Василь Попель – художник з Ірпеня, який власноруч побудував картинну галерею своєї мрії

74-річний художник Василь Попель – член Національної спілки художників України. В Ірпені його знають не тільки містяни, які відвідували його галерею до початку повномасштабного вторгнення. Роботи митця прикрашають приватні колекції в Італії, США, Німеччині та інших країнах. Раніше він продавав їх у Києві, на Андріївському узвозі, а тепер – на Ірпінській площі. Свою творчість художник у поважному віці популяризує у TikTok. Бажання творити – це стан душі Василя. Не буває й дня без пензликів та полотен. Зазвичай його картини – це натюрморти чи пейзажі.

Сьогодні в Інформаторі БІГ – історія художника, який власноруч побудував картинну галерею своєї мрії, окреслював лінії майбутньої будівлі ногою на землі. Він наповнював простір своїми роботами, енергетикою та вкладав у це всю душу. Повномасштабне вторгнення внесло свої непередбачувані корективи у життя. У галерею влучили. У приватний будинок подружжя Попелів, який поруч – теж. Бесідка зруйнована. Даху немає. 78 отворів  від уламків. 3 прильоти. Але Василь працює не покладаючи рук. Малює щодня. Передає картини на ЗСУ. Вірить у Перемогу та працює задля її наближення як може.

Початок 

Василь Попель народився 1949-го в селі Торчині, що на Житомирщині. У хлопчини з самого дитинства був потяг до малювання. Коли Василю було 6-7 років, а зими – довгі та снігові, діти сиділи вдома на печі, бо не було що взути на вулицю. Мама, Антоніна Іванівна, не вміла малювати, але на папері тоді зобразила дітям сніговика.

“Сніговик був такий гарний, що й досі його пам’ятаю. Настільки мені сподобався малюнок, що я почав його перемальовувати. Малював допоки сніговик не перетворився на максимальну копію малюнку мами”, – розповідає Василь Олександрович.

Це був той момент, з якого все почалось. Малого Василя почало вабити малювання. Спочатку перемальовував деякі зображення із журналів, які мама приносила із бібліотеки, потім – космонавтів. Малюнки юнака вішали на стінах у хаті, а сусіди, коли заходили, хвалили й коментували картини. І ця похвала ще більше заохочувала Василя до малювання. А у 7 класі юнак почав малювати оголених жінок в античному стилі.

Після 8 класу спробував вступити до художнього технікуму у Києві. Не вийшло. Провалив вступні іспити через слабку підготовку. Але Василь дуже марив живописом і бодай що мріяв навчатись цьому ремеслу, тому фортуна й повернулась до нього обличчям. Після невдалої спроби вступити, по дорозі додому, за попутника хлопцю утрапився викладач Дніпропетровського художнього училища, який побачив талант та жагу в очах Василя й запросив до себе на навчання. Так він і вивчився. Старанно та натхненно. Закінчив навчання у 1968 році. З відзнакою. Потім пішов від воєнкомата вчитись на шофера. Рік вчився, а далі… армія. Служив у Німеччині. Час там злетів непомітно, адже займався Василь близькою до серця справою – художники навіть у війську на вагу золота. Потім, вже після служби, працював директором будинку культури у рідному Торчині. Ще пізніше подався до БІГ-регіону, в Ірпінь. Влаштувався працювати на комбінат “Прогрес”. Помітним було колись у курортному містечку це підприємство. Займалось виготовленням багатьох корисних речей, але основною його продукцією була цегла. Василь працював ліпником-модельєром, художником з оздоблення шпалер, художником-оформлювачем. Працював і…малював картини. Малював і…продавав їх. Згодом промисловість в країні зійшла на пси. Ірпінську промисловість ця доля теж не оминула. От так одного дня директор викликав чоловіка й сказав йому: «Василю, ми зупиняємо виробництво. Йди майстром на цегельний завод». Василь задумався. З голови вигулькнуло лиш одне питання: «Ну чого я туди піду?». І це питання було доречне, бо напередодні вечірня вилазка на Андріївський узвіз увінчалася продажем одразу трьох картин, за які чоловік отримав значний профіт. Відмовився від пропозиції. Звільнився. Почав заробляти живописом. Малював, набивав руку. Фотоапарату він не мав, тож, вбирав навколишній світ очима і серцем.

