Без таксі нині складно уявити наше життя. А тим часом цей «люксовий» вид громадського транспорту сформувався задовго до винайдення авто – він виник з візництва, перші згадки про яке відомі ще з часів Древнього Риму, а як масове явище у Європі з’явилося у ХVIІ столітті.
У Києві ж виникненню візництва маємо завдячували селянам, які мали коней, і які, аби дарма не годувати тварин, та й трохи заробити, після завершення сільгоспробіт на селі, перебиралися у місто. Власне, за такою схемою формувався візницький промисел практично у всіх містах, де можна було заробити.
Сьогодні я, Інна Косянчук, журналістка і гід, член Всеукраїнської асоціації гідів, спеціально для Інформатора БІГ розкажу дещо цікаве про розвиток візництва і трансформацію його у таксі, про що я дізналася, вивчаючи різні джерела.
Так, історію індивідуальних громадських транспортних перевезень можна простежити з Древнього Риму, де була перша спроба упорядкувати вартість проїзду: тогочасні візники закріплювали до свого транспортного засобу ящик з камінчиками і спеціальну скриньку з двома шестернями: через кожну милю у скриньку падав камінчик, і вартість поїздки вираховувалась після підрахунку камінчиків. Втім, після падіння Римської імперії про такий «таксометр» забули на кілька століть, як і про візництво як професію.
Тож до появи повноцінного громадського транспорту в усьому світі добиратися на великі відстані для людей, у яких не було коней – то була проблема. Найбідніші йшли «на своїх двох», багатші могли винайняти кінний транспорт, або, за можливості, скористатися попутним. Але то все було ситуативно.
І тільки починаючи з ХVIІ століття візництво знову почало набувати розвитку, і до ХІХ вже оформилось як фах.
Візники у Києві
Цікаво, що візничий транспорт як міський у Києві з’явився пізніше, ніж прообрази міжміських «маршруток». Інформатор БІГ розповідав, що першим офіційним міжміським пасажирським транспортом був диліжанс, який почав курсувати з Києва у 18-му столітті як «доважок» до доставки поштових відправлень.
Міські кінні екіпажі у Києві з’явилися, як і в низці інших міст тодішньої Російської імперії, ще в ХVI-XVII століттях. Найчастіше це були селяни, які приїжджали на заробітки приблизно в такий час, як зараз, в кінці осені, коли урожай на полях було зібрано, і роботи в селах ставало менше. Ще одна причина – те, що коням потрібно було немало корму, а не всі його встигали заготовити у достатній кількості.
В Європі ж візництво почало активно формувалися на комерційній основі ще в ХVІІ столітті – коли в Англії і Франції візництво створювалися спеціальні контори з перевезень пасажирів, більше того, щоб працювати за візничим фахом, потрібно було отримати спеціальну ліцензію. Нам відомі з літератури такі назви, як англійський кеб (скорочено від кабріолет) та французькі фіакри (назва пішла від каплиці Святого Фіакра – місця, де було створено перший організований осередок кінних екіпажів).
У Києві в кінці ХVIII століття візництво також стало професією. Однак цей вид транспорту почав набувати особливої затребуваності аж у ХVІІІ – ХІХ столітті у час, коли місто почало розростатися з давніх Подолу, Верхнього міста та Печерська, захоплювати все нові території, які раніше були селами, а то й незаселеними місцинами, а кількість жителів різко зросла і відстані були уже «важкими» для пішого ходу.
Втім, на той час візницький промисел стрімко розвивався і в інших містах, і вже на часі стала необхідність формування й певних його правил.
Екіпажі біля фонтана
«Тривалий час перевезення кіньми пасажирів було приватною справою візників. Вони самостійно визначали вартість послуг, періодичність перевезень, кількість пасажирів, об’єм багажу тощо. Із запровадженням земських реформ, які врегулювали систему регіонального (місцевого) управління Російської імперії, а також реформи міського самоврядування 1870 р. (нова в 1892 р.) ситуація змінилася. 1 січня 1964 р. імператор Олександр ІІ затвердив Положення про губернські і повітові земські установи, згідно з яким місцевій владі (міським думам і земським установам) було надано право контролювати перевезення пасажирів та вантажів в межах своїх повноважень і регіонів. 12 червня 1890 р. було ухвалено нове Положення про губернські та повітові земські установи, яке на питання дорожнього господарства і візницького промислу суттєво не вплинуло. Згідно з чинним законодавством в місцевостях, які входили до міського громадського управління, розпорядчими органами у сфері транспортних перевезень пасажирів і багажу виступали міські думи, а в місцевостях, які не входили до міського громадського управління – повітові та губернські земські установи», – зазначає дослідниця Олена Жам.
Стати візником міг кожен власник коня і екіпажу, незалежно від стану. Втім, найчастіше на цю роботу йшли селяни – спочатку візництво для них було сезонним заробітком, а пізніше – постійною роботою. Однак був і віковий ценз: візнику повинно бути не менше 18 і не більше 60 років. До того ж, у поліції вони мали отримати довідку про свою благопристойність і громадську благонадійність. Кожен візник отримував номер, який кріпився одяг та на екіпаж. Коні повинні були пройти ветеринарний огляд.
Були й вимоги до дрес-коду. Насамперед, одяг мав бути пристойним, з певними нюансами: і на літньому, і на зимовому вбранні, обов’язково мав бути присутній жовтий колір, хоча б в аксесуарах: скажімо, пояс чи верх у шапки у жовтих тонах.
Цікаво, що візники у багатьох містах вважали хорошим тоном продемонструвати своє благополуччя: віталась повнота. Дехто взимку навіть вбирав на себе більше одягу, щоб здаватися повнішим – це було щось схоже на «презентацію» себе як надійної особи.
