Ірина Пугач з Ірпеня – миті, що закарбовуються в історії через об’єктив її фотокамери

Ірина Пугач – фотографиня з Ірпеня, яка передає кохання, біль, ніжність, відчай, тривогу й красу через об’єктив свого фотоапарата. Зазвичай вона фотографує фешн, але найбільше любить працювати з портретами. Життя усіх українців змінилось після фатального ранку 24.02.2022. Ірина – не виняток. Фотомайстриня створила власний проєкт “Міста без”. Вона знімала біля зруйнованих будівель Київщини, перед її об’єктивом були люди зі своїми життєвими історіями, люди, які щось втратили через війну. Цей проєкт охопив весь БІГ-регіон: Бучу, Ірпінь, Гостомель, Бородянку, Іванків. Ці історії розказані через фотознімки Ірини.

Сьогодні в Інформаторі БІГ історія про те, як юристка за освітою стала фотографинею, через що їй довелося пройти, які приємні моменти є в її роботі, а що може вибити з колії. І, звісно, розкажемо про започаткування проєкту “Міста без” та що буде з ним далі?

Ірина народилась в Києві, а її бабуся жила на Київщині й все літо дівчинка проводила у неї. Саме тоді вона полюбила природу. Той спокій, який вона дарує та свіже повітря. І з самого дитинства дівчина брала в руки фотоапарат й робила селфі, які тепер швидко перегортає у сімейному альбомі. В 14 років поїхала на місяць у табір в Болгарію, а повернулась додому з трьома відфотографованими плівками. Потім з’явився цифровий фотоапарат і коли Ірині виповнилось 16, вона вже активно все знімала. Каже, що, навряд чи, ще хтось має стільки фотоальбомів. Але найдорожчий альбом не її, а бабусі, який вона завжди розглядає, вдивляється у чорно-білі світлини, портрети, сімейні фото. Мама Ірини була художницею, малювала олійними фарбами, а дядя був портретним фотографом. Можливо творчість – це вже сімейне? А від цього не втечеш…

Ірина навчалась у столиці, здобула юридичну освіту, а коли з’явилась своя родина й діти, зрозуміла, що знову хочеться бути ближче до природи, як у дитинстві, і 2018-го їх вибір з чоловіком зупинився на зеленому та неймовірно гарному Ірпені. Переїхали.

Від юриста до фотографа. Як так?

За спеціальністю, в суді, Ірина працювала аж 2 роки. Не побачила перспективи, це було одверто “не її”. З того часу вона пам’ятає монітор, принтер, голку з ниткою й усвідомлення, що це не те місце, де вона хоче бути. Пізніше познайомилась із чоловіком, з часом з’явились дітки й Ірина розчинилась у сім’ї на 7 років. А коли малеча підросла, виникло питання: “А чим я хочу займатись далі?”

“Взагалі фотографія мене зацікавила ще 2007-го, на 1 курсі вишу. Я ходила на курси, мала фотоапарат, а от що далі із цим всім робити – не знала. Тоді не було таких можливостей, як вже є зараз, що можна, наприклад, просувати себе у соціальних мережах. Тоді ми з друзями просто влаштовували собі якійсь фотосесії, навіть, на випускний брала з собою фотоапарат. Потім інша робота, інші турботи, а коли вже діти підросли, зрозуміла, що в юриспруденцію мене зовсім не тягне. Коли кудись їхала, подорожувала світом, то завжди ходила й фотографувала те, що мені візуально подобалось й думала про курси. А потім мене підтримала знайома і це дало поштовх змінити курс і попрямувати до іншої мети. Так я  знову пішла навчатись на початку минулого року”, – розповідає Ірина.

Одне із перших завдань на курсах було фото: “Романтичний ранок”. Це фото Ірина відтворила зі своїм чоловіком:

Найулюбленіший жанр фотографії Ірини – портрет. Спочатку фотографиня думала, що після закінчення курсів їй буде цікаво фотографувати сім’ї, love story, якісь святкові миті, ну загалом те, що треба всім, але потім вирішила – ні. Їй подобається знімати саме жіночі портрети й робити fashion-фотосесії.

