Маленькі гравці бучанської «Ніки» постійно доводять, що їхня футбольна команда не дарма носить ім’я грецької богині перемоги. А веде їх до спортивних звитяг Ніна Полякова.
Цієї п’ятниці Інформатор розповість про одну з двох на всю Київщину жінок-футбольних тренерок.
«Не пишіть про мене, – просить Ніна Володимирівна, – краще про «Ніку». І багато розповідає про своїх вихованців та їхні здобутки. У шкільному музеї тісняться кубки, які команда виборювала в різних змаганнях і в різні роки. «І це ще не всі, – усміхається тренер, – частина вдома».
У шкільному музеї тісняться кубки, які ФК “Ніка” під проводом Ніни Полякової виборювала в різних змаганнях і в різні роки, – і це ще не всі нагороди
Ніна Володимирівна каже, що не буває несерйозних турнірів, і намагається пригадати ті перемоги, якими пишається найбільше. Скажімо, торік навіть карантинні обмеження через коронавірусну пандемію не завадили її команді здобути обласний «Шкіряний м’яч» і срібло зі шкільного футзалу в Києві.
“Не буває несерйозних турнірів”, – каже тренер ФК “Ніка” Ніна Полякова
Кілька разів «Ніка» ставала чемпіоном Ірпінського регіону, виривала перемогу в солідних команд. Брала участь і в міжнародних турнірах. Так, у Болгарії, де змагалися представники 12 країн, футболісти з Бучі 2010 року народження посіли 4 місце.
Та чи не найбільше, розповідає Ніна Володимірівна, їй запам’яталася перемога в турнірі на кубок мера Бучі 4 роки тому. Тоді в змаганнях були представлені команди з Ірпеня, Бородянки, Немішаєвого, Білич.
Для маленьких футболістів Ніна Володимирівна немов перша вчителька – навчає азів, а потім відпускає в дорослі команди
Утім найбільша гордість у голосі вчителя звучить, коли вона говорить навіть не про спортивні досягнення своїх вихованців, а про їхнє доросле життя: «Ніхто з них не збився з життєвого шляху. Неважливо, пішли вони у великий футбол чи ні, – вони успішні люди в житті. Знайшли своє місце, свою професію. Підтримують зв’язок, приходять у гості, не забувають, що свою життєву стежину вони розпочинали з «Ніки». Поміж нинішніх підопічних Ніни Володимирівни зараз є й син її колишнього вихованця. Хоча планів на таку велику тренерську кар’єру замолоду Ніна Полякова не будувала.
Попри те, що навчалася в спортивній школі-інтернаті, майбутню професію Ніна обрала не спортивну. Закінчила медучилище, працювала у ворзельському санаторії спочатку медсестрою, потім вожатою, вихователем. У нелегких 90-х за кермом авто об’їздила всю Україну. А коли якийсь час залишалася без роботи, сусідка-вчителька запропонувала їй взяти години фізкультури в школі, бо навчальний рік уже розпочався, а педагога бракувало, в Ніни ж була необхідна освіта – ще працюючи в санаторії вона закінчила заочно столичний педуніверситет ім. Драгоманова.
Попри те, що навчалася в спортивній школі-інтернаті й дуже любила ігрові види спорту, Ніна Полякова й не думала, що на неї чекає тренерська кар’єра
Так Ніна Володимирівна й стала вчителем у бучанській тоді школі, а нині ліцеї №4 – думала, що ненадовго, а ось уже 22 роки минуло. Рішення ж стати тренером – каже – було спонтанним, хоча до того все йшло. Цікавість до ігрових видів спорту вона пронесла ще з Трипільської школи-інтернату. Баскетбол, волейбол, настільний теніс, ковзани, велоспорт. І, звісно, футбол! Ніна Володимирівна з теплотою згадує свого шкільного вчителя, котрий і познайомив із грою, що стала любов’ю на все життя. Тоді вона грала в змішаній команді, де були й хлопці, й дівчата.
Футбольна тренерка каже, що природа вже щось заклала в кожну дитину, а її завдання розвинути цей талант
Прийшовши працювати до школи спочатку зібрала баскетбольну команду з учнів 10-11 класів. І саме тоді зрозуміла, що їй було б цікаво навчати азів командної гри – від самісінького початку, а не після когось. І гра ця – футбол. «Я почала ходити на уроки фізкультури в молодших класах, сяду на лавочку й дивлюся: оцей шустренький, той м’яч ловко зупиняє, в цього ударчик добре поставлений, – природа вже щось заклала в кожну дитину, а моє завдання – розвинути цей талант».
Із 2000 року Ніна Полякова вчителює в Бучанській школі, а нині ліцеї №4. У спортзалі та на стадіоні навчального закладу відбуваються й тренування ФК “Ніка”
Отак і набрала першу команду – тоді лише з учнів своєї школи – й почала працювати. Ніна Полякова закінчила багато курсів, підвищуючи свою тренерську кваліфікацію. За 4 роки в команди з’явилася назва «Ніка» – дали її батьки вихованців не лише на честь богині перемог, а й щоби було схоже на ім’я улюбленої тренерки. Згодом у команді були вже учні не лише школи №4 – до Ніни Володимирівни стали приводити хлопчиків і з інших навчальних закладів, та й не лише з Бучі. Так, зараз у неї тренуються маленькі футболісти з Немішаєвого та Здвижівки.
