидимо зараз й кажемо: “Нічого-нічого, скоро приїдемо знову у наш Крим”, – розповідає Світлана.

-Ви у шлюбі вже 25 років. Який секрет збереження міцних стосунків? 

-Найважливіше – ніколи не вступати у непотрібні дискусії. Я ніколи не починаю спір з чоловіком. Краще витримати паузу, обдумати все самостійно, розкласти в голові по поличках і прийти до спільного рішення, до компромісу. Тут потрібні нерви, терплячість. Є у мене один приклад. Якось мало не впав годинник зі стіни. Я його зняла і дивлюсь, а там тріщина. Кажу: “Ой, треба взяти алебастр, чопик, отуди вінтік…”, а Ігор мені відповідає: “Ні, то все не так треба робити, треба по-іншому”. Я промовчала. На ранок гукає мене, приходжу, а він мені каже те саме, що я вчора пропонувала. Кожній думці просто треба дати час, аби визріла. Я можу порадити лише набиратись терпіння і вміти не просто слухати, а чути та робити висновки. Якщо намагатимешся переробити людину – кінець стосункам.

Також Поклади не уявляють свого життя без тварин. У них був величезниий чорний тер’єр, потім лабрадор, зараз знову лабрадор, “двортер’єр” і дві кішки. Ця зграя дає їм сили жити та усміхатись. Коли Світлана проходила хіміотерапію і приїздила додому без сил, собака лягала їй на груди і у жінки навертались сльози від того, що чотирилапий розуміє та розділяє її біль. І коли Ігор Поклад лежав у лікарні, а Світлана була вдома, завдяки тваринам вона не відчувала себе самотньою.

Повномасштабна війна. Окупація. Надія. Історія спасіння

Майже 2 тижні у холодному підвалі в окупованому Ворзелі провели Ігор Поклад, Світлана Поклад та її мама. Спершу зникло світло, а згодом і вода, газ, інтернет та зв’язок. В кінці-кінців залишилась лише надія, що це пекло невдовзі закінчиться. Найстрашнішою була перша ніч, коли родина Світлани почула перші вибухи. Згодом почали облаштовувати бомбосховище: стільці, ковдри, свічки. Разом із кумами, їхніми дітьми, сусідами у підвалі сиділо 11 людей. Газ пропав у перших числах березня, тоді почали готувати їжу на мангалі. І навіть у підвалі відсвяткували 8 березня зі свічками й шампанським. Українці – нескорені!

“Згодом ми вже зрозуміли, що потрапили у пастку. А коли ми дізналися про кадирівців… Вони гатили з 6 вечора до 1 години ночі. Дуже сильно, дуже гучно. Ми думали спочатку, що то орки. І коли вже полетіли “Гради”, “Смерчі”, коли ми вже почули крилаті ракети – зрозуміли, що це їх б’ють. Ми навіть перестали боятись. Тільки думали про те, щоб їх скоріше знешкодили, розбили ті колони, які повзли як таргани”, – розповідає Світлана.

Єдиний контакт з зовнішнім світом був тільки звуковий. Одного разу, коли вже Ворзель окутала темрява і було ніби спокійно, Світлана вийшла на двір і побачила червоне-червоне небо. Жінка розповідає, що вони всі звуки розрізняли: де гаубиці, де танки, де смерчі, де гради.

“Нас врятував Костя. Наш Костя. Він не просто волонтер, він – наш янгол-охоронець. Всі потихеньку виїжджали гуманітарними коридорами і в підвалі ми вже залишались втрьох – я, Ігор та моя мама, і, звісно, наші собаки й кішка. Гатили тоді дуже довго, безкінечно, але я таки виповзла нагору. Згадала, що в мене є ще грамів 300 бензину, залила в генератор і зуміла його завести. Підзарядила телефон і посипалися смс-ки, що нас намагаються врятувати. В одному повідомленні було написано: “Світлано, тримайтеся, вас має вивезти ТРО”. Я миттю побігла у підвал, витягнула Ігора, витягнула маму, одягла на них куртки, чоботи. Маму вклала у спальній кімнаті, чоловіка посадила у кухні. Всі жалюзі у нас були опущені, але я все ж таки привідкрила і за вікном побачила Костю у червоній курточці і навіть не злякалась! Лише дуже зраділа! Я так йому повірила! Одразу! Навіть не спитала, хто він. То він почав мені якісь документи показувати, казав, що приїхав від Гордона. А ще він сказав: “Весь інтернет гуде! Вас намагається врятувати вся країна!”. Він просто побачив допис у Гордона, і без усіляких гуманітарних коридорів та під градами приїхав за нами. Я дуже боялась, що ми не зможемо забрати наших тварин, я б без них не виїхала, але він взяв нашого лабрадора, поклав його у багажник, також забрали другу собаку, кішку і вирушили без коридорів, просто через 3 російські блок-пости”, – з очима повними сліз розповідає жінка.