“Якщо я не напишу бодай одну картину за день, я – не художник. Однак категорично тримаю високий рівень, все роблю на совість, як належить. Адже картину можна писати місяць і це буде «халтура». Коли малюю – забуваю про все, відпочиваю морально. Це як окремий вид медитації. Можу сидіти день, не вставати пити чи їсти”, – ділиться Василь Попель.

Галерея

Згодом на холостяцькому шляху Василя зустрілась пані Валентина. З часом у них народилось трійко дітей. Разом подружжя вже 52 роки! У середині 90-х років придбали ділянку землі. А спочатку Василь почав зводити не будинок, а… приміщення для виставки. Певний час вони із дружиною жили в наметі. Чоловік сказав їй: «Побудуємо галерею, я твердо займатимусь живописом. Це – найголовніше». Вона й не сперечалась, бо розуміла, що для нього то сенс життя. Заручившись підтримкою дружини та бажанням втілити бажане в реальність, Василь зміг досягти свого – приблизно 2008-го галерея почала працювати. Житло подружжя згодом теж побудувало. Все склалося. Мрії збулись.

“Коли ми придбали цю ділянку землі в Ірпені на вулиці Центральній, перш за все, Василь почав будувати мрію свого життя – особистий салон. Він на землі ногою провів лінії, окреслюючи майбутню будівлю. Все побудовано його руками. Цеглинка до цеглинки. І коли прийшов час здавати в експлуатацію, то пожежники просто вперлися. Казали, що не підпишуть документи, де було вказано, що це буде виставковий салон. Вони казали, що можуть оформити тільки як сарай та літню кухню. А ми так довго тоді блукали усіма інстанціями, що зрештою згодились на це”, – згадує Валентина, дружина художника.

Виставки у галереї завжди можна було відвідати безкоштовно. Неподалік –  художня школа №1 і вчителі часто приводили сюди учнів. Василь ділився з ними досвідом й показував свої роботи. Митець пише олійними фарбами, бо вони не змінюють колір. На творчість живописця вплинули такі художники як Володимир Сидорук і Яків Калацюк, з якими він товаришував і у яких навчався.

Вторгнення

У січні 2022 року Василь переніс операцію на серці. Реабілітація. Бах. Бах. Бах. Лютий 2022. Почалось повномасштабне вторгнення. Подружжя залишалось у підвалі до 14 березня. Доки у Василя не пішла рікою кров з носа.

У подружжя Попелів є пес, якого звати Жужик. Під час нашого інтерв’ю він теж брав активну участь в обговоренні: стрибав, бігав та ніжився біля журналістки Інформатора БІГ. Однак, у нього теж є своя історія. Історія, як він потрапив до Василя та Валентини.

“Він багато чого пережив насправді. Тепер, коли гримить, дуже лякається. Потрапив до нас із початком усього того хаосу, в лютому 22-го. Його хазяйка тікала з Ірпеня в Бельгію, а забрати з собою Жужика не могла. Принаймні, вона так вирішила. Казала, що з собакою ж не пустять нікуди. І попросила нашого сина, Романа, забрати чотирилапого. Перші кілька днів Жужик тікав. Він біг у той район Ірпеня, де раніше жив з господинею. Але пізніше звик до нашого сина, навіть спали разом. Але 14 березня потрібно було виїжджати з Ірпеня, бо у Василя почалась кровотеча і ми не могли ризикувати його здоров’ям далі. Тут залишився тільки мій брат Микола. Він сказав, що приглядатиме за будинком, галереєю, тваринами, тут лишались Жужик, коти, папуга. Ось так ми з чоловіком та сином поїхали, а Микола залишився в Ірпені. І Жужик звик вже й до нього. Брат мій допомагав, носив воду у Novus, де дівчата пекли хліб. А потім його вбили… Тут на ділянці. 23 березня. Сусідка розповідала, що Жужик два дні не відходив від братового тіла. Він був голодний, хотів його збудити, лизав його. Так собака пережив три зради. Від хазяйки, від сина, який поїхав з міста і від брата, бо він не розумів, чому той не прокидається. А я приїхала 5 квітня. Паркану немає, дверей в галерею немає, даху немає, бесідки теж, 3 прильоти, вибиті 15 вікон. Не було дверей. 78 отворів від уламків. Якби я знала, що брат загине, я б нізащо не поїхала”, – розповідає зі сльозами на очах Валентина, дружина Василя Попеля.