“Натхнення… Мені подобається дивитись фільми. Я звертаю увагу на те, як вони зняті, у яких кольорах, яка композиція, які підібрано ракурси. В Pinterest теж заглядаю, я там підписана на різних фотографів”

Ранок 24.02.2022

Родину Ірини зранку 24 лютого збудив знайомий родини зі словами, що розпочалась війна.

“Перед 24 лютого ми з чоловіком поїхали у відпустку й забрали з собою дітей. Планувати поїхати на кілька днів. І там ми читали новини, хвилювались й думали, ні, не поїдемо ще додому, перебронювали квитки. В Україну повернулись ввечері 22 лютого. А 24 почалась війна… Зателефонував друг сім’ї, сказав, що нас бомблять. А ми з просоння з чоловіком взагалі нічого не зрозуміли, не могли повірити. А потім почули вибух за вікном. Підірвались з ліжка, я кажу: “Все, збираю речі, ми їдемо”, а чоловік мені відповідає: “Та ні, зараз пару годин і все пройде”. Але я була впевнена, що вони сюди прийдуть і будуть вбивати. Цілий день я вмовляла його виїжджати з Ірпеня. Пізніше до нас приїхали батьки чоловіка. Брат мій теж казав, щоб навіть не думали їхати на ніч. Але я просто кажу одну фразу: “Що має ще трапитись, щоб ми виїхали звідси?”. І от на цій фразі чоловік погодився, ми зібрали всі речі й сіли в автівку. Це була десята година вечора, вже почалась комендантська година. Поїхали через Житомирську трасу й стали в затор. Повзли в заторі, потім виїхали на зустрічну смугу, їхали, аж поки там не зупинився рух через ДТП. Все стояло. Мертво. Кілька годин простояли, а потім хтось розламав відбійник і машини почали розвертатись і їхати в свою смугу. А на наступний день усі мости навколо Ірпеня було підірвано. А ми в цей день, 25 числа, приїхали в Карпати. Я забронювала готель, ми приїхали вночі і бачимо, як всі вимикають світло. Під’їжджаємо до готелю, який я бронювала, а нам кажуть: “Ну Booking зараз не працює, до побачення”. І я стою у шоці з двома дітьми. Ми почали шукати номери інших готелей, телефонувати, а вони відповідають: “У нас немає місць”. І єдине що ми знайшли – у Буковелі якийсь космічний готель й поїхали туди. Потім у паніці я взагалі сказала, що їду звідси. Зустрілась з кумою, вона з дітьми на машині, я з дітьми на машині поїхали в Болгарію. Посиділи там тиждень, зібрали речі й через всю Європу поїхали до Німеччини. Там я залишалась до кінця червня 2022 року. Мала б поїхати раніше, коли Ірпінь відкрили. Але, коли в місто почали пускати, подумала: скоро буде 9 травня, а потім ще День конституції. Можуть знову бомбити, обстрілювати. Пізніше таки зібралась і поїхала додому, бо якщо так сидіти, то далі ще буде День Незалежності)))”, – ділиться спогадами Ірина.

Чоловік Ірини весь час перебував на території України. Як тільки почали пускати в Ірпінь – одразу повернувся додому. Стояв півдня в заторі, щоб заїхати до міста. А ще, коли подружжя тікало з Ірпеня – одну автівку вони залишили вдома. І поки їх не було, в будинок залізли, вибили двері на терасу, забрали ключі від авто, батарейки, термоси й колонку.

“Нашу вулицю між собою ми взагалі називали “Священна”, бо волонтери туди зовсім не заїжджали, а на вулицю поруч їздили й знімали відео. Там всі будинки були зруйновані. І дивлячись ті відео, ми просто розуміли, що нам не буде куди повертатись. Але потім отримали відео, що все добре. А ось будинок батьків чоловіка, теж в Ірпені… Він згорів. Ще в чоловіка був виробничий цех в Гостомелі – теж все повністю згорів”, – ділиться Ірина Пугач.

