Коломия До сайту

Микола Васильков: «Я все життя мріяв бути футболістом»

Сьогодні «Інформатор БІГ» розповість вам історію журналіста, телеведучого, продюсера і волонтера Миколи Василькова – позитивної в усіх сенсах людини. І дуже дотепної. Журналістка нашого видання під час розмови іноді не могла стриматись від сміху, а часом навіть доходило до сліз…

— Ви ж в Києві народились, Миколо?

— Так, я народився в столиці. Хоча Притула й каже, що кияни – то міф. Проте – ось я! Такий собі міфічний персонаж (сміється). Жив практично в усіх районах Києва. І Воскресенка, і Солом’янка, і Оболонь, і Печерськ, Поділ, коротше – скрізь. Де я тільки не був. Все свідоме дитинство провів на Оболоні. У цьому спальному районі столиці достатньо специфічне життя, але там я познайомився із багатьма людьми, які потім стали знаменитими. Я зараз пригадую ці десять років у школі, на озері були, на футбольному полі. Раніше жили не так, як зараз. Раніше ми навіть не пхали носа до інших мікрорайонів. В підлітковому віці, пам’ятаю, треба було кудись поїхати, вийшов на станції метро Університет. Побачив корпуси університету, яке все гарне – ніби в інше місто потрапив. Я про Київ взагалі нічого не знав тоді, мені всього вистачало у моєму мікрорайон. А ще, якщо в інший район потрапиш затемна, то можна було реально ще й «вигрести люлєй» (сміється).

— Це вже якийсь бандитизм, чесне слово

—  У 80-х роках то було. Часто питали: «Хто ти? З якого району?». Нормальні конкретні питання. Не відповів – отримав. Таке життя було. Але зрештою радий, що це все бачив на власні очі, адже життя тоді струменіло не так герметично, як зараз. Діти в планшетах не сиділи, бігали на вулиці, коли гульня тривала довго, додому за водою не заходили – щоб мама не загнала. От зараз моя донька не знає нікого зі свого будинку. А ми, фактично, жили на дворі – кілька годин в школі, а потім увесь вільний час на вулиці. Футбол, алкоголь, десь трохи і  потайки, спілкування, побачення, бійки, купання -загоряння, ігри на свіжому повітрі, великі і веселі компанії. В цьому я і бачу головну відмінність тогочасного і сьогоднішнього – всі знали мене, а я знав усіх. А зараз у сучасних дітей коло знайомств доволі вузьке. У мене близько п’яти тисяч контактів у телефоні – друзі дитинства, приятелі, однокласники, ті, з ким жив на Оболоні та в інших районах. Раніше люди значно більше комунікували між собою. Хоча, може я вже старий і нічого не розумію.

— А як було зі спортом? Однозначно, ви займалися футболом, це зрозуміло. Що ще мало місце у житті?

— О-о-о, то я всім займався. І плаванням, і карате, і боксом, навіть настільним тенісом. Ну, цим тоді всі займалися. Якщо ти не зовсім «мамин синок» чи щось таке, то мав займатись одночасно всім. Я був таким. Хоча на той час вже був дуже розвинутий бандитизм. Хтось стояв на валюті, хтось продавав золото, були «череповці» — це авторитети в Києві. Коротше, криміналітет тоді своєї вершини дістався. Чесно кажучи, ми всі були в певній мірі афілійовані в такі вже напівлегальні схеми…

Микола Васильков отримує нагороду від ІА “Інформатор БІГ”

На цьому моменті у розмові вирішив взяти участь і Всесвіт – зв’язок зник і журналістка «Інформатора БІГ» кілька хвилин витратила на те, щоб її «Алло, ви тут?» почули. І все ж, попри плани долі, Микола відповів.

— Я думала, що зв’язок зник. Я вас не чула.

— А я вас чув(засміявся)

— А студентські роки як? Я про вас статтю у Вікіпедії знайшла.Там доволі цікаво описане ваше навчання. А що ви можете розповісти?

