Люко Дашвар – відома українська письменниця сучасності – презентує свою нову книгу «СпАДок» не лише у соцмережах, де до недавнього часу авторка практично не була представлена, а й у бібліотеках різних регіонів. Чому вона змінила підхід до популяризації своїх творів?
Про це і про багато іншого Люко Дашвар розповіла Інформатору БІГ після зустрічі з читачами міської бібліотеки у Вишгороді. До речі, торік у жовтні відбулася її зустріч із шанувальниками в Ірпені, але це було, коли тринадцята книжка – «СпАДок» – лише очікувалася з друку.
Люко Дашвар (справжнє ім’я Ірина Чернова) – письменницею і сценаристкою стала у 2000-х, змінивши журналістику на красне письмо. Її письменницький старт став високим і справді зірковим (хоч вона не любить високих слів, але ж ми, читачі, маємо право так сказати): перший роман – «Село не люди», у 2007 році став лауреатом премії конкурсу «Коронація слова». Два романи, випущені у наступні роки – «Молоко з кров`ю» (2008) та «Рай.Центр» (2009) також отримали відзнаки цієї престижної премії, що відкрила немало талановитих авторів. Роман «Молоко з кров`ю», окрім того, став переможцем конкурсу «Книжка року ВВС-2008». Власне, можна говорити про відзнаки багатьох книг Люко Дашвар, адже вони – справді унікальні, хоча, наприклад, роман «Молоко з кров`ю» став досить дискусійним, викликає у читачів неоднозначні емоції. Та кожну її книгу чекають читачі, вона стала найтиражнішою письменницею сучасності в Україні – загальний наклад її книг, які традиційно виходять у харківському Книжковому клубі «Клуб сімейного дозвілля» сягнув понад 870 примірників.
Тринадцять книжок – тринадцять світів, які створила Люко Дашвар. Тринадцять історій, які можуть подобатися, а можуть і не подобатися, можуть викликати захоплення, а можуть і дискусії, але точно нікого не залишають байдужими.
Ірина Чернова – Люко Дашвар
Я ж особисто через віхи письменницької діяльності, через сторінки книжок Люко Дашвар бачу Іру Чернову – мою давню подругу, з якою нас пов’язує багато спільних спогадів ще з далеких 1980-х років, коли ми обидві жили і працювали в Херсоні: Ірина – в обласній молодіжній газеті, я – на обласному радіо. Можливо, тому що були молодші, емоційніші, легші на підйом, часто зустрічались родинами, говорили про різне, інколи розмови затягувались на всю ніч (пригадую, як у 1990-х, учотирьох, ми і наші чоловіки, захопившись розмовою, випустили з поля зору дітей, а вони за годину з’їли банку меду – ото ми переймались, аби їх «не поприщило»!).
Приблизно в один час переїхали: родина Ірини до Києва, а ми – у Вишгород. Звісно, спілкування продовжилось, але чи то вихор справ став потужнішим, чи ми «важчими», але так часто, як раніше, зустрічатися не виходить…
Тому зустріч із шанувальниками Люко Дашвар у Вишгороді стала для нас прекрасною нагодою зустрітись з Ірою Черновою – хоча б так, ненадовго, і поговорити не лише про справи житейські, а й про творчість і все, що навколо творчості «крутиться».
Насамперед запитала про соцмережі. Донедавна Ірина їх якось ігнорувала. Пригадую, кілька років тому підписалась на її Facebook-сторінку, але Ірина сказала, що ту сторінку ведуть видавці, а не вона. А ось якийсь час тому (Ірина нагадала, до з літа 2022-го) побачила її сторінку – Люко Дашвар –у тому ж таки Facebook, і ця сторінка була жива, Ірина вела активний діалог з читачами, і це було читати дуже цікаво. Та через якийсь час Ірина постукалась до мене вже з іншої сторінки, що здалося досить підозрілим – вона не та людина, щоб тиражувати акаунти у соцмережах. І лише телефонний дзвінок Ірини зняв сумніви: її попередню сторінку Facebook невідомо чому заблокував…
Приємна зустріч із давньою подругою
Тож нам було про що поговорити.
–Ірино, «СпАДок» – це тринадцята твоя книжка, і перша книжка, яку ти презентуєш читачам особисто. Попередні дванадцять такої честі не удостоювались…
–Так, до літа 2022-го, коли я задумувала книжку «СпАДок», мене не лише не було в соціальних мережах, а й частих зустрічей з читачами я теж не практикувала. Зазвичай зустрічалася з читачами на книжкових форумах та виставках. Я була переконана, що не треба заздалегідь розповідати про свої книги, бо це, можливо, схоже на нав’язування думки автора, і навіть може змінити сприйняття книги. Тобто я жила з усвідомленням, що я пишу, а читач сам інтерпретує.