Престижна повнота візника
Звісно, візники, як і нинішні таксисти, були зацікавлені у дислокації біля «хлібних» місць – вокзалів, готелів, головних адміністративних будівель, великих магазинів, увечері для них цікавим був театр, де можна взяти небідних пасажирів.
Візники чекають пасажирів-театралів
Основні місця дислокації візників називалися біржами. До речі, біржі були і біля міських фонтанів – місць, де можна було напоїти коней.
До речі, щодо комфортності поїздок. Спочатку вона була досить умовною. Уявіть собі екіпаж чи бричку з просто дерев’яними колесами, або оббитими залізом, без ресор і гумових накладок. Поки доїдеш по київській бруківці, всю душу розтрясеш… Тут єдиною перевагою була хіба що швидкість пересування. Однак пізніше з’явились гумові шини і візники, які мали фінансову можливість, почали їх встановлювати на екіпажі. Втім, вони з лихвою окуповували витрати: візник екіпажу з гумовими шинами мав право підняти тариф на поїздку аж на 25%! Взимку, звісно, колеса змінювались санними полозами, завдяки чому ставало трохи комфортніше, не трясло, якщо не брати до уваги поїздку з морозним вітерцем.
Взимку віз змінювали сани. Володимирська вулиця, 1890 р.
Тож і серед візників відбувся поділ на категорії. Одні з них – хто мав красиві екіпажі, солідний вигляд називались «лихачами» і возили багатих пасажирів, компанії тодішніх «мажорів» по ресторанах і театрах, відповідно, і заробляли немало. Інші – простіші, зазвичай із селян – називались «ваньками» і заробляли скромно, адже їм про крутих пасажирів доводилось тільки мріяти.
А ще візники ділились на легкових – тих, хто возив пасажирів, і ломових – це вже були вантажоперевезення, і тут замість екіпажів зазвичай використовували звичайні вози.
Легкове візництво стало добрим заробітком, і небідні люди засновували цілі фірми великих екіпажів. Так, у 1880-х роках міський голова Києва на прізвище Демидов, виїжджаючи з міста після відставки, подарував своєму кучеру стайню з дорогими породистими кіньми та чотирма екіпажами. Кучер, якого в Києві називали Ванька Демидівський, організував фірму, яка принесла йому чималий дохід.
Візницький промисел формував тодішніх скоробагатьків. Так, візник Дмитро Коротков, вочевидь, маючи підприємницький хист, з часом на вулиці Дмитрівській вулиці створив свою контору, яка налічувала понад сто коней, кузню і майстерню і промишляв помісячною здачею в оренду екіпажів. Він став першим київським візником, якого обрали гласним міської Думи (щось схоже на статус нинішнього депутата).
Візники на біржі
«У 1881 році киян перевозили 1528 однокінних та 88 парокінних екіпажів. Згодом з’являється трамвай і кількість екіпажів зменшується, але згодом, коли власники екіпажів навчилися зменшувати витрати на утримання коней, їх кількість у 1895 році збільшилася до 1600 одиниць», – розповідає освітній ресурс.
Та кінні київські таксі ще довго залишалися певним чином екстремальним транспортом, яким користувалися лише за необхідності, не в останню чергу через стан проїжджої частини. «З усіх вулиць тільки одні центральні вимощені гранітними кубиками. Всі ж інші являють собою нескінченний ряд вибоїн, де-не-де залатаних крупним кругляком, якого не витримують навіть місцеві екіпажі візників – зазвичай дуже грубої роботи. Краса Києва – його пагорби – завдають шкоди коням і тому прогулянка Києвом на однокінному простому візку і втомлює, і не зовсім безпечна, особливо при їзді узвозами», – зауважував письменник Олесь Ільченко.
Візницька біржа біля банку
З часом технічний прогрес добрався і до візничого промислу – коней замінили двигуни, а екіпажі – машини.
Де саме з’явилося у світі перше моторизоване таксі?
«У 1891 році німецький вчений Вільгельм Брюн винайшов перший таксометр, і ситуація змінилася. 1907 року на вулицях Лондона з’явилися перші автомобілі, обладнані таксометрами, їх почали називати таксомоторами, або просто таксі. Оцінивши затребуваність цього виду транспорту, виробники налагодили випуск спеціальних машин, і французи вирвалися вперед – першою стала компанія Renault. Таксі відрізнялися кольором – щоб виділятися у загальному потоці руху – та конструкцією кузова. Якоїсь централізованої служби прийому замовлень та виклику таксі не було, автомобілі просто роз’їжджали містом і голосно сигналили. Роком народження таксі як регулярного сервісу вважається 1907-го. Саме тоді приблизно одночасно в США та Англії з’явилися рекламні оголошення візників з таксою за проїзд за угодою», – йдеться у статті.
Якщо говорити про перше місто в Україні, де таксі запрацювало як конкурент візникам, то це був Львів – у 1906 році. «Ці таксі були спеціально спроектовані для перевезення пасажирів. Машини мали відкидний тент позаду, де сидів пасажир».
У Києві, як зазначають дослідники, перше таксі з’явилося у 1913 році. «Тут працювали авто американських марок Ford та Case», – йдеться у повідомленні.
Реклама Київського таксомоторного товариства
Однак ще довго моторні таксі не могли витіснити візників гужових екіпажів – і ті, й інші існували паралельно.
Також Інформатор БІГ розповідав, що 6 листопада було запущено революційний для Києва громадський транспорт – метро. Втім, ідея збудувати підземку у місті вперше з’явилась ще у ХІХ столітті.
Підписуйтеся на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися актуальні новини БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель)!
Інна Косянчук
Фото з відкритих інтернет-ресурсів