— О, так-так, Вікі. Цікава історія. Я її й сам ту статтю можу відредагувати, насправді. — з інтригою промовив Микола, — Студентські роки у мене були достатньо буремні. Я почав дуже рано працювати, спочатку в інституті електрозварювання ім. Патона, в студії анімаційних  фільмів. В ці роки я активно поступав – спочатку в Київський політехнічний інститут, але не вступив, не вдалося. Потрапив на ФІТ – факультет інформації та обчислювальної техніки, є такий. Але потім все таки після роботи в інституті Патона пішов на зварювальний факультет НТУУ «КПІ». Провчися там цілих півроку, зі скандалом мене вигнали звідти. Зараз я б, можливо, не так поводився, але тоді мені було весело на хімії розмовляти англійською, коли викладач мене не розуміла. А я чогось так тішився з того. Подобались мені мухи в моїй голові. Молоде – дурне…

Ну, в когось в голові таргани, а в когось мухи, кому як щастить. Але давайте про навчання. На кого ви зрештою вивчились?

—Я ще багато куди поступав. Десь я іспити провалював, в Драгоманова хотів вступити, в технікум електроніки. Але успішно відекзаменувався тільки на вечірню форму навчання в філіалі Одеської морської академії, потім ще раз склав вступні іспити до Інституту культури та мистецтв. І так вийшло кумедно, що мене одразу до двох вишів зарахували, але я надав перевагу денній формі навчання.

— Мені здається, у всіх Інститут культури та мистецтв асоціюється тільки з Поплавським, а не з мистецтвом.

— О, це правда (сміється). Я теж потрапив до Поплавського. Ну, точніше, не до самого Михайла Михайловича, він там керував всіма творчими аспектами. Я  подався на бібліотечний факультет. Поплавський в той корпус навіть не заходив. Теж мене звідти виганяли, але я все таки там втримався, провчився чотири роки, отримав бакалавра. Тепер я володію знаннями, котрі ніколи не згодяться

— Але ж ви цими знаннями володієте…

— Так, але ж це це ще та «корисна» інформація. От йдеш вулицею і так хочеться розповісти комусь, що таке колонтитул. Якщо треба, тобі теж розповім (Микола голосно зареготав та почав згадувати щось з бібліотечної термінології, він коротко давав характеристику, пояснення до кожного нового терміну. Так тривало хвилин зо п’ять).

— От, ви спортивний журналіст, репортер, продюсер. Чи був в дитинстві потяг до журналістики? І чому саме футбол?

— Я все життя мріяв бути тільки футболістом. А вся журналістика мені здавалася абсолютно паразитичною галуззю, бо це і не література, і не мистецтво – якась продажна нісенітниця. Але так вийшло, що у київське «Динамо» мене не взяли, мрію з футболом не втілив. А на телебачення я потрапив, бо мама там працювала, а я розумів, що мені треба кудись влаштовуватись, ал… Ой, чекайте секундочку, мені телефонують…це важливо…

Микола – людина футболу

Микола перервався та переключився на іншого співрозмовника…Через пару хвилин він повернувся до розмови.

— Так, все, я знову з вами. Продовжимо?

— Так!

— О, добре…Так про що я казав? А, згадав! Мама тоді мені запропонувала, мовляв, давай я поговорю, запитаю, чи візьмуть тебе в ранкове шоу. Це був той… «Чайник», там такий ведучий був, Роман Лавров. Ну, взяли мене в цю програму. Оскільки я все життя марив футболом, то мене, відповідно, одразу зацікавила спортивна журналістика. Потім я перезнайомився зі спортивною редакцію «Вікон», така програма була «Вікна Спорт». Керівник програми взяв мене тоді журналістом і там років 6-7 провів, як журналіст, ведучий, продюсер, і керівник проєкту, документальні фільми знімав. Був на «СТБ» взагалі, там і дружину знайшов. На «СТБ» згодом розформували редакцію, увесь «спортивний народ» перевели на «ICTV».Там я з Андрієм Богушем познайомився і ми створили програму «Третій тайм» — така, спортивно-розважальна програма, яка принесла нам два «Телетріумфа». Ну, потім було ще дуже багато різних проєктів, був на чемпіонатах світу, Європи. Спортивне життя принесло багато знайомств, втіху від роботи, незабутні миттєвості радості. Завдяки професії  побував у багатьох країнах Європи, це дуже цікаво насправді. Щоразу коли ти приїжджаєш в аєропорт, в тебе митники питають мету приїду, ти відповідаєш, що спортивний журналіст, а вони так дивляться здивовано і кажуть, що теж хотіли б таку роботу. В уяві людей спортивний журналіст – джокер, який літає усім світом, має  можливість побувати скрізь та отримати насолоду. Я погоджуюсь з цим. Це реально робота, про яку можна мріяти! Я спортивним журналістом пропрацював, певно, з 1999 року до 2021 року. Ось тільки зараз припинив цю діяльність, повністю себе присвятив волонтерству.