Але війна змінила все. І всіх. Мені захотілося бачити свою аудиторію, своїх читачів, спілкуватися з ними. І коли почала робити це частіше, то відчула, що ці зустрічі мене дуже надихають. Вони насправді різні. Я навіть після кожної зустрічі серед усіх запитань вибираю найцікавіше, те, що спонукає до роздумів. Якось на одній із зустрічей мене запитали – навіщо взагалі потрібна культура, якщо вона не зупиняє війни. А під час іншої зустрічі дівчинка запитала – чи підвищують моральність автора тексти, які він пише. Я була вражена такими запитаннями.
–Про що твоя нова книжка?
–Це за сюжетом детектив. І це перша книга, написана під час війни. І це не просто формальні слова, ця книжка для мене є особливою. Бо в мене відчуття таке, що з 24 лютого все обнулилося, всі сенси стали іншими, ніж раніше, все сприймається інакше. Тому і книжка давалася важко. Я зрозуміла, що я не можу писати про те і так, як я писала раніше.
Автограф-сесія
Ця книжка почалася з думки, яка народилася у перший день війни. Мені подзвонила одна людина з-за кордону і запитала: що відбувається? Я в стані шоку сказала, що це наше остаточне прощання з радянським союзом. А потім подумала: чому, власне, я так сказала? І от я з цією думкою ходила півроку…
Тоді працювати, навіть сідати за комп’ютер я не могла… Не було думки про книжку, була думка саме про те, що відбувається прощання з радянським союзом. А влітку 2022-го прийшла ідея, я вже визначилась яким має бути сюжет. Я хотіла передати саме цей меседж, щоб це прощання було остаточним. Закінчила писати влітку 2023-го.
–Вдалося передати меседж?
–Коли сідала писати – була налаштована більш оптимістично. Бо як по факту буде – я не знаю. Та знаю точно, що замислитись цей роман змусить. Мені хотілося б той меседж, про який я розповіла, донести не на рівні якихось філософствувань, а на рівні людей. Як і в попередніх книжках, я прагну показати цінність кожної людини.
Це сімейна історія, я вже сказала, що за сюжетом детектив, де виникає питання – а хто зловмисник. Але коли читатимеш, паралельно ловитимеш себе на тому, що у тебе виникає й інше запитання, і тим над ним думатимеш. Але яке запитання – не скажу. А відповідь отримаєш лише на останній сторінці книги. Книга має кілька пластів. І кожен побачить в цій історії щось своє. Хтось – тільки детектив, а хтось – щось глибше…
У центрі подій – родина колись відомого радянського архітектора, який живе у передмісті Києва. Одна частина його сім’ї проживає в Москві, а інша – у Києві. За тиждень до війни усі збираються, щоб поділити спадок старого, але все відбувається і завершується не так, як планувалося. Закінчується історія 25 лютого 2022-го… Сюжет переповідати не буду, прочитаєш. Скажу лише, що там є різні герої і різні ситуації.
–Справді, звучить інтригуюче. І дуже хочеться по швидше прочитати роман. Та якщо ми вже говоримо довкола нього, то не можу не запитати про обкладинку. Вона вибивається з-поміж обкладинок попередніх дванадцяти книжок, які вийшли в одному стилі. Чому? Чи так вирішив видавець?
–Видавці якраз хотіли щоб ця книга була в такому ж стилі як і попередні. Це стиль, розроблений видавництвом, яке аргументувало це тим, що книги мають бути в однаковому стилі, з однаковими корінцями. Для мене це смішно насправді, але комусь це видається правильним з точки зору естетики. Тож видавці наполягали, щоб і ця книга була в такому ж ключі, однак я відмовилась. У нас з цього приводу були суперечки.
Зустріч із читачами
Один раз я уже пішла на компроміс. Він стосується книжки «На запах м’яса». Початкова назва була – «Майкампф», тобто шлях Майки, головної героїні. Але видавці, здається злякались такої назви, почати говорити про асоціації з Гітлером і про те, що цього ніхто не зрозуміє. Тому змінили назву. І знаєш, ця книжка для мене якась трохи чужа. Бо це не моя назва. Тож я наполягла, що вдруге на компромісу не піду.
В обкладинці «СпАДку» закладено низку символів. Усе не просто так. Зверни увагу – замість передмови тут є два коротеньких тексти. Один називається «Ч/б + кров», другий –«Нитка роду». З них треба починати читати роман, бо вони пояснюють цю обкладинку. У нас сьогодні справді така реальність – чорно-біле плюс кров. Це час боротьби світлого і темного. І це буде домінантою до того часу, поки не закінчиться війна. Час такий – і обкладинка така. І не може вона бути в цей час іншою для мене. До того ж, на мою думку, художник перевершив себе. Коли читатимеш – зверни увагу, він зашифрував у ілюстрації відповідь одне із запитань, які у тебе виникатимуть. Я нею дуже задоволена.
«СпАДок» –назва трохи дивна, навіть містична, у ній виділене слово «АД». Це щось справді пекельне і фатальне?