Про своїх колишніх вихованців, котрі вже дорослі, Ніна Полякова каже, що неважливо, пішли вони у великий футбол чи ні, – вони успішні люди в житті, знайшли своє місце, свою професію
Тепер Ніна Володимирівна набирає майбутніх футболістів ще зовсім малесенькими, в 4-5 років, і навчає їх азів футбольної премудрості. А потім вони йдуть у різні команди. «Мої хлопці грають і в «Динамо», і в «Оболоні», і в «Зірці», і в «Локомотиві» – в усіх київських клубах. Дуже багато хто йде до нашої Футбольної академії Олександра Алієва», – розповідає тренерка.
Але тренування у формуванні майбутнього футболіста – це ще не все. За словами Ніни Полякової, в дитячому футболі є «три кити»: дитина, батьки й тренер. І якщо цей трикутничок міцний, то буде результат. Дитина окрім тренувань має займатися самостійно, а батьки – підтримувати.
Проте підтримувати – це не нав’язувати. «Я завжди запитую в хлопчиків, котрі приходять: «Ти сам хочеш грати чи, може, мама, тато, бабуся, дідусь?» Головне, щоби було бажання займатися в самої дитини, а не нереалізовані амбіції батьків. Якщо є бажання й природа щось заклала, то моє завдання дуже просте – навчити всього, що я вмію й знаю, тоді буде результат», – пояснює Ніна Володимирівна.
Зі свого ж боку як тренера виокремлює дві складові успіху: «По-перше, любов до своєї справи, по-друге, треба любити чужих дітей так, як своїх. Тоді вони тобі довіряють. Діти не пробачають фальші – якщо ти приходиш на роботу заробити свої копійки, ніколи не буде результату. Не можна закрити двері спортзалу й забути – треба жити цим».
Робота тренера – це робота без вихідних
Вона чесно визнає, що футбол – це її життя. Робота тренера – робота без вихідних. «Субота й неділя – це тренування, турніри, поїздки. Фактично вдома майже не буваєш. До Великої війни зранку в мене були уроки в школі, а потім тренування – чотири дні на тиждень».
Та попри тотальне занурення в роботу в Ніни Володимирівни прекрасна міцна сім’я. У дорослого сина вже є своя родина. А чоловік, хоч і не має відношення до спорту, в усьому підтримує. «Анатолій прагматик, у нього математичний склад розуму й золоті руки, він дуже гарний майстер. Та найголовніше, що він мене підтримав у моїх діях, відпустив мене в це «плавання», він розуміє, що таке футбол і заняття з дітьми», – усміхається пані Ніна.
Подружжя разом уже не одне десятиліття, але нинішній рік відкрив нові грані в їхніх стосунках. Ніна й Анатолій разом пережили 15 днів окупації Бучі та евакуацію «зеленим коридором». Жінка каже, саме тоді зрозуміла, що вони з чоловіком одне ціле. Нелегкі випробовування їх лише об’єднали ще сильніше. «Пережили ми багато, але порівняно з іншими нам пощастило: ми залишилися живі, дім більш-менш уцілів, треба продовжувати життя. І дуже чекаємо перемоги».
“Коли 24 лютого чоловік сказав, що треба виїжджати, бо війна, то я сказала: «Яка війна?! Сьогодні четвер, у мене тренування!» – так ми й залишилися в Бучі”, – розповідає Ніна Полякова
Від початку навчального року «Ніка» відновила тренування, але війна й тут внесла свої корективи. Уже зіграна команда Ніни Володимирівни фактично розпалася, бо багато дітей, які виїхали за кордон на початку бойових дій на Київщині, натепер не повернулися. Так, обидва воротарі нині в Німеччині. Можна було зробити новий набір малючків, але тренер не змогла відмовити тим небагатьом зі своєї «старої» команди, хто лишився в Україні. «От підтягнемося й заявимося на чемпіонат Києва з футзалу», – ділиться планами.
І додає, що зараз треба вірити в ЗСУ та перемогу й робити дітей щасливими – інакше все марно. «Ми же живемо заради дітей. Тому й турніри треба проводити, й тренування, і ялинку ставити. Ялинка ж заради них – хай навіть не буде стільки ілюмінації, як було раніше, але ж аби ми не забрали в них віру в майбутнє. Якщо забрати цю віру, то нічого не буде».
Ніна Полякова вважає себе щасливою людиною: «У мене є моя улюблена робота, я туди завжди йду з задоволенням. Усе, чого я хотіла, я досягла. Залишилося дочекатися головної перемоги – не спортивної”
І традиційно – наш фінальний бліц:
Улюблений напій?
Апельсиновий сік.
Улюблена страва?
Голубці та смажені карасі.
Заняття поза роботою?
Прогулянки з собакою Чіпом, прогулянки рідною Бучею, велоспорт, риболовля, вирощування квітів.
На чому пересуваєтеся Бучею?
На велосипеді.
Улюблене місце в Бучі ?
Спортзал, футбольне поле й бучанський парк.
Раніше Інформатор розповідав про акторку й блогерку Олену Світлицьку з Ірпеня, котра навчилася поєднувати роботу з сімейним життям, а також про гостомельську виховательку Тетяну Скибу, яка врятувала понад сотню людей під час окупації. Ці та інші історії жителів БІГ-регіону можна знайти на сайті Інформатора в рубриці «Обличчя регіону».
Підписуйтеся на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися актуальні новини БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель)!
Оксана Лук’яненко
Фото надані Ніною Поляковою