Вперше за всі дні, починаючи від 24 лютого 2022 року по щокам Світлани рікою полились сльози, коли вона побачила український блок-пост, українських захисників.

А потім, у будинку Покладів базувався штаб псковської десантно-штурмової дивізії. Вони лютували в Бучі, а в дім композитора поверталися «відпочити». Для них то був справжній курорт: лазня, більярд, їжа, випивка. Світлана з Ігорем тоді якраз написали книгу, а окупанти рукопис використовували як туалетний папір. Хоча поруч стояла упаковка. Але найогидніше те, що ці потвори замінували будинок у трьох місцях. Одне з них – кабінет Ігоря Поклада, там, де стояв  його інструмент.

Історія спасіння подружжя Покладів з уст волонтера Константина Гудаускаса.
Маршрут прокладений на аркуші А4

У Ворзель вперше в житті Гудаускас потрапив 11 березня. Він завжди їздив через Бучу, Ірпінь, а селище бачив лише з 17 поверху своєї квартири. Він випадково натрапив у соцмережах на допис Дмитра Гордона, про те, що у підвалі свого будинку з родиною сидить відомий український композитор Ігор Поклад.

“Я подивився, що ця людина написала “Кохану” та “Чарівну скрипку”, а моя бабуся народилась у Києві, і дитиною була депортована, але все своє життя співала українські пісні. Я зрозумів – це знак, потрібно їхати і рятувати, згадуючи, що я в Казахстані чув ці пісні, і не просто з телевізора, а від рідної людини. Я подзвонив до знайомої кримської татарки Гайде, бо ніде не міг знайти адресу, адже Ігор з дружиною прописані у Києві, а ворзельської адреси ніде немає. Адресу отримав, але це пів біди. Як проїхати, якщо тут нічого не працює? Телефони не просто забирали, а розбивали. Я взяв листок А4 і намалював собі маршрут. Розумів, що через Дмитрівку їхати небезпечно, бо розвідники мене попередили, що біля заправки у росіян блок-пост, і вони нещодавно там розстріляли “бусик”. Зібрався. Поїхав. До повномасштабного вторгнення ми з друзями часто рибалили на Генеральських озерах, тому по пам’яті орієнтувався, в якому напрямку маю рухатись. Проїхав через Білогородку до Шпитьків, а звідти переїхав на інший бік, спустився вниз і виїхав на дамбу, вона була закрита, але я ці замки зірвав і проїхав. Перший пост росіян зустрів біля Рубежівки. Коли я побачив їх, відчуття, наче безхатьків зустрів, які жили в лісі все своє життя: брудні, смердючі, всі в кедах і з різнокольоровими шкарпетками, але точно ніякі не військові, стрічки ці колорадські (ред: георгіївські) всюди, де тільки можна. Підходить до мене один з них, розпитує хто я, навіщо приїхав, я спокійно відповідаю. Він пішов, покликав ще одного. Приходить через півгодини, я вже підготувався, кажу:
-Я нікуди звідси не поїду.
-Ты че, камикадзе?
-Я не камікадзе, але я приїхав сюди подолавши велику відстань, мене там не хотіли випускати на цю сторону, тепер ви мене тут не пропускаєте, я зараз буду назад їхати пустим, вони мене розстріляють, подумають, що я позиції поїхав здавати, так що я повинен виїхати з людьми”.

