У світі, де слова – ключ до найяскравіших вимірів, росте новий літературний талант – Богдан Притула, юний письменник з Ірпеня. Хлопцю всього п’ятнадцять, а він вже має 7 аудіокниг. На інтернет-порталі “Аркуш” вже опубліковано 19 прозових творів та 26 збірок поезії. Також Богдан публікувався у збірці «Ірпінь – мій дім».
Сьогодні в Інформаторі БІГ історія Богдана Притули, хлопця, який відчув на собі війну ще з 2014 року, а всі свої думки та переживання викладає на аркуші й мріє видати власну збірку вже не онлайн.
Теплі спогади з раннього дитинства
Богдан народився в Сімферополі. Пригадує, що дитинство було складне, адже у 2014 почалась війна. Батьки Богдана – журналісти, тому юнак пригадує, що виїхати з Криму було важко.
“З дитинства я взагалі мало що пам’ятаю, але чітко закарбувались ті моменти, коли дідусь мене водив у ліс й там читав мені свої вірші. Які саме, навіть не згадаю. Ще він мені розповідав, що коли я навіть ходити не вмів, а сидів у колясці, він так само віз мене в ліс й читав там маленьку друковану збірочку дитячих віршиків. Також добре пам’ятаю зимові свята, це було так по-особливому, ми відзначали у сімейному колі, у гарному будинку. Навіть колядники до нас ходили”, – ділиться спогадами Богдан.
У 2014-2015 році Богдан з родиною переїхали до Херсона, там хлопець ходив до першого класу. А у 2015-2016 Притули остаточно перебрались в Ірпінь. Тут життя пішло з одного боку спокійніше, а з іншого – цікаво й бурхливо: школа, однокласники, навчання, друзі.
Повномасштабна війна як мотивація до творчості
Зараз Богдану п’ятнадцять, а пише він менше року. До творчості його підштовхнула війна та події в Ірпені.
“Тато з братом встигли виїхати, бо поїхали у відрядженні у Львів. І так вийшло, що я з мамою, бабусею та дідусем залишились в Ірпені. Так й сиділи тут, а виїхати змогли лише на початку березня. І перше, що я почав писати – невеликі спогади про все, що сталося тут. До того ж була одна щемлива історія… У мене була собака. На жаль, кілька місяців тому вона померла. Але, коли ми виїжджали з Ірпеня, не мали змогу забрати її з собою й залишили вдома. За нею приглядав сусід. І у якійсь з днів був сильний обстріл і після чергового прильоту хвіртка на подвір’ї відкрилась і собака вибігла. Мабуть, злякалась. Кілька днів її ніхто не бачив, а ми про це навіть не знали, адже не було зв’язку. Вона добігла до моста, де її знайшли волонтери та, не знаю якими шляхами, змогли довести у Львів. Ми приїхали й забрали її. І своє перше оповіданнячко я випустив про Йорі. Тривалий час нікуди не публікував цю роботу, але собака помер… Тож, 4 місяці тому таки наважився опублікувати оповідання. На пам’ять про Йорі. Зрештою, це моя перша така робота”, – розповідає юний письменник.
Шматочок оповідання Богдана про його Йорі:
“У неї перед очима з’явився міст… Вона, вже майже без сил, вкладаючи всю силу свого духу, доповзала до споруди і вже там упала безсила. Вона не знала скільки часу минуло, єдине, що вдавалося згадати – кількох людей, які світилися білим світлом. Йорі не боялася їх, підсвідомо відчувала – вони її не скривдять. І бабця, і дядько також світилися сліпучо-білим сяйвом. Останнім, що пам’ятала собачка було те, як постаті взяли її на руки і занесли до машини
‘’Додому…’’ – подумала Йорі”
Своє перше оповідання Богдан опублікував про свою собаку Йорі
Богдан публікує свої авторські твори на порталі “Аркуш“. Про себе він пише так:
“Я 15-річний автор з Ірпеня. Ці сторінки – мої ліки, які позбавляють мене страждань невиліковної хвороби творчості. Я вільний, мій розум вільний, і він летить у далечінь забуття, щоб потонути у величезних хвилях радості, що з все більшою силою накочуються на береги острова моєї свідомості”
“Я вільний, мій розум вільний, і він летить у далечінь забуття, щоб потонути у величезних хвилях радості, що з все більшою силою накочуються на береги острова моєї свідомості”
Про натхнення
“Коли я почав писати, це було ніби як просто рефлексія. Тобто, коли мені було морально складно та погано на душі – я писав. Це допомагало відволіктись та перемкнутись. Це були просто рядки, деколи і без рими, але мені було необхідно десь викласти свої почуття. Потім я почав замислюватись й писати змістовніше. Часто думаю, про проблеми суспільства і ці думки перетворюю на вірші. Взагалі дуже люблю навчатись, особливо вивчати: соціологію, філософію, політологію і звідти теж черпаю натхнення. Багато читаю – фантастику, фентезі, люблю таких авторів: Роберт Шеклі, Рей Бредбері, Деніел Кіз і також беру натхнення з їхніх творів”, – розповідає Богдан.
Спочатку юний письменник нікому не давав читати свої твори, просто писав й відкладав у, так би мовити, “темну шафу”. Пізніше знайшов ресурс, де можна публікувати свої доробки, але теж нікому про це не розповів. Публікував твори й спостерігав, як на його творчість реагує аудиторія. Перша публікація на “Аркуші” була у лютому цього року. Люди почали ставити вподобайки, писати коментарі, переглядати твори. Богдан не хотів спочатку розповідати батькам. “Батьки у мене такі, що усе, що зі мною пов’язано одразу надсилають по рідним, по усім групам, чатам, щоб усі бачили та знали”. Так вони виказують своє захоплення та підтримку, але Богдан просто не хотів, щоб уся аудиторія складалась із близьких людей. Він мав на меті рухатись самостійно й зацікавлювати читачів своєю мовою та авторською подачею. Не довго вийшло приховувати, бо згодом батьки все ж знайшли роботи Богдана, але пообіцяли, що розповсюджувати сильно не будуть. А взагалі своїм духовним наставником Богдан вважає дідуся. Він академік й творча людина. Дідусь й сам писав вірші раніше, а тепер читає й Богданові.