Спортивний журналіст – це реально робота, про яку можна мріяти!

— Волонтерство – це круто! Можете більше розповісти про те, як ви цим почали займатися? 

— Я не такий як Притула, наприклад, чи «Повернись живим», чи волонтери, які з 2014 року працюють над допомогою для постраждалих від бойових дій людей. Я повномасштабне вторгнення зустрів не в Україні, а в Єревані, мені тоді зранку подзвонив мій друг. Каже, ти ж казав, що війни не буде, а тут вибухи! Я не вірив, що це справді відбувається, просто не міг змусити себе зрозуміти, що це насправді так. Тоді я почав з Єревану вибиратися, шукав шлях назад. Не було квитків в Україну вже, аєропорти не приймали літаки, навіть в Польщу неможливо було дістати квиток. Я вночі прилетів у Тбілісі, переночував, узяв квиток до Варшави. Доїхав туди, потім взяв квиток у Краків, бо ближче до кордону, але я вичислив чувака, який мене підвезе туди, куди мені треба. Привіз мене на Раву-Руську, а там пішого переходу нема, нічого нема, коротше, дуже складно я добирався додому (Микола  почав перераховувати всі події швидко, ніби боявся щось попустити та не вказати).

Я у Львів коли приїхав, то ще й в бомбосховищі встиг побувати,  бо там саме повітряну тривогу оголосили. Додому коли їхав львівською трасою, то вона була абсолютно порожня, нікого тоді не було. Я тобі збирав пляшки для коктейлів молотова, пінопласт, все, що могло згодитися – усе збирав. Якось навіть під обстріл потрапив на абсолютно порожній трасі під Житомиром, там був тільки я та спалені автомобілі. Я під’їхав до Житомира та відчув, ніби  наїжджаю на щебінку та наче вона б’є по моїй автівці. А тут раптом, бачу, передня машина уперед як рвонула! Потім помічаю спалахи, десь з лісу, щось стріляє. Я за цією машиною одразу теж погнався, потім кілометрів за 5 зупинився, перевірив, чи моя машина в нормі. На щастя, все добре було.

— А з чого усе почалося, власне? Волонтерська діяльність має ж свій якийсь логічний початок?

— Почалося все з того, що я почав людям всім заклеювати вікна, на пости розвозити продукти, пусті пляшки для коктейлів Молотова, шукати знайомих на блокпостах. Далі приєднався до свого приятеля та колеги, ми з ним вели футбольний блог «Рестовратор». Дмитро Дубас, у нього на той час було три ресторани, і я бачив, як він годує всіх, попри те, що заклади харчування переважно зачинились. Він був волонтером, годував у своїх ресторанах тих, хто цього насправді потребував. Ми тоді разом не знали, з чого почати, тому вирішили, що вірним рішенням буде поїхати годувати «наших» на постах. Я десь діставав, або замовляв, або сам купував ланч-бокси та розвозив ці обіди на своїй машині разом із приятелем Шнуром. Ми на всіх постах встигли побувати. За одну таку ходку могли розвезти 130-150 обідів, тому нас знали, чекали. Ми так і назвали наш волонтерський штаб: «Рестовратор. Картопляне військо», тому що я там постійно картоплю знаходив, то «на шару» отримував, то ще якимось чином – ми з неї обіди готували.

Почалося все з того, що я почав людям всім заклеювати вікна, на пости розвозити продукти, пусті пляшки для коктейлів Молотова, шукати знайомих на блокпостах, – розповідє Микола

— Допомога людям не зупинилась лише на обідах. Чим ще ви допомагаєте?

