Коломия До сайту

ОБЛИЧЧЯ РЕГІОНУ: Станіслав Федоров – некласичний директор класичного Ірпінського ліцею

В Ірпінському ліцеї №3 він – Станіслав Ігорович, “фізрук”, “директор”. Не інакше. Цілеспрямований, чесний, позитивний, відкритий та простий. Він зруйнував всі стереотипи про директора загальноосвітнього навчального закладу. Коли учні зустрічають його у коридорах – їм не хочеться десь сховатися, причаїтися або втекти. Вони радо вітаються. Найсміливіші – простягають руку. Директор простягає свою у відповідь. Без вагань, як рівним. Коли викладачі кажуть оту страшну для багатьох  фразу: “Швидко до кабінету директора!”, ніхто не переймається, адже зі Станіславом Ігоровичем можна спокійно поговорити, з’ясувати, порадитись, а учнів він приймав сидячі на своєму робочому місці у…кріслі – мішку. Та й антураж кабінету був далекий від класичного. Стіл з ноутбуком, стілець. На столі – невеличка купка папірців. А далі – мінімалізм. Тобто більше нічого, окрім двох крісел-мішків на підлозі. І ще – боксерська груша при вході. Але так було до 24.02.2022, допоки життя не перевернулося догори дриґом.
Колеги про Федорова кажуть, що він сміливий, не боїться “директорської роботи”. Ніякої не боїться! Як щось допомогти – він перший. Коли щось привезли і потрібно розвантажити – за лічені хвилини піджак та брюки трансформуються на спортивний костюм…

“Він – сміливий!”, – так говорять про Сланіслава колеги

Станіслав Ігорович родом з міста Первомайська, Миколаївської області. Єдина дитина у сім’ї. Батько військовий та мав навчатись у вищій військовій академії, тому всією родиною Федорови переїхали до Харкова, а ще через 3 роки – до столиці, де продовжилось дитяче, а згодом і доросле життя Стаса.

-Станіславе, який у вас найтепліший спогад дитинства? Що перше спадає на думку?

-Із найприємніших спогадів і взагалі періодів – це мої 8-10 років, коли ми з рідного Первомайська переїхали до Харкова. Там батько завів мене на секцію дзюдо. Мій тренер – Олександр Миколайович – зміг мене зацікавити, зачепив за живе, у мене прокинулося бажання займатись спортом. За досить короткий період він спонукав мене прагнути більшого, рухатись тільки вперед. До школи ходити не дуже подобалося, більше часу я проводив на тренуваннях. Саме спортивне середовище, його драйв, бажання змагатися та перемагати стало основою всіх моїх подальших досягнень у житті.
Вже пізніше, коли жив у Києві та змінював тренерів, я всіх їх неодмінно порівнював з Олександром Миколайовичем, і ні з ким не знаходив такого ж конекту як з ним.

-Столиця вас вразила?

-Так. Сюди ми переїхали через 3 роки, у 2002 році. Мені було 12. І мені було все цікаво. На все дивився великими очима. Київ – це мрія.
З навчанням ситуація була досить цікавою, бо я змінив за все життя 5 шкіл. І завжди сам собі обирав труднощі. Якось ми переїхали зі Святошинського району Києва в Голосіївський, і я вчергове перейшов у ліцей. Провчився там всього 3 місяці і…знову переїзд в інший район – на Троєщину. Але я впертий, сказав батькам, що не буду змінювати навчальний заклад,  їздитиму в Голосієве. І що видумаєте? Їздив! Починаючи з 8 класу, щодня прокидався о 05:45, сідав на першу маршрутку, їхав на Голосієво. І це попри те, що інша школа була під носом, за двісті метрів від нашого нового житла. Ввечері повертався назад, інколи навіть батько додому з роботи приходив раніше, ніж я зі школи. У школі займався спортивним туризмом. Керівником цього гуртка була вчителька хімії і у неї вийшло мене захопити цією справою. За рік я вже був другим інструктором, адже за певний час “схопив” весь об’єм знань від неї, а потім почав самовдосконалюватися. Згодом вже проводив тренування для своїх однокласників. Тоді й з’явилося відчуття відповідальності. Це десь 8-9 клас, перші задатки, а потім мене обрали президентом школи. То було вже, здається, в 10-му класі.

-А що було далі?

