Юлія Бережко Камінська – письменниця, яка не боїться говорити про війну у своїх творах. Вона вважає, що вони мають передати емоцію того, що ми переживаємо, щоб не втратити надію на краще майбутнє. Своїм прикладом доводить, що творити можна всюди. Юлія безмежно захоплена документалістикою і не уявляє свого життя без неї. Кожна з написаних нею історій — це результат неймовірної праці й відданості. Для неї кожен написаний рядок — це найтонша робота над текстом. Вона підтримує ідею постійного самовдосконалення й переконана, що працювати над собою потрібно безперервно.
Сьогодні в “Інформатор БІГ” історія про Юлію, талановиту письменницю та поетесу, яка не лише захоплюється своєю роботою, а й працює над розвитком своєї творчості. Ще у дитинстві вона спробувала свої сили в письменництві. Згадує ці перші спроби зі сміхом, називає їх кумедними, але саме вони й стали тим вирішальним моментом у її творчості.
– Як ви опинились в Бучі? І чим вона вас зачарувала, що продовжили будувати своє життя саме у БІГ-регіоні?
– Я народилася в Чорнобаївці в Херсонській області. Навчалася в школі-інтернаті, потім — в академічному ліцеї при Херсонському державному університеті, але пізніше наважилась поїхати в Київ вступити до Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Інституту журналістики. Таким чином опинилась у столиці. Сім років жила в Києві, а потім доля привела мене до Ворзеля, де ми з чоловіком 5 років жили в будинку його батьків, а останні 12 років проживаємо з сім’єю у Бучі. Маємо двох дітей.
– Які Ваші приємні спогади про дитинство?
– Саме тоді я почала писати вірші. Я була дуже зачарована словом, музикою слова. І тим, що все це можна римувати між собою і поєднувати в один великий твір. І хотіла розвиватися в цьому напрямку. Книжки і все, що довкола них — це було для мене в дитинстві найприємнішим. Щоправда, в моєму дитинстві не було таких розкішних видань, як сьогодні. Тоді я, натрапивши на цікаву книжку у друзів, навіть бралася її переписувати… Марила книжками і мріяла бути причетною до їхнього написання.
“Марила книжками і мріяла бути причетною до їхнього написання”
– Як почали свою творчу діяльність?
– Ще в першому класі… Коли прочитала добірку віршів у кінці “Абетки”. Загорілася бажанням творити. Завела спеціальний зошит і почала щось писати. Дурниці різні, звісно. Але те дитяча писанина насправді багато чого дала. Почала замислюватися над чим, заради чого живу, чого прагну, яким бачу майбутнє… Із часом зрозуміла, що потрібно багато всього знати і володіти мовою. Досить швидко зрозуміла, що не маю достатньої мовної бази. У селі під Херсоном рідкістю було почути чисту українську мову, переважно звучав суржик та російська. То ж довелося багато працювати з цим, що не припиняється й зараз. Взагалі після року проживання в Європі я зрозуміла, наскільки у нас унікальна та красива мова. І вона особливо підходить для поезії.
– Що мотивує Вас у періоди емоційного вигорання?
– Життя! Все нам дає саме воно. Як ті чи інші події я переживаю та як вони відбиваються в моїй душі. Я пишу щось постійно — стільки себе пам’ятаю. Із початком повномасштабного вторгнення поезій, щоправда, створила не багато. Усі слова мають силу, я би сказала, що вони магічні. Своїм словом, особливо написаним, ми програмуємо наше майбутнє. Ці важкі часи я дуже складно переживаю, мені постійно доводиться себе «витягувати» психологічно. Ми всі маємо триматися, вірити у краще, але навкруги дуже багато болю. У якийсь момент розумієш, що не встигаєш перетравлювати всі емоції всередині. Яка тут роль творчості? З цим треба бути дуже обережним, особливо в поезії. Писати про війну — це ніби множити печаль на Землі. Разом із цим ти відкриваєш «скриньку Пандори» у своїй душі і не знаєш, впораєшся з цим до кінця, чи ні. Але не писати — це теж не вихід… Поезія має передати емоцію того, що ми переживаємо. Вона має бути й зараз.
– З якими проблемами постійно стикаються творчі особистості? Зокрема, й у БІГ-регіоні?