— Волонтерська діяльність наша розширювалась поступово на всі можливі сфери діяльності. Зараз я придумав Дні переселенців – це коли ми двічі на тиждень обслуговуємо людей зі статусом ВПО по повній програмі. Не знаю, хто в Києві ще так задовольняє потреби переселенців. Ми вже обслужили 30 тисяч людей,  а черга у нас ще 7 тисяч.

Ми вже обслужили 30 тисяч людей,  а черга у нас ще 7 тисяч, – ділиться Васильков

Чим ж ви їм такі корисні?

— Та всім. В нас вони можуть самі обрати одяг, наприклад. Усе розкладено за сезонами, за розмірами, типами, гендером тощо. Є побутова хімія, усілякі прибори, посуд, дитячі візочки, інвалідна техніка, милиці, ходунки, крісла інвалідні. Потім ще продуктові набори вони в нас можуть замовити – спочатку, правда, заповнюють анкету, а потім їх викликають, щоб віддати допомогу. В нас також можуть просити ліки – ми їх шукаємо, віддаємо тій людині, годуємо обідом, надаємо медичні та юридичні консультації, часто розважаємо людей там, анімаційну терапію проводимо! А ще створили футбольну команду з переселенців – «Мрія» (Гостомель).

— То вас в Гостомель таки футбол привів? Розкажіть більше про ініціативу з футбольною командою. Чому вирішили, що переселенцям це необхідно?

— Сучасний тренд роботи з ВПО — їм треба надати поштовх в житті, їм пнеобхідна  соціалізація, вони мають знайти шляхи подальшого розвитку. Ми з Дмитром вирішили, що це буде фантастично – створити таку команду. Ця команда переселенців – частина нашої роботи, аж ніяк не розвага. Це не суто спортивний проєкт, він радше гуманітарний. Там всі переселенці – гравці, тренери, вболівають за них теж люди, які були вимушені тікати від війни та покинули рідні домівки. Запрошуємо на такі матчі ще 100 родин, які в нас допомогу отримували. Ти була на одному з матчів, бачила, що там є і маленькі дітки.

Микола Васильков (ліворуч) та Дмитро Дубас (праворуч)

— Так, бачила, тому маю запитати, чому ви це робите? Чому виводите діток на поле?

— Це для дітей велика звитяга. Для них гордість, що вони виходять на поле, їх всі знають, для них це важливо. Ну, 5-6-річні діти дуже радіють, коли їх імена та прізвища озвучують, коли кажуть звідки вони. Вони тоді в цих футболках «Мрія» йдуть та відчувають себе не як на чужині, він вже тут свій і трішечки лідер. Ми з дітьми дуже панькаємось, ми з ними в баскетбол граємо, майстер-класи різні проводимо, кожен отримує якийсь невеличкий приз. Ці матчі перетворюємо на такі собі фестивалі для ВПО. Всі в цій команді з міст, що дуже сильно постраждали внаслідок збройної агресії рф. Є один хлопець з Гопри, що на Херсонщині, то в нього будинок просто змило через підрив Каховської ГЕС. Дерева стирчать, берег є, а будинка немає. Зник…

“Вони тоді в цих футболках «Мрія» йдуть та відчувають себе не як на чужині, він вже тут свій і трішечки лідер”

—Футболісти – це їхня основна діяльність?

— Зрозуміло, що ні. Вони ще працюють, шукають роботу, а це більше як поштовх до того, щоб шукати своє місце в цьому житті. Це унікальний проєкт в світі, я вивчав це питання – таке є тільки в нас. Назвали команду так, тому що це символічно. «Мрія» — літак, символ Гостомеля, де ми граємо, символ незламності, і всі мріють, що ми знову зберемо найбільший літак та війна закінчиться.

— А як з допомогою військовим?