-А далі був університет. З ним було так само, як і зі школою, бо він теж був в тому ж районі, і весь період навчання я туди їздив. На інший кінець Києва. Лише на 3 курсі поселився у гуртожитку і почалось самостійне життя, принаймні мені так здавалось (сміється).
Починаючи з 1 курсу, я працював. Спочатку це був гурток спортивного туризму і мені це подобалось. А на 2 курсі працевлаштувався в магазин на нічну зміну, працював 2/2, повністю відвідував навчання та закінчив університет з червоним дипломом. Я дуже вдячний своїм батькам за підтримку у виборі факультету. Я розумів, що це доволі складно фінансово, бо це була не проста професія землевпорядника.

-То ви землевпорядник за освітою? А як вигулькнула в житті освітня тема?

-Так, моя перша освіта далека від педагогіки. Однак, навчаючись на магістратурі, я пішов здобувати ще одну вищу освіту. Було відчуття, що це мені вкрай потрібно, це мене захоплює, а спортивне середовище, система тренувань, підготовки спортсменів… Мене це вабило безперестанку. Я знав, що хочу цього! Тому і вступив до Драгоманова. За 2 роки вже мав диплом вчителя фізичного виховання. По закінченню навчання в першому університеті, навчаючись у другому, пішов працювати вчителем фізичної культури і продовжував вести туристичний гурток. Вчителював не довго – буквально півроку. Потім мені запропонували спробувати себе у ролі управлінця в міністерстві спорту. Після цього досвіду було міністерство освіти, комітет фізичного виховання та посада начальника управління. Попрацював. Набув досвіду. Звільнився. Півроку був у творчому пошуку (сміється).

-Це ви саме в тому творчому пошуку знайшли для себе ще одну віддушину – хортинг?

-Ні, з хортингом ми зустрілися раніше. (дов. Хортинг – вид українсько-національних єдиноборств, у якому зібрано елементи боротьби, дзюдо, карате, джиу-джитсу та інших єдиноборств). Ще в 2013 році, коли я вчився в університеті. Крім туристичної діяльності, мені завжди подобалося тренувати. Єдиноборства я не залишав. Згодом відкрив власний клуб. Люди до мене приходили вчитись. Хортинг у моє життя увірвався несподівано. Якось мені вдалось потрапити на семінар під керівництвом Едуарда Єрьоменка, засновника хортингу. Перше, що мені дуже сподобались – правила цього виду спорту. Потім саме Едуард Анатолійович запропонував мені піти працювати у міністерство спорту. Він взагалі людина позитивно-заряджена, і цим мотивував до рішучих кроків та реалізації себе.

“Хортинг у моє життя увірвався несподівано”, – Станіслав Федоров

ДОВІДКА. Федоров одразу увійшов в структуру федерації молодого на той час національного виду спорту. На початку це було керівництво районної федерації міста Києва. Потім показав результати – став головним секретарем всеукраїнської федерації. Затим – керівником апарату та віце-президентом. А в 2019 році відбулися вибори в федерації і президентом спільнота обрала саме його. Вже 4 роки очолює.

Окрім того, що він очолює українську федерацію, на нього покладена ще одна важлива місія – розвиток та популяризація українського хортингу в Європі та світі. Наразі Федоров ще й перший віце-президент всесвітньої федерації.

На особистому рахунку Станіслава Федорова організація кількох чемпіонатів світу, кількох чемпіонатів Європи…

На особистому рахунку Станіслава Федорова організація кількох чемпіонатів світу та кількох чемпіонатів Європи

“Але одне з моїх найбільших бажань  так і не збулося. На жаль і поки що. 25 березня минулого року мав відбутися чемпіонат Європи з хортингу в Україні, а саме в Бучі. Вже все було готове, але через повномасштабне вторгнення – не вийшло”, – ділиться Станіслав.
Сьогодні федерація потроху вже відновлює свою діяльність.

Сьогодні федерація хоритнгу потроху відновлює свою діяльність

-А як ви взагалі опинилися в Ірпені? І звідки взялася у вашому житті школа №3, нині ліцей, директорство?

