Ірина Коляденко з Ірпеня: “Це не я обрала боротьбу, це боротьба обрала мене”

Ірина Коляденко – знаменита борчиня з Ірпеня, яку можна сміливо назвати прикладом сили та амбітності українських жінок. Боротьба, здавалося б, нетиповий спорт для представниць прекрасної статі, але своїми перемогами вона доводить, що оволідти можна будь-чим, якщо є бажання. Навчання, тренування, Instagram-магазин та особисте життя – Ірина живе в такому ритмі та називає його своєю філософією. Вона йде до своєї мети попри сльози та біль, і які б випробування не підкидало життя – вона впорається. І впевнена в цьому. 

Сьогодні “Інформатор БІГ” розповість вам історію Ірини Коляденко, яка не зупиняється ні на хвилину та відверто ділиться подробицями своєю діяльності. Та чи поділиться спортсменка таємницями особистого життя? Чи розповість те, що так цікавить багатьох її шанувальників?

Приємний спогад

«Ну, перший, що спадає на думку, він – не для сторонніх, занадто особистий. Тут повне табу. Але з того, що я можу і хочу розповісти, це, мабуть, Олімпійські ігри. Або з нещодавніх – чемпіонат світу, де ми взяли ліцензію на Олімпіаду 2024 року. А з дитинства… Ну, воно непростим було. Я не можу щось таке згадати, бо дорослою стала в 11 років»

Це історія знаменитої борчині Ірини Коляденко

Вона народилась на Житомирщині, у  Радомишлі. Там, у місцевій школі закінчила всього шість класів. В 11 років почала займатися боротьбою, а там вже й «прийшла» мудра порада тренера, Володимира Яременка, яка перевернула її життя з ніг на голову. Тоді їй запропонували податися до спортивного училища в Харків. Новачків туди не брали, однак Коляденко змогла пройти крізь надзвичайно щільне сито відбору. Отож, у сьомий клас  вона пішла вже в Харкові. Проти такого прояву самостійності виступила бабуся Ірини – хвилювалася, як 12-річна онука буде їздити до Харкова та назад на Житомирщину.

«Навіть на канікули я мала добиратися сама. Спочатку потяг до Києва, потім метро, а після цього – маршрутка до рідного міста. Зараз здається, що це просто, а тоді, 12-річний дитині це здавалося ого-го яким квестом»

У спортивному інтернаті Ірина навчалася до дев’ятого класу. Далі життєві шляхи завели її до Ірпеня, до фахового коледжу економіки та права, де вона почала навчатися у 2013-му. За кілька років вона здобула ступінь бакалавра та оволоділа новою спеціальністю «бухгалтерський облік та аудит». Студій в одному навчальному закладі було замало, тому вона почала навчатися на викладача фізичного виховання у педагогічному університеті в Тернополі.

– Чому ви обрали саме боротьбу?

– А вона сама мене обрала

Ірина розповіла, що до шостого класу не мала ніякого зв’язку зі спортом. Мала гарні оцінки з фізкультури, але не замислювалася над тим, аби почати займатися професіонально тим чи іншим видом спорту. Тоді тренер Коляденко відкрив у Радомишлі власну секцію боротьби та набирав туди дітей, зокрема зміг і Ірину зацікавити цим. Тренування були важкими – Коляденко каже, що тренер одразу давав велике навантаження, таке, що сильно відрізняється від сучасних тренувань. Крім того, самі навантаження були чималими , потім доводилося займатися вже по кілька разів на день, тобто перед уроками в школі та після них, а всього – 12 разів на тиждень.

Як і кожна людина, Ірина переживала злети та падіння: вона кілька разів кидала боротьбу та відмовлялася приходити на тренування. Але її тренер виявився міцним і настирним – це він не дав поховати Ірині свої таланти, постійно телефонував їй, її бабусі та батькам, приходив до школи та забирав майбутню чемпіонку на тренування. Таку впевненість та певну впертість тренера Ірина називає однією з ключових причин, чому вона продовжувала займатися – боротьба поступово поглинула її.