— Ми робимо акцент на гігієні, одязі, взутті тощо. Їздимо в сірі зони, у гарячі точки. Багато з ким співпрацюємо, щоб це все реалізувати, наприклад з великою кількості шпиталів. Ми збираємо гроші на турнікети, аптечки, ізраїльські бондажі. Багато хто пішов до ЗСУ, ми їм персонально допомагаємо. Машини через кордон ганяємо, якщо в цьому є потреба. Якщо війську потрібна допомога – ми її надаємо. Дітей вивозимо у табори, за кордон, щоб батьки мали змогу перепочити та не хвилюватися, що діти в небезпеці. На матчах збірної України ми ще робимо великі акції. Коли  наші грали в Лондоні, то ми просили у Британського уряду бомбардувальники, наприклад. Навіть плакат в нас такий був і флешмоб, коли глядачі запускали куплені літачки. Ми організовували також флешмоби у Німеччині, називалося все це дійство «Tanke schön», типу «Дякую за танки». Остання наша активність була в Празі, назвали її «54» — це символічне число. Рівно 54 роки минуло між агресією радянського союзу проти Чехословаччини та вторгненням росії в Україну. Говорили, що два злочини та один злочинець. Говорили, що пройшло 54 роки, а спільний ворог, звір, досі не покараний. Збирали на турнікети, скоро будемо їх закуповувати. Їх саме бракує нашим хлопцям, просять в нас закупити хоча б 10 турнікетів на 20 чоловік, хоча на одну особу має бути чотири турнікети і ще п’ятий запасний за можливості. Я багато спілкувався в шпиталях з тими, хто втратив кінцівки, ноги чи руки, просто через те що не було цих турнікетів. Під час останнього матчу збірної України теж буде проведено акцію, збір. Наш художник зі Львова Андрій Єрмоленко вже розробляє концепцію плакату, який ми представимо на матчі.

Микола збирає кошти на закупівлю турнікетів українського виробника “Січ”

— У вас дуже багато роботи, волонтерська діяльність зараз справді важлива. Ви багато чим займаєтесь.

— Це я ще не все описав, насправді ми маємо набагато більше роботи. Кожен день завантажений на максимум, треба звіти здавати, акти в податкову.

— От вам і бюрократія…

— Так, бюрократія, але що ж поробиш.

— А як з особистим?

— Ну, від першого шлюбу у мене є донька, Станка, вона зараз проживає в Лондоні, вступила там в художній коледж. Я щасливий, що у неї життя налагоджується, їй тяжко було перший рік за кордоном, а зараз ніби легше, трохи адаптувалася. А тут, в Києві, моя дружина Катруся Зінченко – відома та найкраща у світі коментаторка тенісу. І це не перебільшення. І двоє діток ще – Макар та Алевтина. Макар футболом займається, Алька – танцями. Мама моя – відома письменниця, Марина Медникова, авторка кількох романів «Тю» та «Ой», – тепло сміється Микола, – отакі романи. І кінематографістка вона теж відома.

— Назвіть, будь ласка, один приємний спогад, перший, що спаде на думку.

– Наші футбольні перемоги. Я людина футболу, тому я радію усім нашим перемогам у цьому виді спорту. Я ж працював у збірній України, з Андрієм Шевченком. Він мене запросив до себе радником тренерського штабу, і ось я шість років там пропрацював. Найкраще, що я згадую – перемога України над Сербією з рахунком 5:0.

— А з якою думкою ви засинаєте та прокидаєтесь?

— Ого… Оце питаннячко (Васильков задумався). Мабуть, засинаю з думкою про дітей. Я зараз намагаюся просто заспокоїтися, бо мені робота сниться. Засинаю з думками про малечу, чи з ними все добре, чи все ми зробили, що треба, а прокидаюся без думок, бо дуже багато роботи, напружений графік. Усі свої задачі я записую в паперовий блокнотик, і там стільки списано, що люди думають, ніби я пишу мемуари. Хочеться просто все зробити, все встигнути. Але мені подобається допомагати людям та жити у подібному ритмі.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

Улюблена страва?

Улюблене місце в Гостомелі?

Улюблена книга?

Улюблений фільм?

Улюблений колір?

Улюблена пора року?

Чим пересуваєтесь містом?

Чим займаєтесь поза роботою?

Опишіть себе трьома словами?

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про Світлану Поклад із курортного Ворзеля: “Чия ти дружина – не так важливо. Складно взагалі бути дружиною…” та про Олексія Дашковського з Ірпеня: вчителя, який завжди мріяв стати актором. А також, про Івана Івашину з Ірпеня: спогади ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та про Василя Попеля – художника з Ірпеня, який власноруч побудував картинну галерею своєї мрії

Олександра Ломачук