Про фото-проєкт “Міста без”

Коли Ірина повернулась в Ірпінь і побачила на власні очі звірства росіян, руйнування, які вони залишили після себе, зрозуміла, що житлові будинки, в яких колись вирувало життя, будуть демонтовані. Вони просто зникнуть. І їй захотілось це все зафіксувати, залишити в історії, в пам’яті. Але просто фотографувати руйнування їй було не цікаво. І якраз у той період у неї в рамках навчання було завдання: “Придумати свій проєкт”. І вона придумала таку концепцію, що потрібно фотографувати людей, які щось втратили на фоні зруйнованої інфраструктури. Знаходити людей для організації такої зйомки Ірині було складно. Вона почала запитувати знайомих, друзів, чи є у них знайомі з такими історіями. Але більшість не хотіли брати в такому участь. Для них це було боляче, не актуально, не цікаво, не на часі. Викладач на курсах порадив Ірині скласти списки груп, блогерів, щоб так шукати людей для фотосесії. Вона на ентузіазмі почала усім писати, а у відповідь отримувала або 90% ігнору або їй писали такі повідомлення: “Нащо ви це робите, це нікому не цікаво, таких, як ви вже вистачає”, ще одна блогерка написала: “Та я взагалі з Херсону, що там ваш Ірпінь”. Після цього вона вирішила більше з блогерами не зв’язуватись й не просити про інформаційну підтримку. Тож пошук був дійсно складний, але все ж фотосесії у рамках проєкту було реалізовано. І зараз вам покажемо як це було:

Перше, що Ірина пішла фотографувати – зруйнований Ірпінський ліцей №3 у мікрорайоні СМУ. Вона взяла з собою доньку. Спочатку Полінка не хотіла туди йти й казала: “Чого я туди піду, там розбитий ліцей, не хочу”. Але потім вони поговорили й пішли творити першу фотосесію для проєкту.

“Я купила чорну кульку. Віддала її Поліні й поки ми йшли до ліцею, люди дуже дивно дивились й обертались на нас. До речі, вчасно ми провели ту фотосесію у ліцеї, встигли, тому що за кілька тижнів його вже закрили й почали поступово відновлювати. Крім нас тоді на території були ще прибиральниці, які виносили сміття і там сталась неприємна ситуація. Вони сиділи й обговорювали нас, періодично звертаючись до мене: “Чого ви привели сюди дитину? Ви взагалі хто така? Фотосесії вже тут закінчились! Та ми зараз на вас викличемо Муніципальну варту!”. І моя дитина теж була в шоці від цього. Але вони так бубніли, що я погана мама, що у нас з Поліною не вийшло задумане, і настрій вже зник в обох. Поїхали додому й повернулись туди ввечері, коли вже нікого не було й нормально відфотографували все. Донька вдало передала емоції, органічно вписалась в атмосферу. Коли інших героїв фотографувала, теж люди часто підходили, питали для чого ми це робимо”, – пригадує Ірина.

В Ірпінський ліцей №3 Поліна мала піти у 1 клас восени 2022 року, але була змушена обрати іншу школу. Бабуся дівчинки залишилась без будинку. Тато Поліни втратив виробниче підприємство площею понад 450 кв.м, а її найкраща подружка з родиною втратили квартиру й не може повернутися в місто.

“Коли шукала людей, хтось мені писав, комусь я писала. Одна дівчина stories викладала про те, що я шукаю людей для зйомок. Отак і назбирались люди. Героям моїх світлин було емоційно складно, це було видно. Одну жінку я фотографувала навпроти зруйнованого будинку на СМУ, у неї там була квартира. Їй, мабуть, було важче за всіх. Під час зйомок вона періодично відверталась і діставала телефон й знімала свій будинок. Але, якщо чесно, потім вже було й мені складно. Я відфотографувала десятьох людей. Але, наприклад, якщо я собі щось придумала – маю так відтворити. Мені складно сказати людям, точніше, попросити їх, щоб вони, наприклад, одягли певний одяг на фотосесію. Було й таке, що одягала жінку у власний одяг. І їй теж було від цього некомфортно”, – розповідає Ірина.

Віта. А позаду неї будинок в Ірпені, в якому вона жила з чоловіком та двома синами. Крім 3-кімнатної квартири родина Віти втратила приватний будинок, в якому навіть не встигли пожити й автомобільний гараж. Сьогодні цього будинку вже навіть немає на карті міста.

Це Ольга. Вона – народилась у Криму, переїхала з Ялти в Ірпінь. З 2014 року не має змоги побачити своїх батьків. А у 2022 році її донька змушена була піти у 1 клас в іншій країні без батька та без рідних.