Зараз, коли Коляденко готується до змагань, може тренуватися до трьох разів на день, 6 разів на тиждень, як і її *** (не придумала слово). Ранок у такому випадку починається з зарядки, проте не з тієї, про яку звикли думати люди, – Ірина разом з колегами може пробігти крос, відпрацювати прийоми у парах.

«Це все у такому цікавому порядку: прокинувся, снідаєш, тренування, обід, тренування, вечеряєш, спиш… І так – по колу»

– Цікаво, як батьки та ваші рідні відреагували на такий вибір виду спорту, яким ви займаєтеся?

– З батьками в мене й досі стосунки погані, скажімо так . У мене ще є молодша сестра, вона також боротьбою займається. На той момент я, мабуть, з батьками жила. Хоча точно не пам’ятаю,  бо часто жила в бабусі з дідусем, а також з другою бабусею. От чесно, не пам’ятаю, як відреагували батьки тоді, бо вони були зайняті розлученням, а бабуся не хотіла, аби я займалася боротьбою. Вона була впевнена, що це не жіночий вид спорту. Я в кінці грудня 2010 року пішла на боротьбу, до вересня побула вдома, а там вже поїхала до  Харкова. І вона так була проти цього, але не могла посадити мене вдома та сказати, що я нікуди не поїду. Якщо так склалося, то так мало бути. Застерігала мене, щоб я була обережною, не виходила на вулицю пізно ввечері. Але в тому інтернаті за нами дивилися, ніхто дітей без нагляду не лишав. Бабуся дуже хвилювалася. Зараз вона мною пишається, але боротьба їй все одно спокою не дає (усміхається).

– А як поставились до ваших зайнять боротьбою однокласники, знайомі? Не засуджували?

– Та, як вам сказати (трохи зніяковіло).Я в дитинстві була сама з таких, що засуджували. Не знаю, чому, але була такою дитиною насправді. Себе не давала ображати, проте, на жаль, іноді ображала інших. Більше спілкувалася з хлопцями, з дівчатами дуже мало спілкувалася. Я постійно десь з ними тинялась  на будмайданчиках, стрибала через паркани, бабуся мене шукала, а я з хлопцями гуляла. Ні, однолітки мене точно не засуджували…

Борчиня чесно поділилася тим, що й досі не усвідомлює, наскільки серйозно її затягнула боротьба. Дівчина чесно ділиться, що професіональний спорт – це робота, і всім треба це доводити, адже багато хто вважає, що це хобі, розвага. Коли Ірина відхиляє пропозиції зустрітися та піти погуляти, мотивуючи це тренуванням, не всі те розуміють. Але близькі та друзі вже в курсі: спорт для Ірини -робота, де вона має трудову книжку, обов’язки та права.

– На початку ви згадали про Олімпійські ігри. Розкажіть про ваші відчуття у той момент, коли дізналися, що їдете на такі грандіозні змагання.

– Це досить емоційно складна тема. Була тяжка підготовка. Коли ти береш ліцензію, вона не особиста, а йде на вагову категорію. У нас їх шість. Минулого та цього разу ліцензію узяла я, але все ще по Україні йдуть відбори, тому до останнього ніхто не знає, хто поїде. Але ми готувалися та знали, що їдемо. Не було такого, що до мене підійшли та сказали, мовляв, ти їдеш на Олімпіаду. От уявіть, на Олімпіаді збираються найсильніші спортсмени. У нашій ваговій категорії 16 спортсменів, усього 16 людей. В кожній ваговій категорії по 16 людей. З усього світу збираються ці найсильніші. І перемагає  не завжди той, хто сильніший фізично, а той, хто витримає увесь цей марафон морально. Якщо ти ментально слабкий, то фізична сила не допоможе. Ти можеш бути найсильнішим у своїй країні, перемагати на всіх змаганнях, а приїхати на Олімпійські Ігри та не здобути нічого. Через психологічну невпевненість.