Орки сказали Константину, що у нього є чіткий маршрут, і якщо він від нього відхилиться – його розстріляють. Волонтер доїхав до будинку Ігоря Поклада. Зачинено, ставні закриті. Він переліз через паркан, постукав у ролети, аж раптом піднявся один і він побачив жінку – то була дружина композитора – Світлана. Сказав, що приїхав від Дмитра Гордона, показав документи. Вони довірились, сіли в автівку. Мама Світлани, сама Світлана, Ігор, і їхні тварини. Вирушили.

“На блок-посту орки мені сказали: “И ты за этим старъем сюда ехал? Ты че больной? Придурок? Им до смерти один шаг остался”. Ну що можна пояснювати нелюдям?! Я вивіз таки родину у Білогородку, там був “санітарний коридор”, стояли автобуси, швидкі, людям роздавали їжу. Поки ми стояли одна жінка ходила і кричала “Є хто з Ворзеля?”. Світлана каже: “Ми”. Вони підійшли, розповіли, що у них там батьки. І ось так наступного дня я знову поїхав у селище за людьми. І так я кожного дня дійсно, як на роботу, а бувало, що за день і по 2-3 рази. Вони до мене наче й звикли. Але траплялось й знущались. Чоловіків всіх, котрих я вивозив, вони роздягали догола, мене перший час – теж. Взагалі я ніколи не мав татуювань, а вони дивились не тільки на це, а й на сліди від зброї, автоматів, бронежилета”, – згадує Константин.

Гудаускас розповідає, що за період окупації точно зрозумів, що в Україні надзвичайно сильні жінки. І коли йому кажуть про потужну зброю, він відповідає, що Україна ще не використовувала її, адже ця зброя – українські жінки. Він розповідає, що одна з його знайомих – Софія Долгова ходила годувати собак і коней, коли по них стріляли російські військові. Інша говорила з орками спокійно, пояснюючи, що вона у себе вдома та організувала хаб і готувала їжу лежачим. А ще, що у Ворзелі живе бабуся Тая, і вона виходила з дому, сідала на стільчик і рахувала техніку росіян, коли вони їхали повз. Вони стріляли по паркану, а бабуся сиділа. Записувала все у зошит, і коли Константин приїжджав, вона казала: “Запам’ятай, хлопцям передай, що сьогодні зайшло (стільки-то) БМД”.

Це історія життя. Історія війни. Історія Світлани Поклад. Історія Ігоря Поклада. Історія Константина Гудаускаса. Історія Софії та Євгена Долгових. Зараз всі вони товаришують, волонтерять, підтримують один одного. І як жахливо це не звучало б, їхні долі пов’язала повномасштабна війна. Ця війна залишиться у душі усіх українців великою відкритою раною. Але ці історії потрібно знати. Вони мають бути у нашій пам’яті.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

• Шампанське

Улюблена страва?

• Пельмені! На Новий Рік завжди ліплю 500-600 штук. Куплені – то не страва. Це треба так, щоб о 9 ранку сісти ліпити і тільки о 9 вечора закінчити. Тісто сама роблю і обов’язково має бути 2 сорти м’яса

Улюблене місце у Ворзелі?

• Наш сад, він мене надихає на життя

Улюблена книга?

• Це точно не одна книга! Автор: Джек Лондон

Улюблений фільм?

• “Одного разу в Америці” (1984). Це фільм, який я можу дивитись безкінечно

Улюблений колір?

• Небесний, блакитний, бірюзовий – дуже люблю. Але, найсмішніше те, що в мене гардероб майже повністю в речах чорного, найелегантнішого кольору, але вже колись з мене сміялись і казали: “гардероб грузинської вдови”))

Улюблена пора року?

• Весна

Чим пересуваєтесь містом?

• Раніше – керувала автомобілем

Опишіть себе трьома словами?

• Дуже терпляча, достатньо мужня, досить спокійна

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про Ольгу Тарасенко з Ірпеня та її власний Неверленд, про Олексія Дашковського з Ірпеня: вчителя, який завжди мріяв стати актором та про Руслана Біляковича з Немішаєвого. А також про Константина Гудаускаса – громадянина Казахстану з Бучі, який евакуював понад 200 людей та про подружжя Долгових – тимчасову окупація у Ворзелі завдовжки в життя.

Дарія Сльоза