-Так само, як і все в моєму житті – різко, спонтанно, несподівано. В Ірпені в мене було дуже мало знайомих, але ось один із них розповів, що міськрада оголосила конкурс на посаду директора школи. Тоді я взагалі не розумів, куди бігти і що з цим робити. Перше, що зробив, – поїхав у школу, просто подивитись. Приїхав, пройшовся коридорами, подивися на стан. Одразу прийшло розуміння, що там є отакенне (широко розводить у боки руки) поле роботи і побачив сильні сторони цього закладу. Подивися на спортивну інфраструктуру: кілька спортивних залів, майданчики на вулиці, дошка оголошень з переліком видів спорту. Мені дуже хотілося поєднати спорт і освіту, це так само як освіта і культура. Це історія, яка один одного має доповнювати, а не розривати. Я вважаю, що певною мірою мені вже вдалося це організувати в закладі. Подивишись на школу я зрозумів, що потрібно робити наступні кроки. Пішов. Подав документи. Підготував презентацію свого бачення і поринув у процеси, які відбуваються саме в освіті. Зараз я відчуваю потребу у якісному наповненні. Розумію, що нам відбудують навчальний заклад, все буде класне і сучасне, але треба працювати над тим, щоб і знання, форма подачі, зміст, і якісні показники відповідали цій сучасності.

-Станіславе, як щодо особистого життя?

-Одружений, а дружина – то моя фортеця, моє натхнення та берегиня сімейного щастя. В нас 3 дітей – 1,5 5 та 7 років. Зараз вони в Німеччині. Дуже сумую за ними, не вистачає дзвінкого дитячого сміху та теплих й щирих обіймів.

“Дружина – то моя фортеця, моє натхнення та берегиня сімейного щастя”, – Станіслав про дружину Марину

Окрема емоційна та болюча тема нашої розмови – лютий. Місяць, якому немає кінця й краю. Для всіх він був по-своєму фатальним. А люди які не поїхали, а взяли на себе відповідальність організуватись та допомогти іншим – заслуговують поваги.

-24 лютого – початок повномасштабного вторгнення. Ви були тут, евакуювали людей, як ви пережили ті події? Якими були  ваші емоції, дії та й взагалі хронологія тих годин, днів?

-Як і більшість місцевих жителів, 24 лютого я перебував в Ірпені, разом із сім’єю, ми не виїжджали, хоча попередньо якась інформація була. На цей день у мене була запланована депутатська сесія, ми її провели, зібравшись о шостій ранку з тими, хто лишився в місті, кворум був, але були й такі, що вже перебували на півдорозі до Львова. Після засідання приїхав до школи, прийшли вчителі, обговорили організаційні моменти, потім всіх відпустив. Згадую такі моменти цікаві, наприклад, того ж ранку стоїмо на ґанку і десяток дітлахів йде до школи. Підходять ближче, дивуючись де ж усі, і кажуть: «А мама сказала йти до школи», я всіх відправляв додому зі словами, що краще зараз збирати речі та виїжджати з міста.

Ввечері 24-го лютого вивіз свою сім’ю до батьків і на наступний день повернувся в ліцей, бо розумів, що треба потурбуватися про безпеку місцевих мешканців. Більшість просто не розуміли, що робити. Школа – можна сказати осередок району СМУ в Ірпені, тому туди почали сходитись люди і їм потрібні були роз’яснення, інструкції, допомога. Деякі не хотіли виїжджати, але боялися бути вдома самі. Орієнтовно півтори тисячі людей знайшли прихисток у підвальних приміщеннях ліцею.

– Ви ці приміщення самі облаштовували?

– Ну як сам? Ні, звичайно. З колегами, тренерами. Носили мати. Прибирали непотріб. Вже в першу ніч прийшло десь 200-300 людей. Усіх розмістили. Практично всі мали місце і були у відносній безпеці, коли неподалік все гупало і вибухало.

– До якого числа у підвалі ліцею було людям ще безпечно?

-Було лише відчуття безпеки. Дякувати Богу, нічого не прилетіло ще в ліцей у ті дні. Пекло почалося пізніше. 4 березня зникло світло. Після того ще кілька днів ми пробули на базі закладу, але приходило розуміння, що таку кількість людей ми не зможемо повністю забезпечити і все ближче і ближче відчувався подих війни. З даху ліцею бачили ТЦ «Жираф», де точилися бойові сутички. З нашої сторони теж, біля закладу «Караван Гала». Хлопці повідомляли, що йде зіткнення, а це від нас буквально 1 кілометр, тому я ухвалив рішення, що всіх потрібно евакуйовувати. Власне, починаючи з 25 лютого ми вже частково це робили, когось довозили на вокзал, когось на автобуси до Романівки, тобто процеси почалися. В більшості займалися евакуацією та контролем правопорядку, неодноразово виїжджали і на “мародерські” виклики, у квартирах та магазинах одразу це все почалось. 6 березня всіх, хто був у школі, ми евакуювали.