Основною метою на Іграх Ірина називає моральну перемогу. Адже на шляху до змагань стоїть довга виснажлива дорога, можливо джетлаг (стан людини, що виникає в результаті швидкого перетину декількох часових поясів і, таким чином, утворення десинхронізації біологічних ритмів., – ред.), Олімпійське селище, де проживають тільки спортсмени та постійне напруження. Тоді у Токіо Ірина бачила тільки спортивну залу, де готувалася до змагань та селище, де жила. Коли мрійливо люди говорять, що спортсмени багато подорожують, варто тримати у голові той факт, що вони не прогулюються містом, як звичайні туристи, не їздять до архітектурних пам’яток – там вони чекають на нове спортивне випробування. Навіть, якщо і вдається побачити красу іншої країни та її чарівних меморіалів, то ці випадки настільки поодинокі, що не варто на це розраховувати щоразу. Усе розплановано ледь не щохвилинно: як тільки змагання завершуються, спортсмени одразу сідають в автобус та прямують додому. Адже чим більше вдасться заощадити на поточних змаганнях, тим більше залишиться грошей на наступні.

Коли настає час боротися за звання найкращого чи то в Європі, чи то у світі, Ірина майже не спілкується з людьми. Винятком є тільки сестра та тренер, а інші чекають на довгі теплі розмови вже після того, як завершиться турнір. Спостерігають за успіхами Коляденко її рідні вже у новинах.

Про олімпійську «бронзу»

Коли Ірині Коляденко вдалося здобути бронзу, вона разом із тренером видихнула з полегшенням, адже морально це було неймовірно тяжко. Крім того, що Коляденко отримала третє місце, підготовка до Ігор «нагородила» її травмою коліна. Зізнаватися лікарям у тому, що порвалася зв’язка не можна було – одразу знімуть зі змагань. Коляденко каже, що порвати зв’язку набагато гірше, аніж зламати кістку. У випадку, якщо навантаження не витримали кістки, то з часом вони зростуться, а зі зв’язками так не вийде, принаймні без операційного втручання. Тому останні дні у Токіо видалися важкими – через сльози та біль їй доводилося тренуватися та морально готувати себе до, здавалося, найбільшого випробування у житті. Що дивно, на той момент, коли вона готувалася, Ірина не знала, що в неї є травма – відчувала біль, плакала та не витримувала навантаження, коли готувалася у тренувальних сутичках напередодні. Тоді, коли вона без сил сіла та заплакала від болю, тренер накрив її рушником та подав килимок. І все, аби суперниці не бачили, що Ірина плаче. Вдалося пережити цей момент завдяки знеболюючим та тейпуванню, фіксуванню коліна, аби воно трималося так, як треба.

Усього змагання тривають два дні. У перший день лікарі оглянули її та сказали, що в цілому можна виходити на арену та боротися. Що вона, власне, і зробила.

Коляденко, насправді, не розуміла, які це змагання, якого вони масштабу. І зрозуміти вдалося лише через півроку. Цікаво, що спортивні лікарі після проведення Олімпійських ігор йдуть у відпустку на місяць, тому довгоочікуване обстеження коліна, МРТ та аналізів, Ірині довелося чекати, допоки фахівці відпочинуть. У той же час телефон не замовкав – усім кортіло поговорити з Коляденко, узяти інтерв’ю, поспілкуватися щодо її бронзової медалі на Олімпіаді, дізнатися якомога більше подробиць. Все ж, операцію вдалося зробити і темп життя трохи сповільнився: тоді, після перегляду усіх статтей, фото у соцмережах та новин нарешті вона зрозуміла, через що пройшла та що вона зробила.

– А які у вас ще здобутки?

– Я – дворазова чемпіонка Європи. Цей рік був достатньо продуктивним. Я стала чемпіонкою Європи, третьою на чемпіонаті світу та здобула нам ліцензію. З чемпіонату світу в мене дві медалі. З чемпіонату Європи в мене 2 золота і бронза. Також 2 медалі з чемпіонату світу до 23 років, медаль у тому ж чемпіонаті, але до 20 років. Трішки вже назбиралося нагород за цей час (усміхається).