–Мене про це часто запитують. Навіть закидають, що я в українському творі виділила російське слово «ад», якось запитували – може, краще було б назвати роман «Пекельний спадок». Але ні. Бо тоді було б щось схоже на «На запах м’яса». І це було б не моє.
Я бачу це так: ця книжка саме про те, що наш спадок – це не тільки наше українські рушники, традиції, Щедрик тощо. У нашої нації за плечима було всякого багато.
Тринадцята книга Люко Дашвар
І ця книжка саме про те що, у наш спадок прокрався московський ад, а оскільки він московський, то й слово московське. Тому і виділила саме так. До речі, про вплив цього московського аду теж тут розповідається – не на рівні якихось політичних узагальнень, а на прикладі життів персонажів цієї історії.
– Загалом – як народжуються назви твоїх книг?
–Неможливо узагальнити, бо кожна книжка – це окремий шлях і окрема історія. Буває так, що книжка народжується з якоїсь фрази, а буває, що й книжка написана, а над назвою ще думаєш .І довго не можеш придумати.
–А серед своїх книжок маєш улюблену?
–Давай скажу тобі так. Коли починаєш писати історію – вона тебе поглинає, і безумовно ти живеш нею деякий час. Це виснажує. Тому після того, як завершиш книжку – намагаєшся навіть дещо відсторонитися від неї. Інакше не зможеш працювати далі. Тому ці історії відходять у минуле. Я не можу сказати, що є книжка більш чи менш улюблена . Є герої , яких я більше люблю, а є герої, яких я не люблю.
Найбільше я люблю Любу – героїню книжки «Рай.Центр». І мені по-людськи шкода, що я в романі цю дівчину вбила. Я живу з цим і думаю – навіщо я це зробила. Але історія вилилася у такий сюжет .
А з тих кого не люблю – Макс із трилогії «Биті є». Там є ще два герої – Макар і Гоцик, це мої люди. А Макс – не моя людина. Мені було дуже важко про нього писати. Він мене дуже виснажив. Коли я писала, я розуміла, що я його ненавиджу.
–Як ти ставишся до того, що в твої тексти втручаються редактори?
–Мої видавці – люди дуже лояльні. «На запах м’яса» – це був, по суті, єдиний випадок втручання у те, що я пишу. Безумовно, видавці роблять свою справу, редактори редагують текст, а потім я читаю і все повертаю назад.
А коли книжка виходить – подивись, що написано в кінці книжки: «Текст друкується із збереженням авторської стилістики. Саме це ти можеш побачити у моїх книгах. Це означає, що видавці знімають із себе всіляку відповідальність за те що я написала.
Побажання від письменниці Інформатору БІГ
Наприклад, з точки зору з української мови замість «давай підемо» треба сказати «нумо підемо». Але мені не звучить «нумо підемо», мені звучить «давай підемо» – це більш розмовний варіант, і це ближче читачеві. Я звертаю увагу на мелодику фрази, речення, і коли пишу, навіть навіть про себе слова промовляю, щоб почути, як це мені звучить…
–Я пам’ятаю ще з Херсона твої журналістські матеріали, пам’ятаю, як для того, щоб написати про бабусю, яку випадково зустріла, спеціально їздила у село, щоб знайти її. Потім були оповідання у журналах. А далі — романи, але перехідним етапом були сценарії, так? Серіал «Жіночий лікар» за твоїм сценарієм дивились, мабуть, усі. І зараз поєднуєш сценарії і книги. Це різні світи чи дві складові одного твого світу?
–Ти ж пам’ятаєш, книги я почала писати, коли мені було вже десь 50. То був період, коли було складно знайти роботу, бо всі хотіли, якщо сказати саркастично, 20-річних співробітників з 30-річним досвідом… Тож треба було щось робити. Щоб мати якийсь шматок хліба незалежно ні від кого, я вирішила ще повчитись – пішла на курси сценарної майстерності. Викладачами були голлівудські метри, це було навчання-інтенсив – з ранку до пізнього вечора два тижні поспіль. Я багато там навчилась.
Книги і сценарії почала писати одночасно.
І я зрозуміла що писати книги – це розкіш для автора.
Бо ти там хазяїн. Ти створюєш свій світ. І ніхто не може туди втрутитись – він може подобатись або не подобатись. Але там пануєш ти. І можеш робити все, що і як ти бачиш.
А сценарії – це інша історія, це колективний продукт, ти маєш зважати на думку і позицію команди, і там може бути по-різному. Тим більше, що туди можуть втручатися люди з такими думками із таким рівнем професіоналізму, у якому ти, можливо, бачиш якісь сумніви… Тобто все складно, це зовсім інший світ.
А книга – це те що я можу робити незалежно ні від кого, тож безумовно, намагаюсь не втратити цю можливість. Звісно, зараз пишу і книги, і сценарії. Але якби довелося вибирати між сценаріями і книжками, то я б вибрала книжки.
Квітів для улюбленої авторки багато не буває
Підписуйтеся на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися актуальні новини БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель)!
Інна Косянчук