“7 березня – була пекельна евакуація”, згадує Станіслав

-І що робили далі?

-Закрив школу, перевірив усі кабінети з думками, що колись повернемось, і переїхали в штаб управління містом, включилися у роботу з організації допомоги населенню та військовим. Але вже 7 березня було прийнято рішення залишати місто. Наших власних сил не вистачало, а військових тоді була дуже обмежена кількість. Ми почали виходити з Ірпеня, якраз в день, коли був найжорсткіший евакуаційний вихід. Перебуваючи на Романівському мосту, це був єдиний шлях, що лишився для евакуації, почався мінометний обстріл і велика кількість кадрів з того дня була в мережі. Там загинула сім’я, на моїх очах, я був в метрах 40 від них… Це була пекельна евакуація. Коли перейшли на інший бік мосту, почали допомагати людям сідати в автобуси. Після того базувалися у Києві, вступили у батальйон ТРО 206 і щоденно допомагали евакуйовувати людей з Ірпеня, Бучі, Гостомеля. Усіх, хто проходив під Романівським мостом. Усіх! Після 28 березня, коли окупантів було викинуто за територію міста, ми одразу повернулись, бо була певна кількість людей, які залишалися в окупації. Треба було знову налагоджувати і правоохоронну діяльність, і взагалі організаційні моменти життєдіяльності зруйнованого і понівеченого міста. Починаючи від безпекових норм до організацій повернення нормального життя: прибирання, чергування. Чергували до червня, патрулі нічні й денні, ловили мародерів. Люди крали у своїх же сусідів. Роботи вистачало.

“Вступив у батальйон ТРО 206 і щоденно допомагав евакуйовувати людей з Ірпеня, Бучі, Гостомеля. Усіх, хто проходив під Романівським мостом. Усіх!”, – розповідає директор ліцею

Станіслав завдячує волонтерським організаціям і всім мешканцям міста, хто після деокупації Ірпеня прийшов до ліцею та почав допомагати прибирати наслідки обстрілів та бомбардувань.

“Коли я прийшов перший раз, у мене був відчай, я ж не таким його залишав. Це був наче зовсім інший навчальний заклад, адже він був зовсім в іншому стані – з вигорівшим дахом, по якому було близько сорока прильотів від артилерії”, – з сумом в очах ділиться спогадами директор.

Дах ліцею №3, по якому було близько сорока прильотів від артилерії

Але з небайдужими людьми територію прибрали, все сміття винесли, і почали роботу всередині, вичищали приміщенння. Основна задача Станіслава була – пошук коштів на відновлення. Було багато організацій, які точково могли допомогти, а в червні до ліцею завітала група фонду UNICEF, і їх вдалося залучити до того, щоб вони обрали ліцей №3 для відновлення.

Кабінет директора. Те, що від нього лишилось

“У мене, якщо чесно, вже була зневіра, бо реально 9 місяців на бюрократичну складову, розробку документів, переклади, так як це міжнародна компанія. Лютий місяць, повідомили, що вже є підрядник і він буде готовий приступати до робіт. Моя зневіра дійшла до такого рівня, що я думаю собі: «от коли трактор заїде, або коли побачу людей, які прийдуть працювати, от тоді я вже повірю». Цей момент настав”, – ділиться спогадами директор.
Зараз в ліцеї вже стартували роботи з відновлення. І Станіслав мріє про те, що 1 вересня тут пролунає перший дзвоник.

Сучасний директор записує відео-звіт для батьківського чату

Директор спостерігає за процесом відновлення спортивної зали

Наш традиційний бліц:

Улюблений напій?

Улюблена страва?

Улюблене місце в Ірпені?

Улюблена книга?

Улюблений фільм?

Улюблений колір?

Улюблена пора року?

Чим займаєтеся поза роботою?

На чому пересуваєтесь містом?

Опишіть себе трьома словами

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше Інформатор БІГ писав про Аліну Шут з Ірпеня та її історію від депресії до життя наповненого фарбами і манго, про тренерку з Бучі Ніну Полякову, яка понад 20 років виховує юних футболістів та про Антона Топчія і його історію від мотоцикліста й журналіста до вчителя музики.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та Facebook-сторінку, щоб оперативно дізнаватися про актуальні новини “БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель) “! 

Дарія Сльоза