За життям людини, котра має якісь значні досягнення, неодмінно слідкуватимуть люди. Багатьох цікавитиме, як живе кумир, чим займається у вільний час, як поводиться у реальному житті та що відбувається у нього в особистому житті. Люди забувають, що всі, кого показують по телевізору такі ж, як і вони – можуть виносити сміття, одягнутися по-домашньому, вийти на вулицю без макіяжу тощо. Ірина каже, що під час тренувань немає часу навіть слідкувати за собою, бажання фарбуватися чи мити волосся інколи взагалі відсутнє. Єдине, на що вистачає часу – прийняти душ. Але з таким графіком Коляденко жити вже звикла, тому не надає таким дрібницям великого значення. Довелося звикнути і до того, що її можуть знімати з вікна, а потім надіслати в Instagram. Мовляв, я вас з вікна бачив. А коли Ірина виставляє в соцмережі фото чи відео, як вона готує вечерю, сусіди зверху можуть запропонувати прийти та попити чаю. Точніш, вони не пропонують, а кажуть, що зараз спустяться на поверх нижче та прийдуть на смачну вечерю або чай. Ірина такі повідомлення від дорослих чоловіків (а саме вони їй і надсилають їх з подібним змістом) вважає дещо ненормальними. Проте вона навчилася не звертати уваги на підвищену цікавість до її життя – це відволікає. Під час тренувань на неї можуть дивитися люди, за нею може слідкувати об’єктив камери, але вона продовжує тренування та не відволікається.

Саме через підвищену увагу до її життя Ірина не відповідає на питання про особисте життя. Вона не хоче виносити усі подробиці на публіку та каже, що особисте має таким лишатися попри все, бо уся інформація про неї і так подається в інтернеті, наче «на долоні». Про її особисте відомо рівно нічого – ні рідні з  Житомирщини, ні друзі з Ірпеня не видають таємниць Ірини.

– А чому ви залишилися в Ірпені жити?

– Ну, в мене тут було навчання, тренер. Коли навчання закінчилось, то постав вибір: піти далі тренуватися чи вже працювати за фахом. Але тоді не було таких доходів, у 17-18 років, щоб утримувати себе. Тренер тоді і морально, і фінансово мене підтримав. Спочатку знімала ліжкомісце, потім кімнату, а зараз вже мешкаю в Ірпені. Вважаю його рідним містом. Все своє свідоме життя живу тут, і можу вважатися ірпінчанкою. Принаймні я так думаю.

Повертаючись до питань про спортивну кар’єру, Коляденко згадала про цьогорічний чемпіонат світу у вересні, де вона боролася з білорускою. На змагання допустили російських та білоруських спортсменів. З опоненткою з білорусі Ірина боролася ще до повномасштабного вторгнення, і легко це не було, а цього разу треба було пересилити себе. До суперниць Коляденко зазвичай ставиться нейтрально, адже основна її мета – здобути перемогу. Але все ж Ірина просила тренера нагадувати їй, аби вона за звичкою не потиснула руку спортсменці з ворожої країни. Вітання ні з суперницею, ні з тренером не було ані перед сутичкою, ані після. Ірина каже, що спортсмени з країн-агресорок, хоча й ходили з гордо піднятою головою та задертим носом, однак на їхній формі не було будь-якої символіки білорусі чи росії. І Коляденко це подобалося.

Злість за те, що ці люди принесли на нашу землю, борчиня змогла направити у таку спортивну злість, яка додала сил та витривалості.

– Яка ваша мета зараз?

