Максим Терьошин «Dashen» – письменник та засновник ГО «Українська асоціація носіїв кохлеарних імплантів». Написав і видав книжку «Син», яка містить в собі автобіографічні відомості та описує тернистий шлях головного героя.
Про своє життя і творчість Максим Терьошин розповів Інформатору БІГ.
– Максиме, яким було ваше дитинство?
– Народився в Харкові. Нас в родині було троє: я, моя сестра і мати. Ми часто з сестрою давали самі собі раду. Пам’ятаю, мені дуже подобався садочок. Там нас годували, було тепло, можна було поспати. В садочку відчувалася безпека, бо вдома безпеки не було. Мати наша була п’яницею, іноді в неї траплялося просвітління і вона намагалася дати нам любов та турботу, але брати їх не завжди хотілося. З родиною в Харкові жив до першого класу, ми дуже багато переїжджали по місту – мама багато пила, продавала квартири, на різницю пиячила. З престижного району ми перебиралися у менш престижний, потім у ще менш привабливий. І ось так з трикімнатної квартири ми втрьох переїхали в однокімнатну.
Власне, опинився я на Тернопільщині. Там потрапив до інтернату, вчився в ньому до одинадцятого класу. Вступив до Івано-Франківської школи поліції. Дуже хотів стати поліціянтом. Ще з дитинства була така мрія. І ось вона здійснилася. Більше того, потім я закінчив Академію внутрішніх справ у Києві. Пішов працювати до поліції, а потім… кинув.
– Чому так? Що сталося?
– Думаю, таке трапляється у багатьох – твої очікування в якийсь момент не співпали із реальністю. Картинки уявного та бажаного і те, що насправді відбувалося, відрізнялись. Дуже відрізнялись. Я очікував, що зможу добиватися правди, робити справедливі речі, допомагати людям боротися за ту справедливість. Мав романтичне уявлення, що це можливо, але виявилось, що насправді правоохоронна система не достатньо заточена допомагати людям. В поліції я пропрацював один рік.
– І куди пішли після цього?
– В інше життя. Працював в різних сферах: гаджети, мобільні телефони. Згодом влаштувався юристом. Спочатку намагався сам, на вільних хлібах заробляти, а потім найнявся на роботу. Юристом відпрацював 12 років. Виснажлива робота. Дуже швидко настає вигоряння.
– Ви вже в Бучі працювали юристом? Коли переїхали в це місто?
– Так. В Бучу ми з дружиною переїхали ще 2009-го. Спочатку мешкали у Ворзелі, де жила бабуся дружини, але там нам не дуже подобалося. У Києві було дуже дорого орендувати житло, а тому обрали Бучу. На той час ми ледь кінці з кінцями зводили. Інколи стояли перед вибором: що купити, на що першочергово витратити кошти. Згодом все стало налагоджуватися і ми є там, де ми є.
– Чим ви займаєтеся зараз?
– Допомагаю дітям, які мають вади слуху, мають інвалідність. Моя дитина народилася з проблемами слуху. Я сам знаю, що це за біда така, а тому заснував ГО «Українська асоціація носіїв кохлеарних імплантів». Допомагаємо дітям і дорослим, щоб у них були кохлеарні імпланти, щоб вони мали можливість оперуватися, можливість жити повноцінним життям. Раніше в нашій країні такого не було. Ми створили юридичне підґрунтя для цього, домоглися того, щоб держава звернула увагу на людей з такою інвалідністю і виділяла фінансування на необхідні заходи і потреби, на кохлеарні імпланти.
Окрім того, маю різні гранти від різних донорів – закордонних і українських. Спочатку цим займався самостійно, згодом цією діяльністю зайнялась асоціація. Тепер в Україні є дистриб’ютори, які офіційно постачають ці імпланти. Займаюся цим з 2012-го, а саму організацію заснув п’ять років тому.
Дорога до храму
Також я спільно зі священниками та небайдужими мирянами відкрили парафію. У Бучі не було греко-католицької церкви. В серпні 2023-го знайшлася земля, де згодом почнеться будівництво церкви. Ми вже погодили всі необхідні документи та починаємо будівництво. Церква буде на вулиці Яблунській, саме там, де відбувалися масові розстріли людей під час окупації міста російськими терористичними військами в березні 2022-го
– А як ви прийшли до того, щоб написати книгу?
– Воно якось прийшло само по собі. Десь звідти (показує вгору, на небо). Коли я почав її писати, було відчуття, ніби я проживав повторно кожну емоцію, намагався передати все як було по справжньому. Що було? Моє життя котилося, котилося і я відчув, що роблю не зовсім те, для чого призначений. Коли я до цього прийшов, зрозумів, що варто жити інакше. Знаєте що важливо? Важливо мати велике бажання жити інакше. Ти сам маєш вирішувати, яким має бути твоє життя, куди рухатись. Ми всі маємо право вирішувати, що думати, ким бути, як сприймати будь-що довкола себе.