Спочатку юний письменник нікому не давав свої твори на прочитання, а потім знайшов ресурс, де можна публікувати свої доробки, але теж нікому про це не розповів. Публікував твори й спостерігав, як на його творчість реагує аудиторія
“Якось мені запропонували написати вірш для збірки “Ірпінь – мій дім”. Написав, пройшов конкурс й мій вірш вирішили опублікувати. Пізніше, влітку, я ще їздив в Київ на презентацію цієї книги. І, до речі, це було вперше, коли я десь надрукувався. А ще півроку тому в Ірпені я познайомився із Сергієм Мартинюком, коли він приїжджав до нашої школи, розповідав про Ірпінь, війну й про те, як з перших днів був у ТРО. Тоді він нам сказав: “Творіть, пишіть, а якщо щось буде треба, можете до мене звертатись”. Я запам’ятав ці слова і почав щось собі накидувати, писати. Пізніше, через шкільну бібліотекарку дізнавшись, що Мартинюк шукає когось для спільного проєкту, я взяв ініціативу й кажу: “Давайте я”. Ми зконтактувались, але з тим проєктом не склалось, а все ж у мене залишився його номер. Почали трохи спілкуватись, я скидав йому свої твори і якось він запросив мене на презентацію своєї книги, теж пов’язану з Ірпенем. Все було прекрасно, послухали вірші і там у мене стався певний переломний момент. Я вирішив Мартинюку подарувати книгу “Ірпінь – мій дім” і залишив закладку там, де мій вірш. Він відкрив, прочитав і сказав: “Ну можемо робити збірку”. А у мене вже є достатньо віршів для збірки, тому зараз працюємо над цим”, – розповідає Богдан.
Ірпінь, герої й маячня
Я б хотів поглянути на Ірпінь з хмарочосів Нью-Йорку:
Такий маленький, вкутаний ковдрою лісів.
І ніч іде, і дивиться темним своїм оком
Кудись у хащі, де бродить хижий звір.
Чому я не герой, що літає поміж гір,
Мов Спайдер-Мен, що лине між мостами?
Чому в моєму маленькому Ірпені
Я ним ніяк не стану?
Ех, які наївні, дитячі, егоїстичні думки…
Нехай ідуть до біса! Герої є! Вони боронять місто
Від сил пітьми, що тягнуть в нікуди.
І я героєм стану, як захочу.
Та тільки, правда, лиш свого життя.
А зараз я наплів такого – дурно слухать!
І не послухаю – полину в небуття!
Про першу аудіокнигу
Юнак просто писав і в мить зрозумів, що є перспектива робити аудіокнигу, адже багато авторів так роблять і набирають набагато більше реакцій аудиторії, ніж просто публікуючи текст. І так Богдан натрапив на один Youtube-канал, достатньо популярний серед аудіокниг й у них була “Тека авторів”. Потрібно було на електронну пошту надіслати свій твір, автор каналу його перечитує і якщо йому подобається – він озвучує та опубліковує. Так просувається сучасна українська література, а власник каналу отримує перегляди.
“У травні я надіслав лист зі своїм фантастичним твором “Вавилонська вежа”, чекаю місяць, чекаю два, а відповіді немає. На третій місяць мені відповіли, що звісно озвучать, але трошки пізніше, бо зараз завал, тому не можуть одразу сказати конкретну дату. І через певний час, якось ввечері я приходжу ввечері додому, відкриваю Youtube і бачу перше відео – моя аудіокнига”, – ділиться спогадами Богдан.
Наше традиційне бліц-опитування:
Улюблений напій?
- Американо з молоком
Улюблена страва?
- McDonald’s, нагетси
Улюблене місце в Ірпені?
- Парк Письменників
Улюблена книга?
- «Зоряний десант», Роберт Гайнлайн
Улюблений фільм?
- “Зоряні війни”, весь цикл, окрім останніх двох частин
Улюблений колір?
- Білий
Улюблена пора року?
- Весна
Що робить світ кращим?
- Наявність людей, які можуть змінити цей світ на краще
Яке ваше визначення кохання?
- “А життя – то борня! А любов – то брехня!”, Іван Франко
Що, на вашу думку, є найбільшою несправедливістю у світі?
- Не люблю коли йде дискредитація християн, якійсь жарти і подібне, мені це не подобається. Так, звичайно є набагато більші проблеми, але для мене це найбільша
Опишіть себе трьома словами?
- Хрест, думка, трагічність
Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!
Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про Ташу Торбу з Ірпеня: “Не існує людей, які не можуть малювати – є лише дорослі, яким у дитинстві сказали, що у них це не виходить”, про Валентина Дідковського з Бучі, який самотужки зупинив цілу колону ворожої техніки на вулиці Вокзальній, про Ірину Коляденко: “Це не я обрала боротьбу, це боротьба обрала мене”, про Руслана Біляковича з Немішаєвого: “За життя мене багато разів кусали собаки, дряпали кішки, але жодного разу мене не вкусив павук. А павуків у мене…тисячі!” та про Тетяну Матюшенко з Бучі – комендантшу, бізнес-леді та вірну дружину викраденого ворогом чоловіка.
Дарія Сльоза