– Звісно, Олімпійські ігри, Париж, 2024. Це звісно така грандіозна мета. А ще в нас на початку наступного року буде чемпіонат Європи. Потім, думаю, відпочину морально, як і після минулої Олімпіади. Ну а далі вже буду думати, чи варто далі працювати. Не знаю, чи вистачить сил на все. Не можу обіцяти, що після Олімпіади продовжу тренуватися. Вже планується родина, діти, свій бізнес, чим ще займатися після спорту. Дітей тренувати я не хочу, чесно кажучи. А жити за щось потрібно буде, коли спорт завершиться.

– Ну, поки ви ще у спорті, я запитаю про кумедні випадки. Були такі?

– Ой, а такого в мене жодного разу не питали, тож я одразу не згадаю… Ну, можливо, коли ми граємо у регбі, то хтось починає на когось «бикувати», скажімо так. Ну, битися, але жартівливо, бо нам з цього смішно. В житті можете бути друзями, але гра так захоплює, розпалює емоції, що ти закриваєш очі і вже типу борешся. А коли відходиш, то розумієш, що це був цирк. А ще мені смішно, що на тренуваннях зі мною ніхто не говорить, не вітається, бо я з кам’яним обличчям стою. А ще я під час тренування знімаю окуляри, бо в них там сенсу немає. І іноді не вітаюсь з кимсь, бо я їх просто не бачу, а потім питають, чого я мовчу, мовляв, відморожена якась. А я просто їх не бачу, бо в мене зір -2.

Ірина розповідає, що головне для неї – бути впевненим у собі, не звертати уваги на людей, різні коментарі та думки. Головна філософія Коляденко – навчання має продовжуватися все життя. Не має бути такого, що люди на провчилася в університеті та забула про свій розвиток. Прикладом жаги нових знань та вмінь став один чоловік в Америці, який узяв в кредит маленький вертоліт, щоб навчитися літати. Хоч йому і 50 «з хвостиком», чоловік прагнув навчитися чомусь новому та шукав можливості. Характерною рисою українців, яким вже за 50, Ірина називає бажання сісти та відпочивати, колупатися у землі на городі та закинути навчання. Адже на її думку старші люди вважають, що вони прожили життя і немає потреби у подальшому розвитку. Однак Ірина зазначає, шо у школі навчалася погано, але зараз у неї є всі ресурси, аби дізнаватися те, що їй хочеться. Зараз її зацікавила нутриціологія – вона знайшла курс та навчається тому. Треба англійська – знайшла вчителя, з яким вивчає іноземну мову. Коляденко сміється, що змушує читати свою бабусю, аби та збагачувала свої знання. Для того, щоб досягати чогось та рухатися далі потрібно постійно вдосконалюватися. І це має робити не тільки вона, а й тренер: немає такого, що розвивається хтось один у команді.

– Розкажіть про ранок 24 лютого.

– Тут вже треба не кава, а щось міцніше, знаєте (сміється). 24 лютого ми були у Конча-Заспі, там є олімпійська база, де ми буваємо на зборах. Ми там тренувалися, готувалися до змагань, дівчата мали о сьомій ранку летіти в Туреччину. Тоді ми прокинулися від вибухів. А я лежу під ковдрою і не розумію, що відбувається, що я маю робити. Чи я маю збирати речі, чи що мені робити? Я просто лежу і мене трусить під ковдрою. Тоді до мене зайшла прибиральниця та почала обурюватися, що я отак просто лежу. А я лежу не від того, що мені все одно, а тому що не розумію, як все піде далі. Ще дівчата ж мали їхати в аеропорт, вилітати на змагання, а там вже усе стріляє, вибухає. Вони приїхали в аеропорт, там люди пальцем у скроні покрутили, сказали, що вони трохи неадекватні. Коли всі зібралися знову на базі, сіли у дві машини та поїхали. Машину, яку я придбала на свої чесно зароблені кошти довелося залишити, бо колесо пробите було. Я встигла з нею вже десять разів попрощатися. В Ірпені я швидко зібрала речі та поїхала у село Дмитрівку, там рідні мої живуть. Ми просиділи там до 10-го березня, вже на той час не було світла, води та газу, харчів туди теж ніхто не привозив. Поруч почали будинки горіти, бо росіяни стріляють – не долітає, наші стріляють – не долітає, а ми були десь посередині. І, пам’ятаю, ми ще тоді подивилися на ліс, що був поруч та побачили, як там російський десант висаджується. Я тоді чітко сказала – нам треба їхати. Мені було страшно, бо в мене жовта автівка, її видно за кілометр, а треба було вивозити купу людей. Всі тоді одне одному ледь не на голову повилазили, ще кіт був, якому ставало ну дуже погано під час дороги. Смерділо страшно (сміється), а я ще намагаюсь сконцентруватися. Але я навіть не пам’ятаю, як ми виїхали. Я просто сіла за кермо та почала їхати. Тоді вперше їхала на Житомирській трасі по зустрічній смузі, було дико і дуже страшно. Після того виїхали на Вінницю. Швидко виїхали, бо не пам’ятаю, як це сталося. Їхали 20 годин, я була дуже втомлена за кермом, насправді. І ще бабуся поруч сиділа. 20 годи! І уявіть впродовж всього цього часу її не турбували ні болячки , ні тиск – навіть не пікнула, а їй 80 років. Вона увесь цей час ще спостерігала, чи за нами їдуть знайомі, чи все добре.

