Коломия До сайту

Світлана Поклад із курортного Ворзеля: “Чия ти дружина – не так важливо. Складно взагалі бути дружиною…”

Світлана Поклад – активістка Ворзеля, яка бореться за чесність та справедливість у селищі. Вона – спокійна, виважена, розумна й відкрита. Світлана – дружина відомого українського композитора та опермейстера Ігоря Поклада. В юності жінка вже бачила війну, але повномасштабне вторгнення в Україну застало подружжя зненацька. Два тижні у підвалі без електрики, опалення, води та зв’язку. Останнім порятунком стали 300 грамів бензину, завдяки яким вдалось завести генератор й зарядити телефон. Тоді Світлана дізналась, що за ними їдуть. Допис Дмитра Гордона побачив волонтер та громадянин Казахстану – Константин Гудаускас. Чоловік примчав й евакуював усю родину: Ігоря, Світлану, її маму та домашніх тварин. Згодом, повернувшись в рідну оселю, Поклади побачили, що затишна садиба перетворилась у суцільний хаос – окупанти грали на більярді, відпочивали у лазні та випивали. А після себе залишили “подарунки” – заміновані піаніно.

Сьогодні Інформатор БІГ розповість вам історію життя Світлани Поклад. Її дитячі спогади, юність, знайомство з майбутнім зірковим чоловіком, секрети шлюбу та міцних стосунків. Заваріть собі чай, вкрийтесь пледом, зручно влаштовуйтесь та читайте…

З Чернівців до Києва. Транзитом через Середню Азію. Дитячі спогади

Світлана народилася в Чернівцях. Тоді її батьки здобували освіту в університеті. По закінченню навчання, вже втрьох, вони тимчасово переїхали жити до Середньої Азії. Коли дівчинці прийшов час йти до школи, знову відбувся переїзд. Цього разу – остаточний. До Києва, звідки родом тато Світлани. Жінка називає себе “дитям асфальту”, адже все дитинство провела у гамірному місті. Вона пригадує, як дідусь брав її за ручку і вони йшли гуляти. Повз Верховну раду, Маріїнський парк. Пригадує, що на дворі тоді була золота осінь, а під ногами шаркотіло пожовкле листя. Пригадує стадіон “Динамо”. Маленька Світланка ходила туди із бабусею. Вони брали крихітну корзинку, наповнювали її пиріжками й пляшкою з компотом. На стадіоні тренувались футболісти, а дівчинка вибігала на ігрове поле, забирала у них м’яч й тікала.

Ця світлина зроблена біля входу у Маріїнський парк

Шкільні роки у Світлани в пам’яті теж закарбувались світлими та приємними. 10 років вона навчалась у школі №77 (зараз це Кловський ліцей). Учениця отримувала задоволення від навчання, а зараз розповідає, що там був неймовірний педагогічний колектив та дисципліна.

“Я ж розповідала, що я дитя асфальту, то коли вже підросла, найбільша мрія була – потрапити на землю. І Ворзель – однозначно моє місце сили. З того асфальту тікала, а зараз залюбки пораюсь у саду”, – ділиться Світлана, мрія якої здійснилась.

Одразу після закінчення школи дівчина пішла працювати. Мама народила братиків-близнюків. Рік Світлана попрацювала і у 1978 вступила до Київського державного університету на факультет філології. Зі студентських років особливих спогадів у жінки не залишилось. Насамперед через те, що багато працювала, аби допомогти родині. Лише перший курс закінчила на денній формі, всі наступні – на заочці.

-Як почалась ваша історія з Ігорем Покладом?