Перед зйомкою Ірина Пугач їздила на локації БІГ-регіону, щоб не витрачати на це час на самих зйомках. Вона оглядала місця й одразу продумувала як вибудувати майбутні кадри. Тоді вона побачила велику кількість зруйнованих місць на Київщині. В Бородянку приїхала навесні 2023, там було дуже мало людей, а навкруги зруйновані будівлі, ворони та сморід від вигорілих житлових будинків. Бучу та Ірпінь тоді вже активно відновлювали, а Бородянка залишалась ніби покинутою сиротою. Емоційно Ірині там було дійсно складно, вона ходила й плакала.

Це Захар і Макар. В їхню квартиру влучив снаряд, внаслідок чого вона згоріла. Їхня родина також мала приватний будинок, на дах якого теж впав снаряд. До 10 днів родина перебувала в окупації і не мала змоги покинути будинок. Батько хлопців мав бізнес, займався перевезеннями. Більшість автівок, які для цього використовувались – залишились понівеченими.

Це Надія. Вона була змушена переїхати з Донецька в Ірпінь у 2014 році, коли її донечці був лише один місяць. Весною 2022 року квартира, у якій вони мешкали із родиною – майже згоріла. Батько Надії на початку повномасштабного вторгнення жив у Маріуполі. Недалеко від нього впала бомба, внаслідок чого чоловіка контузило, вибило зуби й плече. Пізніше він пішки виходив з палаючого Маріуполя, рятуючи своє життя.

Це Анастасія. В перші дні Великої війни втратила з родиною власний будинок та автівку. 6 березня 2022 року виїжджаючи в колоні автівок з окупованого Ірпеня, з родиною дивом залишились живими. Інша колона була розстріляна російськими військовими.

Це Анастасія. Усі її рідні живуть в Ірпені та Бучі. Усе їхнє житло було понівечене й пошкоджене. Батько Анастасії до початку повномасштабного вторгнення працював за кордоном, але одразу приїхав додому й вступив до лав ЗСУ. На сьогоднішній день він командир САУ і встигає писати багацько віршів.

“Коли-небудь мене не стане,
та сумувати не поспішай.
Я не помру, лише розтану в тумані,
що вкриває гай…”

Анастасія заспівала й записала пісню на вірш батька.

Це Альона. Вона переїхала в Ірпінь з Луганської області у 2014 році. Не бачилась з батьками майже 3 роки, оскільки територія, на якій вони проживають, перебуває під окупацією. У будинок, в якому вона проживала з чоловіком в Ірпені, влучив снаряд. Майже все згоріло. Альона мала власний салон краси, але вибуховою хвилею і уламками від снарядів він був зруйнований.

Це Андрій та Микола. Вони з Горенки. Будинок хлопців повністю згорів. Родина залишилась без житла. Вони дивом змогли евакуюватись, оскільки Горенка була під обстрілами з першого дня війни.

Це – Катя. Разом з родиною вона пробула всю окупацію у Гостомелі. Кілька разів намагались вийти зі свого будинку, але російські військові починали обстріл. Лише один раз була можливість збігати в магазин, в якому вони взяли поцвілівші харчі. Одного дня, коли вони ховались у підвалі, в будинок дівчинки влучив снаряд. Дім згорів разом з автівкою.

Зараз Ірина активно працює над тим, щоб провести виставку “Міста без”. Їй би дуже хотілося організувати це за кордоном, але якщо так не вийде, можна і в Києві. Фотомайстриня вже зробила презентацію з роботами, написала майже в 100 галерей і виставкових залів різних країн. Хтось відповідав, що немає можливості провести, хтось бажав успіху, хтось радив куди ще написати, але більшість просто ігнорують. Тому вона продовжує писати далі і хоче організувати виставку, аби люди бачили та не забували про те, що натворили росіяни!

Також Ірина збирала кошти на ЗСУ. Разом зі спільнотою в Instagram назбирала майже 11 000 грн. Додала свої кошти й купила генератор для 128 бригади. А на Новий рік відправила хлопцям Різдвяний кошик зі смаколиками.

Що роблять люди, від чого фотографу приємно й навпаки, коли фотографа ставлять в незручне становище?