Після того Ірина з молодшою сестрою поїхали у Хмельницький. Потім – Угорщина, де їх прийняли на місяць, але довго Ірина не витримала та повернулася з сестрою у Хмельницький, де провели півроку. З болем згадує, як дізналася про приліт в квартиру в Ірпені – снаряд потрапив прямо у вікно. Тоді її друг записав відеоповідомлення та попросив не хвилюватися, що все неодмінно відбудують. Тоді на відео вона побачила свою понівечену квартиру. Єдине, що заспокоювало – квартира тільки готувалося до ремонту, тому значних втрат понівечене помешкання не зазнало.

– Давайте до чогось хорошого повернемося. З якими думками ви засинаєте та прокидаєтеся?

– На ніч доводиться пити іноді снодійні, бо дуже багато думок в голові перед сном. Але в основному думаю про те, як правильно розрекламувати свій магазин. Зранку думаю про те, як піднятися з ліжка. Ще у мене є свій ритуал, день у мене вже наперед розпланований. Якщо я не знаю, чим зайнятися, то навчаюся. Або, якщо відчуваю, що морально не надто добре, то можу помедитувати, постояти на голках. Ще дуже люблю зарядку зранку.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

• Кава

Улюблена страва?

• Борщ

Улюблене місце в Ірпені?

• Набережна

Улюблена книга?

• «Жінка, яка має план. Життя, сповнене пригод, краси й успіху», Мей Маск

Улюблений фільм?

• “Сам удома”

Улюблений колір?

• Сірий

Улюблена пора року?

• Літо

Що робить світ кращим?

• Навчання

Яке ваше визначення кохання? 

• Довіра та підтримка

Що, на вашу думку, є найбільшою несправедливістю у світі?

• Війна

Опишіть себе трьома словами?

• Добра, щира, красива

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про Валентина Дідковського з Бучі з 2014, який допомагав хлопцям на фронті, а 27 лютого 2022 прийняв свій найважливіший бій – самотужки зупинив цілу колону ворожої техніки на вулиці Вокзальній, про лялькарку Оксану Цюпу з Ірпеня, про Ігора Бубнова з Ірпеня: “Мене хтось бачить як просто Бубу, а хтось – як сильну, добру людину. І це дуже важливо. Як людина бачить цей світ — так вона і живе”. Про Василя Харитоненка з Немішаєвого – від льотчика до засновника видавництва та про Константина Гудаускаса – громадянина Казахстану з Бучі, який евакуював понад 200 людей й про Єлизавету Овраменко: дівчину, яка має талант на всі випадки життя. А також про Миколу Василькова: «Я все життя мріяв бути футболістом» та історію Анастасії Тихої та її притулку для тварин.

Олександра Ломачук