Інформатор Буча, Ірпінь, Гостомель

Обличчя

Життя та творчість Ірини Феофанової з Ірпеня : сценарії, книги та секрети сторітелінгу

Ірина Феофанова – не просто сценаристка та письменниця з Ірпеня, вона – майстер слова, чиє перо творить історії, що захоплюють серця та змушують задуматися. За її плечами – 30 сценаріїв для українських фільмів та серіалів, які занурюють глядачів у вир емоцій та переживань. Займатися улюбленою справою почала ще з дитинства. Після початку повномасштабного вторгнення написала книгу, де описала історії жінок, яким довелося тікати з власної країни. Цей твір став не просто свідченням жорстокої реальності, а й гімном стійкості та незламності українського духу. Зараз Ірина виховує доньку та продовжує творити. Її нове захоплення – сценарії для театральних вистав, які вже здобули визнання та з успіхом йдуть на сценах різних куточків України.

Сьогодні в Інформаторі БІГ історія про те як психологиня за освітою стала сценаристкою та письменницею. Ірина переконана, що сторітелінг – це не просто її хобі, але й необхідна частина життя. Вона стала втіленням незламності та наполегливості. Кожен етап життя, за її словами, – це урок, який завжди можна перетворити на вигоду для себе. Вона не тільки відтіняє свої власні думки та переживання на папері, але й робить це так майстерно, що її історії стають захопливими та змушують задуматися.

– Які ваші приємні спогади про дитинство?

– Я народилася в Києві, тож всі мої спогади пов’язані з рідним містом. А ви, напевне, хочете почути про Ірпінь? Я в Ірпені живу з 2014 року, ми з чоловіком свідомо вибрали це місто для життя, хоча мали змогу жити будь-де в Києві. Тому дитячих спогадів про Ірпінь я не маю, втім у мене є ціла купа неймовірно приємних і важливих дорослих спогадів про це місто: народження моєї донечки, її перші кроки і слова, прогулянки на велосипеді по нашому лісу, зустрічі з друзями на Набережній, найсмачніша кава у готелі «Ірпінь»…можу перераховувати безкінечно.

“Я в Ірпені живу з 2014 року, ми з чоловіком свідомо вибрали це місто для життя, хоча мали змогу жити будь- де в Києві”

-Як ви вирішили займатись саме написанням книг та сценаріїв?

– Приблизно з 9-10 років я почала писати маленькі оповідання, а пізніше – романи. Мій найперший дитячий роман був про англо-французьку війну – війну Білої та Червоної троянд. Я так надихнулася розділом у шкільному підручнику з зарубіжної історії, що мені дуже захотілося написати про цю дивну війну з красивою назвою. Звісно, це був дитячий наївний рукопис, втім я досі його зберігаю, іноді навіть перечитую і усміхаюся. От такі були мої перші кроки у сторітелінгу. А далі, закінчивши школу, я мріяла стати театральним режисером, планувала вступити до університету ім. Карпенка–Карого. Мої батьки не вважали, що це щось серйозне і, так як саме вони мали платити за моє навчання, довелося йти на компроміс. Компромісом стало навчання на психолога в Національному університеті внутрішніх справ України.

– Але все ж таки, ви не працювали за фахом?

– Так, психологом я довгий час не працювала. Хоча зараз, через 17 років після отримання диплому, вертаюся в професію і зараз вчуся на клінічного психолога і травмотерапевта. Після закінчення університету я почала працювати на телебаченні. Саме там і почався мій шлях сценариста. Спершу було дуже не просто – написати сценарій для серіалу це не те саме, що написати дитяче оповідання. Але у мене були круті вчителі, шалені темпи (127-серійний серіал за рік) і велике бажання розказувати історії.

-Над якою своє роботою ви працювали найбільше? Яка стрічка найбільше запам’яталася?

– У моїй фільмографії багато серіалів, а фільм лише один. Над серіалом працює команда авторів, самотужки написати навіть 16-серійний серіал практично неможливо. А от 90-хвилинний фільм ти пишеш сам. Тому з усіх своїх проєктів я найбільше люблю і пишаюся телевізійним фільмом «П’ять років та один день», сценарій для котрого я написала, працюючи на СТБ.

Книга

– Як вирішили написати власну книгу? Які події надихнули вас?

– На телебаченні такий шалений темп роботи, що ти не встигаєш перепочити. Із закінченням одного проєкту – настає інший, тому писати щось поза роботою навіть не хочеться. Повномасштабне вторгнення росії в нашу країну все змінило. 24 лютого я лишилася без роботи, але звичка писати і висловлювати свої почуття саме таким чином – лишилася. Тому буквально в перші тижні війни я почала писати. Втім, не сценарії, це надто специфічний продукт, щоб писати його «для душі», ні, я почала писати театральні п’єси, потім – новели. В травні 2022 року Інститут літератури в Кракові запросив мене на письменницьку резиденцію, і от саме  за  підтримки  Інституту  я  зібрала  написані  новели під одну палітурку.