“Ми припускаємо, що Микола розпалив вогонь, було ж холодно, хотів зігрітись, готував їжу. І з дронів побачили вогонь і почали бомбити”, – пояснює Василь Попель.

У галерею був приліт. До цих пір є дірки і понівечений дах. У подружжя просто не вистачає коштів, щоб його привести до ладу. Спробували самі полагодити, але не впорались. І твердо вирішили, що якщо їм у Дії все ж виділять кошти на відновлення будинку, то спершу відремонтують галерею. І як тільки це зроблять, у салоні знову висітимуть картини. У тій самій омріяній галереї, яку Василь будував власноруч до останньої цеглини.

Колись стіни картинної галереї були прикрашені працями митця. Наразі тут порожньо. Як тільки відновлять дах, виставка знову функціонуватиме.

“Зараз критики дуже невдоволені тим, що Василь малює берези. Вони вважають, що це дерево країни-агресорки. Але ми жили в Ірпені у мікрорайоні СМУ, а там, за шпиталем був березовий гай і він туди бігав їх малювати. Йому дуже подобалось. Вони критикують, а замальовки ж готував він ще в 70-х роках, а зараз просто переводить на полотно!”, – розповідає Валентина.

А ще колись на Андріївському узвозі з Василем познайомився італієць. Він казав: “Якби ви жили в нашій країні, ви були б найбагатшим художником”. Він придбав багато етюдів (замальовок) на картонках у митця, наскладав більшу половину своєї валізи. І заплатив по 5 доларів за кожну. Для Попеля це тоді були великі гроші. Сьогодні художнику дуже складно фінансово. Не кажучи про відновлення будівель, потрібно ще купувати матеріали: дерево на підрамники, які він потім робить сам, фарби, полотно. Останнє взагалі важко знайти пристойної якості. Зараз він виходить у центр Ірпеня продавати картини, щоб просто заробити собі на матеріали й продовжувати малювати далі.

Акаунт на TikTok? Немає питань!

Одного разу, коли Василь продавав на лавці в центрі Ірпеня свої картини, до нього підійшла дівчина Олена. Вона сказала: “Василь Олександрович, давайте будемо виходити у TikTok. Так краще продаватиметься, більше людей бачитиме ваші роботи”. Василь розповідає, що для нього це було дико та не зовсім зрозуміло. Але зрештою згодився. Отак дівчина підштовхнула всю цю справу, а потім до ведення контенту підключилась донька Василя. Усі відео підписані: “Показую свої картини щодня, поки не стану популярним”. У соціальній мережі вже є 74 частини (відео). А слідкує за художником майже 11 тисяч людей та вподобали його відео більше 354 000 користувачів цього ресурсу.

Зазвичай картини Василя – це натюрморти чи пейзажі. Після початку повномасштабного вторгнення Попель почав малювати символічні картини. Серед них – евакуація мирних мешканців через «дорогу життя» – Романівський міст, а також славнозвісна сцена з українським прикордонником та російським військовим кораблем.

Кілька місяців тому Василь віддав 15 картин на ЗСУ. Благодійна виставка-продаж проходила у арт-просторі Ірпінської міської публічної бібліотеки імені Максима Рильського. Митець прагне зробити свій внесок в Перемогу над агресором та перерахувати кошти, виручені від продажу картин, на потреби української армії.

Наприкінці інтерв’ю художник презентував журналістці Інформатора БІГ свою картину, на якій зображена його рідна Житомирщина.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

• Справжній лимонад

Улюблена страва?

• М’ясо

Улюблене місце в Ірпені?

• Весь Ірпінь люблю. Не можу одне виділити

Улюблена книга?

• Всі, про художників

Улюблений фільм?

• Немає

Улюблений колір?

• Фіолетовий

Улюблена пора року?

• Осінь

Чим пересуваєтесь містом?

• Велосипедом

Опишіть себе трьома словами?

• Любов до праці, благополуччя у сім’ї та мир на землі

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про Світлану Поклад із курортного Ворзеля: “Чия ти дружина – не так важливо. Складно взагалі бути дружиною…” та про Олексія Дашковського з Ірпеня: вчителя, який завжди мріяв стати актором. А також, про Івана Івашину з Ірпеня: спогади ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та про Івана Рябчука: музиканта за фахом, вишивальника за покликом серця.

Дарія Сльоза