– Для будь-якого митця найважливіше — відчувати себе потрібним, мати можливість поєднувати роботу і творчість, мати умови для самореалізації. Я працювала багато років в Ірпені. Потім жила в Європі і працювала там у творчій сфері та могла порівняти ставлення до творчих особистостей тут і там (хоча там нарікання митців аналогічні). Моя діяльність знаходила підтримку, що давало сили. У нас завжди було якось не до культури, не до розвитку мистецької інфраструктури. В Україні практично відсутнє таке явище, як гонорари за виступи, публікації, літературних видань критично мало, та й їхні тиражі мізерні. Тут є про що говорити, працювати з цим треба системно і на різних рівнях. Сподіваюся, що після війни прийде усвідомлення важливості більш серйозного ставлення до розвитку культури.
– Над якою своєю книгою ви працювали найбільше? З якими труднощами стикалися?
– Зараз видавництво взяло до друку мою книжку «Україна: пекельний 22-й. Народний щоденник». Я почала працювати над нею, щойно ми виїхали з Бучі до Кракова. Допомагала мені в цьому моя колега — журналістка, історикиня Алла Багірова. Ця книга виграла конкурс, організований Київською міською держадміністрацією, і тепер буде видана накладом 5 тисяч примірників. Це великоформатна книга на 320 сторінок. Тут багато журналістської праці, сюди увійшла велика кількість історій різних людей, їхніх коротких, але дуже емоційних і живих розповідей, проза, поезія, фотознімки з багатьох міст і містечок України. У книзі представлено дуже багато історій людей із БІГ-регіону. Вони транслюються як через розповіді, так і через фотографії. Я хочу обов’язково представити її в Ірпені та Бучі, бо це потрібно зробити. Ще одна книга, над якою я 2023 року працювала дуже інтенсивно, — «Віктор Глушков. Творець нових світів». Це біографічне видання про відомого академіка, засновника Інституту кібернетики. Він залишив потужний слід у розвитку кібернетики та дав базу для створення нових проєктів світового рівня. Багато років жив і працював у Києві, його іменем названий проспект, кафедри в провідних столичних вишах, похований він на Байковому кладовищі. Це була моя друга книга із серії «Сторічні ювіляри». Однак окрім цього були книжки документалістики, впорядкування антології воєнної лірики, робота над книжками інших авторів
Книги
«Ця книжка про живе, її не можна спокійно читати, я дуже рада, що вона привернула увагу членів журі й вони зрозуміли, що її варто зберегти та видати».
– Як готуєтесь до написання біографічних книг, адже це дуже клопітка праця?
– Дуже цікаво працювати над чимось значущим. Щоб написати про одну постать, потрібно опрацювати велику кількість літератури, спогадів, листів, фотографій. Пишу живою мовою, аби розповісти про людину справді хотілося прочитати. Намагаюся зробити матеріал багатогранним — знайти різні відгуки людей, а також поспілкуватися з родичами моїх героїв. Це не монографія — це більше журналістська робота. Люблю документалістику, це приносить мені задоволення.
– У Вас великий досвід у журналістиці? Як вважаєте, журналістика — це творчість?
– Журналістика — це насамперед робота з інформацією, але вона може дати поштовх для розвитку творчості. Мені завжди подобалося писати про людей. Цим я зараз і займаюся. І мова не лише про згадані книжки. А й про низку зафіксованих документальних історій людей, які пережили війну. Ці історії увійшли до інших книжок.
– Розкажіть про ранок 24 лютого, будь ласка. Чи були ви в окупації?
– Це був дуже тривожний день. Слово «Почалося…» стало для мене тотожним війні, тотожним 24 лютого. Я не допускала думки, що у наш час можливо все те, що сьогодні відбувається в Україні. Тому першою думкою було не тікати кудись, а приготуватися до непростих випробувань, перебуваючи вдома. У перший день ми з родиною зробили необхідні продуктові закупи. Війна в наш край прийшла відразу — вже лунали вибухи в сусідньому Гостомелі, автоматні черги, вночі прилетіли ракети на залізничні шляхи. До нас переїхали друзі, щоб ми разом змогли перебувати в більш-менш безпечному місці — підвальному приміщенні нашого будинку.
– Щодо евакуації, я вагалася до останнього. Поки в нас був інтернет і працювали телефони, ми бачили, з якими труднощами люди вибираються з Ірпеня та Приірпіння загалом. Для багатьох це оберталося трагедією, бо виходити доводилося під вогнем. Психологічно рідні стіни створювали відчуття спокою і захищеності, хоч ми і розуміли всі ризики. Рішення ухвалила в останній момент, коли до нашого дому під’їхав сусід і запитав, чи готова. Швидко зібравши якісь речі, з сином виїхала в повну невідомість. Донька вибралася з друзями кількома днями раніше.