-О-ооох, це було дуже давно. Я навчалась на 2 чи 3 курсі і познайомили нас спільні друзі. Тоді ім’я та прізвище Ігоря звучало просто звідусіль і мені навіть на думку не спадало, що я колись із цією людиною взагалі буду знайома, не те щоб дружити. І так років 10 ми десь перетинались і все. І ось, 1991 рік, розпад радянського союзу, а я до цього кілька років жила в Югославії. І першу війну в моєму житті я бачила саме там: техніку, хлопців-військових. Пам’ятаю, так плакала тоді. І прийняла рішення, все кинула й приїхала в Україну. І в 1991 році ми з Ігорем Дмитровичем почали будувати стосунки. Коли у нас питають, скільки років ми разом, я завжди відповідаю, що у нас є 3 дати: дата знайомства, дата, коли почали разом жити і дата одруження. Живемо вже 32 роки, а у шлюбі – 25.

Зіркове подружжя

-Чи складно будувати стосунки із зіркою? 

– Знаєте, колись я прочитала таку фразу, що складно взагалі бути дружиною. А вже дружиною кого – це не так важливо. Байдуже зірка це чи ні. В першу чергу – це творча людина. З такими людьми важко, адже ти маєш зважувати кожне своє слово, кожну свою дію. Ти маєш не заважати людині, маєш тільки підставити свої руки та підтримувати, але в жодному разі не штовхати. Оце було моє завдання, але я ще на себе взяла одну місію – почала вести всі його справи: і по авторському праву, і по творчості. Тобто, наприклад, ознайомлювала театри з його творчістю. Ще дуже важливо не скотитись до улесливості. Він сам знає, що талановитий, що його праця гідна. Творчі люди перевіряють все на публіці. Публіка – найголовніше, заради чого працює творча людина.

Посиденьки у рідному Ворзелі

-Чому Ворзель? Чому для життя ви обрали це селище?

-Почалось все не з будинку, а з лазні, яку під час гастролей далеко-далеко подарували Ігорю, а він не знав що з нею робити. Тоді дача була на Русанівських садах, а там не можна було ставити лазню, в радянські часи, міг бути лише туалет, сарайчик і крихітний будиночок. Чоловік почав шукати ділянку, де можна поставити цю лазню і хтось з друзів привіз його до Ворзеля. Потім Ігор мені розповідав, що він зайшов за паркан, а там така гарна була вишня, ще й якраз травень, все квітне. Він ліг під ту вишню і заснув. А коли товариш підійшов і збудив його зі словами, що треба їхати, Ігор відповів: “Я не хочу” й пішов до хазяйки домовлятись. Лазня була там вже через тиждень. До речі, через перехрестя – у нас будинок творчості композиторів, де він працював дуже багато років і де народилися його найвідоміші пісні. Але поруч він жити не захотів, бо сміявся й казав, що там ходять під вікнами і крадуть один у одного пісні. Ігор любить тишу. І ось на цій ділянці землі довго була лише лазня і був котлован, де квакали жаби, мабуть, років п’ять. А потім збудували будинок. Ми не чіпали сад взагалі, тільки деякі дерева оновили. Але тут є дерева, яким вже по 100 років. А коли була орківська навала, вони деякі зламали, коли їхали своєю клятою технікою.

Для Світлани та Ігоря Ворзель – місце сили. Курортне зелене селище з чистим повітрям рятувало їх у багатьох випадках. Років 10 тому подружжя мало неприємні захворювання і саме тут вони прийшли до тями.

Для Світлани та Ігоря Ворзель – місце сили

Улюблена справа подружжя Покладів

Світлана розповідає, що це поїздки та подорожі. Вони з Ігорем ніколи не сиділи на одному місці, завжди були вилазки то в ліс, то по гриби, то на риболовлю.

“Їздили у Козинці, пам’ятаю, ще було темно, а потім почало світати. Сонце підіймалось червоне-червоне, а ми аж дихати не могли від неймовірної краси. Ми люди не “тусовочні”, тому такі теплі спогади лишили по собі тільки наші поїздки та зустрічі саме із природою. І, звісно, Крим пам’ятаю, і сидимо зараз й кажемо: “Нічого-нічого, скоро приїдемо знову у наш Крим”, – розповідає Світлана.

Краса, якою опікується Світлана

-Ви у шлюбі вже 25 років. Який секрет збереження міцних стосунків? 