“Приємні – це коли на одній хвилі з моделлю. Коли фотографуєш і кажеш людині: “А давай?” і вона: “Так! Давай! Я можу ще так і так”. Ще класно, коли знімаєш зі стилістом. Це мега зручно. Коли стиліст підбирає одяг, аксесуари, радить, який краще зробити макіяж для певної зйомки. Неприємно – це коли ти кажеш людині, що потрібно зробити макіяж, радиш, що краще вдягнути, що речі треба попрасувати, що манікюр і взуття теж важливе. Що все має бути гарно, чисто й охайно. А людина потім приходить, не так, як ти пояснював і картинка виглядає зовсім не ідеально. Також, бувало й таке, що люди запізнавалися на 2 години. Казус був, коли я мала фотографувати 3 дівчини підряд і мав прийти візажист й підготувати їх всіх. Але вночі перед зйомкою був сильний ракетний обстріл, влучили поруч із будинком візажиста і вона каже: “Я не приїду”. А я їду на зйомку, де 3 дівчини просто не готові. Одна сказала, що сама себе нафарбує, але її косметичка вдома. Я її возила за косметикою. Друга фарбувала себе по дорозі. А третю – інша дівчина нафарбувала. Оце таке єдине, на щастя, що було у мене з казусів”, – ділиться Ірина.

Це роботи Ірини Пугач:

Порада від фотографа для тих, хто хоче, але чомусь боїться йти на фотосесію

“Найголовніше – слухати поради фотографа і не хвилюватись. Бо якщо робити так, як він каже – то результат має вийти класний”

Про емоційне вигорання та боротьбу із ним

“У мене двоє дітей:) Дівчинці 7 років, а хлопчику 4. Мені здається, що я НЕ відпочиваю взагалі. А от під час курсу та навчання вдома взагалі був дурдом, просто не було часу все слухати, фотографувати, фотошопити, готуватись до зйомок, прибирати й готувати вдома та ще з дітьми займатись. Добре, що у чоловіка був такий час, що він міг мені допомогти. А так, коли дуже багато всього і я розумію, що мені потрібно “домашку” на курсах зробити, я думаю, сфотографую все в один день і беру там 3-4-5 дівчат, а після цього думаю: “А от не треба було так робити”. Бо краще до кінця віддаватись одній зйомці, але це буде якісно, продуктивно. А про відпочинок… Я можу закритись в кімнаті, сховатись від усіх і мені потрібно посидіти в тиші хвилин 20, я тоді охолону, прийду в себе і все буде добре. Бувають й такі періоди, що можу просто вдома лежати 2 дні і “нічого не хотіти”. А ще ходжу на йогу, навіть якщо стомлена, я себе змушую, а тренер каже так: “Головне – донести себе до залу, а в кінці отримаєш задоволення від того, що ти це зробила”. Ще люблю кататись на роликах, можу поїхати на Ірпінську набережну, просто до кінця і назад, це займає 30-40 хвилин, а я відчуваю, що відпочила, перемикнулась. Театр також люблю, але в кращому випадку потрапити туди хоча б раз на рік, через графік”, – ділиться Ірина.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

• Вода

Улюблена страва?

• Устриці

Улюблене місце в Ірпені?

• Ліс “Курган” біля “Адміралу”

Улюблена книга?

• Так, як я зараз читаю багато дитячих книжок, мені дуже подобається “Нова радість стала”

Улюблений фільм?

• “Відпустка за обміном”, 2006

Улюблений колір?

• Білий

Що робить світ кращим?

• Люди. Вчинки людей. Хороші вчинки людей

Яке ваше визначення кохання? 

• Це відчуття залежності від іншої людини, коли її немає поруч – почуваєш себе неповноцінно. Якщо приймаєш, пробачаєш, якщо подобається кожен сантиметр, подобається дихати людиною, якщо ніколи не сумніваєшся – значить… кохаєш)

Що, на вашу думку, є найбільшою несправедливістю у світі?

• Коли сусідня країна руйнує плани кожного українця

Опишіть себе трьома словами?

• Справжня, творча, дотепна

Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!

Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про Аліну – маму та юристку вдень, таксистку на Tesla ввечері, про історію Олени Світлицької з Ірпеня – від акторки до мами-блогерки, про письменницю Юлію Бережко-Камінську з Бучі та про Єлизавету Овраменко: дівчину, яка має талант на всі випадки життя. А також про кавомана Олександра Мащенка з Ірпеня: як пристрасть переросла у бізнес й про Андрія Ткача з Бучанщини – поліцейського за покликом душі.

Дарія Сльоза