– Як проходили ваші дні у Польщі?
– Потрапили до Кракова… випадково. А може, це й не випадковість? Виїхавши з дому, я почала розпитувати друзів, де нас можуть прийняти. Але за два тижні війни хлинув такий потік біженців, що вже й не було куди прямувати. Тоді з цим запитанням звернулася у фейсбуці. Посипалися пропозиції проживання в Європі. Один зі знайомих порекомендував відомого піаніста Кевіна Кеннера, який готовий був прийняти в своїй польській оселі. Це дивовижно, що нас прихистили люди, із якими ми були абсолютно незнайомі. Особисто зустрілися з ними лише через кілька місяців після нашого приїзду, адже мешкають вони в іншій країні. На сьогодні ця родина стала нам дуже близькою і рідною. Ми щодня спілкуємося, разом відпочивали й навіть провели два спільних музично-поетичних концерти, поєднавши музику з поезією. Ці стосунки неймовірно підтримують і дають сили жити далі.
Поетеса разом із Кевіном Кеннером
– Які у Вас плани на майбутнє? Можливо, ще одна книга?
– Сподіваюся, що не одна книга… Ми щодня переживаємо події страшної війни. Нас звідусюди оточує біль, і зрозуміло, це не минає безслідно. Його треба виводити з душі, працювати з ним. Цим пережитим досвідом потрібно ділитися з іншими, аби люди бачили й розуміли, що війна — це жахливе явище. Культура також відіграє велике значення, як і мова. Потрібно було проводити більше українізації, не насильницької, а саме через підтримку і популяризацію української культури і мови. Зі слів моїх знайомих, росіяни одразу після окупації Херсона зайшли до бібліотек та знищили книжки сучасної української літератури та історії, натомість завезли свою літературу. Думаю, що після війни потрібно суттєво переосмислити роль українського слова в країні. Перебуваючи в Європі, я відзначила, що вони намагаються увіковічити абсолютно все своє, рідне. Скажімо, в маленьких селищах та містах є музеї, названі на честь видатних людей того чи іншого краю. І так, там може бути мало експонатів, але кожен із них гідно представлений, доповнений різними аудіо- та відеоматеріалами тощо. В Україні багато талановитих людей, нам теж не завадить така практика, і вірю, що після нашої перемоги в країні буде відроджено чимало несправедливо забутих і викреслених історії достойних українських імен.
– Юліє, як проводите вільний від роботи час?
– У мене такого часу небагато. Переважно вдома з родиною. Зараз мені цікаво працювати з глиною — освоюю цей напрямок. Влітку доглядаю за садом. Із чоловіком займаємося цікавими для нас домашніми справами, трохи мандруємо Україною і захоплюємося художньою фотографією.
Бережко-Камінська
Наше традиційне бліц-опитування:
Улюблений напій?
- Натуральний лимонад
Улюблена страва?
- Салат «Цезар»
Улюблене місце в Бучі?
- Мій дім
Улюблена книга?
- «Цитадель», Антуан де Сент-Екзюпері
Улюблений фільм?
- «Куди приводять мрії»
Улюблений колір?
- Більшість кольорів
Що робить світ кращим?
- Світло всередині нас
Яке ваше визначення кохання?
- Повне всеприйняття та взаємодопомога у розвитку. Безмежна ніжність
Що, на вашу думку, є найбільшою несправедливістю у світі?
- Якщо брати до уваги закон карми, то це питання ризикує залишитися без відповіді. Ми не маємо повного уявлення ані про себе, ані про суспільство, ані про це життя.
Опишіть себе трьома словами?
Жінка. Життя. Поезія
Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!
Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про Дениса Тупицького з Ірпеня: “Спорт – не просто хобі, це – тяжка щоденна праця”, Богдана Притулу з Ірпеня -15-річного літератора, який свої думки викладає на “Аркуші”. Про Ташу Торбу з Ірпеня: “Не існує людей, які не можуть малювати – є лише дорослі, яким у дитинстві сказали, що у них це не виходить”, про Валентина Дідковського з Бучі з 2014, який допомагав хлопцям на фронті, а 27 лютого 2022 прийняв свій найважливіший бій – самотужки зупинив цілу колону ворожої техніки на вулиці Вокзальній.
Попко Микола