-Найважливіше – ніколи не вступати у непотрібні дискусії. Я ніколи не починаю спір з чоловіком. Краще витримати паузу, обдумати все самостійно, розкласти в голові по поличках і прийти до спільного рішення, до компромісу. Тут потрібні нерви, терплячість. Є у мене один приклад. Якось мало не впав годинник зі стіни. Я його зняла і дивлюсь, а там тріщина. Кажу: “Ой, треба взяти алебастр, чопик, отуди вінтік…”, а Ігор мені відповідає: “Ні, то все не так треба робити, треба по-іншому”. Я промовчала. На ранок гукає мене, приходжу, а він мені каже те саме, що я вчора пропонувала. Кожній думці просто треба дати час, аби визріла. Я можу порадити лише набиратись терпіння і вміти не просто слухати, а чути та робити висновки. Якщо намагатимешся переробити людину – кінець стосункам.

Творчий вечір присвяченому Герою України Ігорю Покладу

Також Поклади не уявляють свого життя без тварин. У них був величезниий чорний тер’єр, потім лабрадор, зараз знову лабрадор, “двортер’єр” і дві кішки. Ця зграя дає їм сили жити та усміхатись. Коли Світлана проходила хіміотерапію і приїздила додому без сил, собака лягала їй на груди і у жінки навертались сльози від того, що чотирилапий розуміє та розділяє її біль. І коли Ігор Поклад лежав у лікарні, а Світлана була вдома, завдяки тваринам вона не відчувала себе самотньою.

Поклади не уявляють свого життя без тварин

Ця зграя дає їм сили жити та усміхатись

Повномасштабна війна. Окупація. Надія. Історія спасіння

Майже 2 тижні у холодному підвалі в окупованому Ворзелі провели Ігор Поклад, Світлана Поклад та її мама. Спершу зникло світло, а згодом і вода, газ, інтернет та зв’язок. В кінці-кінців залишилась лише надія, що це пекло невдовзі закінчиться. Найстрашнішою була перша ніч, коли родина Світлани почула перші вибухи. Згодом почали облаштовувати бомбосховище: стільці, ковдри, свічки. Разом із кумами, їхніми дітьми, сусідами у підвалі сиділо 11 людей. Газ пропав у перших числах березня, тоді почали готувати їжу на мангалі. І навіть у підвалі відсвяткували 8 березня зі свічками й шампанським. Українці – нескорені!

Майже 2 тижні у холодному підвалі в окупованому Ворзелі провели Ігор Поклад, Світлана Поклад та її мама

“Згодом ми вже зрозуміли, що потрапили у пастку. А коли ми дізналися про кадирівців… Вони гатили з 6 вечора до 1 години ночі. Дуже сильно, дуже гучно. Ми думали спочатку, що то орки. І коли вже полетіли “Гради”, “Смерчі”, коли ми вже почули крилаті ракети – зрозуміли, що це їх б’ють. Ми навіть перестали боятись. Тільки думали про те, щоб їх скоріше знешкодили, розбили ті колони, які повзли як таргани”, – розповідає Світлана.

Єдиний контакт з зовнішнім світом був тільки звуковий. Одного разу, коли вже Ворзель окутала темрява і було ніби спокійно, Світлана вийшла на двір і побачила червоне-червоне небо. Жінка розповідає, що вони всі звуки розрізняли: де гаубиці, де танки, де смерчі, де гради.