“Моя книга – це 8 художніх новел, але всі вони однозначно засновані на реальних почуттях”

«Моя книга – це 8 художніх новел, але всі вони однозначно засновані на реальних почуттях. Кожна новела – окрема історія, присвячена адаптації жінок-біженок і жінок-переселенок. Моїх героїнь війна вирвала з коренем і кинула в чужі села, міста й країни. Спочатку в цих локаціях ми чужі, але робимо все, щоб стати своїми, хоча найбільша наша мрія бути рідними. Але рідні ми тільки вдома. Звідси і назва, яка показує шлях адаптації – від чужої до рідної», – каже Феофанова.

Війна

– Як проходили перші дні війни?

– Страшно, голосно, як і в усіх, хто був в Ірпені, Бучі і Гостомелі. 25 лютого мій чоловік вивіз нас з донечкою і нашим собакою спочатку до родичів у село, а потім в Яремче. На початку березня чоловік пішов на війну, він досі на передовій. Тож у ті перші тижні і місяці повномасштабної війни я опинилася у досить дивному стані: все, що мала, зникло в один день. Щоб якось відволіктися від подій, думок та тривог, почала писати. Це була моя віддушина, саморефлексія, спочатку без якогось конкретного плану бути надрукованою і почутою. Це Інститут літератури у Кракові, як я вже казала, спрямував мої думки у напрямку книги, за що я дуже вдячна колегам- полякам, без них і їхньої підтримки книги  не було б.

–  Як проходили ваші дні у Польщі? Чим ще займалися?

– Це були чудові три місяці, які ми з донечкою провели у мирі. Красивий Краків, зустрічі з письменниками і поетами, нові друзі. Втім, як тільки закінчилася резиденція, ми одразу повернулися в Ірпінь. А з Інститутом літератури я досі дружу – час від часу роблю для їхнього порталу  інтерв’ю з українськими митцями.

«Це дуже цікаво – спробувати себе у ролі журналістки. Ти маєш у голові певну картинку про людину, після розмови ця картинка або підтверджується, або, як частіше буває, ти розумієш, що людина зовсім інша», – зізнається Феофанова.

Повернення в Україну

–  Після того, як повернулася в Ірпінь, я одразу написала список видавництв, які мені подобаються найбільше. І почала розсилати рукопис своєї книги. Я смілива, тож перші, кому відправила рукопис – це «Видавництво Старого Лева». Через три тижні мені відповіли, що книга є, давайте друкувати. Звісно, я сказала «так». І вже через декілька місяців – у січні 2023 року, – вона вийшла в світ.

– Які у вас плани на майбутнє?

– Зараз я сконцентрувалася на театральних п’єсах. До речі, скоро, 17 січня, у Львові в театрі Марії Заньковецької буде прем’єра вистави за моєю п’єсою «Тюбік». У кого є бажання – приходьте. Це комедія про ухилянтів, тож буде гаряче (сміється).

-Можливо, буде ще одна книга у новому році?

– Я думала над цим. Рік тому навіть почала збирати нові новели і придумала назву для книги «Самотності під час війни». Але не можу сказати, що моя перша книга мала особливий успіх. Так, були презентації в Україні і в Кракові, я отримувала позитивні відгуки читачів, втім, одверто кажучи, я очікувала більшого. Тому мій ентузіазм щодо прози дещо згас. Можливо, якби це були мої перші спроби у сторітелінгу, я би сприймала ту помірну увагу до книги як норму. Але я професійний сторітелер, я реалізувалася як сценарист і реалізовуюся зараз як драматург, мої п’єси ставлять і організовують читки в Україні та світі, я почута. Чи є сенс вигризати собі звання письменника ? Я не знаю. Поки що не знаю. Можливо, з часом передумаю і напишу ще багато книг.

“Чи є сенс вигризати собі звання письменника ? Я не знаю. Поки що не знаю. Можливо, з часом передумаю і напишу ще багато книг”

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

  • Кава

Улюблена страва?

  • Омлет, який готує мій чоловік

Улюблене місце в Ірпені?

  • Центральний парк

Улюблена книга

  • “Матуся та сенс життя”, Ірвін Ялом

Улюблений фільм?

  • “Форрест Ґамп”

Улюблений колір?

  • Фіолетовий

Що робить світ кращим?

  • Відсутність рашистів

Яке ваше визначення кохання? 

  • Вміти приймати кохану людину такою, якою вона є

Що, на вашу думку, є найбільшою несправедливістю у світі?

  • Те що, рашисти досі існують

Опишіть себе трьома словами?

  • Жінка. Дружина. Мати

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про  Ірину Пугач з Ірпеня та миті, що закарбовуються в історії через об’єктив її фотокамери, про Ольгу Акимову з Ірпеня: “У кожного є своя філософія. Але не всі про це знають”, про  Єлизавету Овраменко: дівчину, яка має талант на всі випадки життя. А також про письменницю Юлію Бережко-Камінську з Бучі, про  Дениса Тупицького з Ірпеня: “Спорт – не просто хобі, це – тяжка щоденна праця” та про  Богдана Притулу з Ірпеня -15-річного літератора, який свої думки викладає на “Аркуші”.

Попко Микола

Нагору