Були різні перипетії в моєму житті. Мені робота перестала подобатися, так все напружувало в житті. І цей перманентний депресивний стан! Це таке неприємне відчуття! Ось так одного разу поїхав на реколекції зі скептичним настроєм. Не думав, що літургії мені чимсь допоможуть, але, уявляєте, згодом це змінило моє життя! Мені це допомогло! Окрім цього, я ходив до психотерапевта, пропрацьовував з ним різні дитячі травми, тому що в якийсь момент помітив, що дивлюся на речі не так, як усі. І ось це все одного разу вилилося в ідею написання книги.
Книга Максима Терьошина
Я так і сказав психологу, що напишу книгу. На її питання, навіщо мені це, відповів: «Для того, аби, коли інші читатимуть, вони знали, що у світі є любов». Я в цьому був переконаний. Впевнений, що моя книга зможе допомогти людям. Ніколи не ставив перед собою якусь фінансову мету. Свою книгу спочатку не продавав. Лише дарував. Її перші примірники я роздав людям, передавав у бібліотеки.
– І до цього часу роздаєте?
– Ні (усміхається). Наразі вже почав потроху продавати.
– Війна. Як ви зустріли 24 лютого?
– Ми були в Бучі. Все гриміло, вибухало, літало, вертольоти, стрілянина. В мене перед повномасштабним вторгненням було передчуття – щось станеться. Я вставав зранку і мене, наче щось підіймало. 24-го, як і багато людей, я думав, що це все ненадовго, треба перечекати. А вже 25 числа я сказав родині збиратися, брати все по мінімуму. Взяли з собою ще одну родину і виїхали до родичів на Тернопільщину. Проїхали добре по трасі, навіть встигли заправитися. Моя родина згодом виїхала до Відня, а в квітні я вже повернувся в Київ. Як тільки звільнили Бучу, дали газ, воду я одразу поїхав додому, куди в червні повернулась і моя родина. А вже у липні у нас тут народилась друга донька.
– Що відчували, коли повернулися?
– Біль. Розпач. Все було моторошно, все було розбите, понівечене, спалене. Було дуже боляче на все це дивитися. Але разом із тим я чомусь був упевнений, що ось той стан, в якому перебувало місто – він тимчасовий. Так само як моє життя, воно тимчасове, в мене є один день, сьогодні, зараз. В мене є майбутнє, але сьогодні найважливіше. Саме цей день. І завтра він вже буде інший. Мене це підсвітило, коли я побачив Бучу.
Я дивився і думав, що ми до війни мали не ті цінності, не ті пріоритети. Ми переживали за банальні речі, а тепер все перевернулося з ніг на голову, а ми зрозуміли важливість інших цінностей.
– Що ви робили після того, як повернулися?
– Я почав робите те, що й робив до війни – допомагати людям, які не чують. Їм для того, щоб імплант працював, потрібно заряджати акумулятори, потрібні елементи живлення. Я написав всім, і ми організували доставку батарейок, різних складових та роздавали їх людям. Коли нам давали ще якусь допомогу, одяг, серветки, ліки – ми все віддавали тим, хто цього потребував. Власне, і зараз, як засновник і керівник ГО «Українська асоціація носіїв кохлеарних імплантів», виконую роботу, яка має на меті допомагати людям. Яка робить їх щасливими. І робить їхні родини щасливими.
– А чи є в вашій родині особливі традиції?
– Так, ми взяли за звичку все благословляти.
Максим Терьошин допомагає людям, які не чують
Наше традиційне бліц–опитування:
Улюблений напій?
Кока-кола
Улюблена страва?
Смажена картопля
Улюблене місце в Бучі?
Храм, церква
Улюблена книга?
«Сліпий музикант» раніше, а зараз – Біблія
Улюблений фільм?
«Форест Гамп»
Улюблений колір?
Блакитний
Що робить світ кращим?
Любов
Улюблена пора року?
Літо
Яке ваше визначення кохання?
Це палке жертвоприношення себе, незважаючи на свої бажання, на бачення світу. Це хотіти, щоб інший був у любові. Не брати любов, а віддавати. Бути поряд з близькою людино і доповнювати один одного.
Що, на вашу думку, є найбільшою несправедливістю в світі?
Те, що кожному дарована благодать, але не кожен нею користуємося.
Опишіть себе трьома словами
Цілеспрямованість. Мотивація. Натхнення
Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!
Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про художницю Софію Мартинюк з Ірпеня, яка хоче, аби її місто стало культурним та мистецьким осередком, про Ірину Пугач з Ірпеня та миті, що закарбовуються в історії через об’єктив її фотокамери, про Ольгу Акимову з Ірпеня: “У кожного є своя філософія. Але не всі про це знають”, про Єлизавету Овраменко: дівчину, яка має талант на всі випадки життя. А також про письменницю Юлію Бережко-Камінську з Бучі, про Дениса Тупицького з Ірпеня: “Спорт – не просто хобі, це – тяжка щоденна праця”
Сергій Бондаренко, Дарія Яковенко, “Інформатор БІГ”