“Нас врятував Костя. Наш Костя. Він не просто волонтер, він – наш янгол-охоронець. Всі потихеньку виїжджали гуманітарними коридорами і в підвалі ми вже залишались втрьох – я, Ігор та моя мама, і, звісно, наші собаки й кішка. Гатили тоді дуже довго, безкінечно, але я таки виповзла нагору. Згадала, що в мене є ще грамів 300 бензину, залила в генератор і зуміла його завести. Підзарядила телефон і посипалися смс-ки, що нас намагаються врятувати. В одному повідомленні було написано: “Світлано, тримайтеся, вас має вивезти ТРО”. Я миттю побігла у підвал, витягнула Ігора, витягнула маму, одягла на них куртки, чоботи. Маму вклала у спальній кімнаті, чоловіка посадила у кухні. Всі жалюзі у нас були опущені, але я все ж таки привідкрила і за вікном побачила Костю у червоній курточці і навіть не злякалась! Лише дуже зраділа! Я так йому повірила! Одразу! Навіть не спитала, хто він. То він почав мені якісь документи показувати, казав, що приїхав від Гордона. А ще він сказав: “Весь інтернет гуде! Вас намагається врятувати вся країна!”. Він просто побачив допис у Гордона, і без усіляких гуманітарних коридорів та під градами приїхав за нами. Я дуже боялась, що ми не зможемо забрати наших тварин, я б без них не виїхала, але він взяв нашого лабрадора, поклав його у багажник, також забрали другу собаку, кішку і вирушили без коридорів, просто через 3 російські блок-пости”, – з очима повними сліз розповідає жінка.

Константин Гудаускас вивіз Покладів з окупації

Вперше за всі дні, починаючи від 24 лютого 2022 року по щокам Світлани рікою полились сльози, коли вона побачила український блок-пост, українських захисників.

А потім, у будинку Покладів базувався штаб псковської десантно-штурмової дивізії. Вони лютували в Бучі, а в дім композитора поверталися «відпочити». Для них то був справжній курорт: лазня, більярд, їжа, випивка. Світлана з Ігорем тоді якраз написали книгу, а окупанти рукопис використовували як туалетний папір. Хоча поруч стояла упаковка. Але найогидніше те, що ці потвори замінували будинок у трьох місцях. Одне з них – кабінет Ігоря Поклада, там, де стояв  його інструмент.

За цим столом росіяни жерли…

Історія спасіння подружжя Покладів з уст волонтера Константина Гудаускаса.
Маршрут прокладений на аркуші А4

У Ворзель вперше в житті Гудаускас потрапив 11 березня. Він завжди їздив через Бучу, Ірпінь, а селище бачив лише з 17 поверху своєї квартири. Він випадково натрапив у соцмережах на допис Дмитра Гордона, про те, що у підвалі свого будинку з родиною сидить відомий український композитор Ігор Поклад.

“Я подивився, що ця людина написала “Кохану” та “Чарівну скрипку”, а моя бабуся народилась у Києві, і дитиною була депортована, але все своє життя співала українські пісні. Я зрозумів – це знак, потрібно їхати і рятувати, згадуючи, що я в Казахстані чув ці пісні, і не просто з телевізора, а від рідної людини. Я подзвонив до знайомої кримської татарки Гайде, бо ніде не міг знайти адресу, адже Ігор з дружиною прописані у Києві, а ворзельської адреси ніде немає. Адресу отримав, але це пів біди. Як проїхати, якщо тут нічого не працює? Телефони не просто забирали, а розбивали. Я взяв листок А4 і намалював собі маршрут. Розумів, що через Дмитрівку їхати небезпечно, бо розвідники мене попередили, що біля заправки у росіян блок-пост, і вони нещодавно там розстріляли “бусик”. Зібрався. Поїхав. До повномасштабного вторгнення ми з друзями часто рибалили на Генеральських озерах, тому по пам’яті орієнтувався, в якому напрямку маю рухатись. Проїхав через Білогородку до Шпитьків, а звідти переїхав на інший бік, спустився вниз і виїхав на дамбу, вона була закрита, але я ці замки зірвав і проїхав. Перший пост росіян зустрів біля Рубежівки. Коли я побачив їх, відчуття, наче безхатьків зустрів, які жили в лісі все своє життя: брудні, смердючі, всі в кедах і з різнокольоровими шкарпетками, але точно ніякі не військові, стрічки ці колорадські (ред: георгіївські) всюди, де тільки можна. Підходить до мене один з них, розпитує хто я, навіщо приїхав, я спокійно відповідаю. Він пішов, покликав ще одного. Приходить через півгодини, я вже підготувався, кажу:
-Я нікуди звідси не поїду.
-Ты че, камикадзе?
-Я не камікадзе, але я приїхав сюди подолавши велику відстань, мене там не хотіли випускати на цю сторону, тепер ви мене тут не пропускаєте, я зараз буду назад їхати пустим, вони мене розстріляють, подумають, що я позиції поїхав здавати, так що я повинен виїхати з людьми”.

Орки сказали Константину, що у нього є чіткий маршрут, і якщо він від нього відхилиться – його розстріляють. Волонтер доїхав до будинку Ігоря Поклада. Зачинено, ставні закриті. Він переліз через паркан, постукав у ролети, аж раптом піднявся один і він побачив жінку – то була дружина композитора – Світлана. Сказав, що приїхав від Дмитра Гордона, показав документи. Вони довірились, сіли в автівку. Мама Світлани, сама Світлана, Ігор, і їхні тварини. Вирушили.

“На блок-посту орки мені сказали: “И ты за этим старъем сюда ехал? Ты че больной? Придурок? Им до смерти один шаг остался”. Ну що можна пояснювати нелюдям?! Я вивіз таки родину у Білогородку, там був “санітарний коридор”, стояли автобуси, швидкі, людям роздавали їжу. Поки ми стояли одна жінка ходила і кричала “Є хто з Ворзеля?”. Світлана каже: “Ми”. Вони підійшли, розповіли, що у них там батьки. І ось так наступного дня я знову поїхав у селище за людьми. І так я кожного дня дійсно, як на роботу, а бувало, що за день і по 2-3 рази. Вони до мене наче й звикли. Але траплялось й знущались. Чоловіків всіх, котрих я вивозив, вони роздягали догола, мене перший час – теж. Взагалі я ніколи не мав татуювань, а вони дивились не тільки на це, а й на сліди від зброї, автоматів, бронежилета”, – згадує Константин.

Світлана Поклад із рятівником Константином Гудаускасом та подружжям Долгових

Двох кошенят Константин забрав під свою опіку

Гудаускас розповідає, що за період окупації точно зрозумів, що в Україні надзвичайно сильні жінки. І коли йому кажуть про потужну зброю, він відповідає, що Україна ще не використовувала її, адже ця зброя – українські жінки. Він розповідає, що одна з його знайомих – Софія Долгова ходила годувати собак і коней, коли по них стріляли російські військові. Інша говорила з орками спокійно, пояснюючи, що вона у себе вдома та організувала хаб і готувала їжу лежачим. А ще, що у Ворзелі живе бабуся Тая, і вона виходила з дому, сідала на стільчик і рахувала техніку росіян, коли вони їхали повз. Вони стріляли по паркану, а бабуся сиділа. Записувала все у зошит, і коли Константин приїжджав, вона казала: “Запам’ятай, хлопцям передай, що сьогодні зайшло (стільки-то) БМД”.

Це історія життя. Історія війни. Історія Світлани Поклад. Історія Ігоря Поклада. Історія Константина Гудаускаса. Історія Софії та Євгена Долгових. Зараз всі вони товаришують, волонтерять, підтримують один одного. І як жахливо це не звучало б, їхні долі пов’язала повномасштабна війна. Ця війна залишиться у душі усіх українців великою відкритою раною. Але ці історії потрібно знати. Вони мають бути у нашій пам’яті.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

Улюблена страва?

Улюблене місце у Ворзелі?

Улюблена книга?

Улюблений фільм?

Улюблений колір?

Улюблена пора року?

Чим пересуваєтесь містом?

Опишіть себе трьома словами?

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про Ольгу Тарасенко з Ірпеня та її власний Неверленд, про Олексія Дашковського з Ірпеня: вчителя, який завжди мріяв стати актором та про Руслана Біляковича з Немішаєвого. А також про Константина Гудаускаса – громадянина Казахстану з Бучі, який евакуював понад 200 людей та про подружжя Долгових – тимчасову окупація у Ворзелі завдовжки в життя.

Дарія Сльоза