Василь Харитоненко – видавець з Немішаєвого, який де тільки не вчився. І в суднобудівному технікумі, і в технікумі лісозаготівельної промисловості, і в військово-авіаційному училищі, де потрібно було спочатку пролітати 13 годин з інструктором, щоб випустили в небо самостійно, а Василь літав один вже після 7 годин навчання. Далі була навіть журналістика. Юнак збирав матеріали по всій Україні, а потім взявся за видавничу справу, яку й продовжує вести у свої 83 роки. Василю дають рукопис у будь-якому вигляді і він готує книжки до видання, проводить повну додрукарську підготовку. По БІГ-регіону Василь Матвійович видав вже близько шести десятків книжок.
Сьогодні в Інформаторі БІГ – історія Василя Харитоненка, який займався усім, що тільки можна придумати.
Василь народився 18 березня 1940 року в селищі Лисянка, що на Черкащині. У сім’ї він був однією дитиною. А коли батьки розійшлись – з’явилась ще зведена сестра.
Приємний та кумедний спогад з дитинства
Василь пригадує, як навчався в 1 класі. Це був 1947 рік. Зошитів тоді не було, а на уроках писали у старих книжках.
“Як зараз пам’ятаю, вчителя звали Петро Іванович. Два ряди парт. Клас великий. І вчитель каже: “Діти, намалюйте хто що хоче”. А мама колись мені казала, що я дуже любив малювати. І як впаде дощ і пісок у дворі ставав мокрий, то я сидів і палицею водив. Це могло тривати годинами. А ось що я зобразив на уроці, у класі…, – сміється Василь, – вчитель як взяв мене за вухо, провів по всьому приміщенню… Зрештою більше я не малював з того часу. На папері був малюнок хлопчика, чоловічий орган і калюжа. Зараз смішно, а я, коли згадаю, як він мене схопив за вухо – то вже й не до сміху”
У Немішаєвому Василь мешкає вже 76 років. Вчився в місцевій початковій школі. А по закінченню сьомого класу середньої школи в Микуличах навіть у поточних оцінках не мав жодної четвірки.
“Які збори?! Нам ще далеко йти!”. А він взяв мене за шкірки й швирнув у двері, я впав і як підірвався й побіг. На фільм я встиг!”
“Згадую 1952 чи 1953 рік, тоді з’явився американський фільм “Тарзан”. Я був старостою в класі, вчились ми в другу зміну. А фільм мали крутити в клубі. Я вже планував бігти туди, а вчитель каже, у нас сьогодні збори! Кажу: “Які збори?! Нам ще далеко йти!”. А він взяв мене за шкірки й швирнув у двері, я впав. А як звівся на ноги, то щодуху дав драла. Головне, що на фільм встиг!”, – з усмішкою пригадує Василь Харитоненко.
Сьомий клас юнак закінчив з похвальним листом. І цей лист давав змогу вступити у будь-який технікум без екзаменів. І товариш Василя сказав йому, що планує подати документи до Київського суднобудівного технікуму. Василь подумав і вирішив теж піти туди навчатись.
“Я теж загорівся цим! Але мені не віддавали моє свідоцтво у школі. Хотіли, щоб я навчався далі, здобув повну середню освіту. Я ходив, плакав, набридав і зрештою у школу привезли машину заповнену торфом, яким опалювали заклад. І директор мені сказав: “Перенесеш торф у сарай і лише тоді віддам твої документи”. Я був малий, худий і таскав той торф. Все зробив – і лише тоді він мені жбурнув те свідоцтво”, – ділиться спогадами Василь.
За перші два місяці навчання отримав сім (!) двійок…
Отож, у 1954-му Василь Харитоненко вступив до Київського суднобудівного технікуму. І за перші два місяці отримав…сім (!) двійок. Річ у тім, що в Микуличах юнак у шкільній бібліотеці стояв пів року в черзі в шкільній бібліотеці, аби прочитати книгу “Три мушкетери”, а в технікумі дорвався до бібліотеки й… Так, про все одразу забув і пірнув у книжковий світ так, що все інше перестало цікавити. Які там заняття, яке навчання?! Згодом, у 1956-му технікум перейменували у Київський вечірній електромеханічний технікум лісозаготівельної промисловості. І залишили лише одну групу суднових механіків. Василя одразу перевели в лісозаготівельну. Закінчив навчання, здобув кваліфікацію техніка-механіка тягових і дорожніх машин. Працював сучкорубом, електропильщиком у Київському ліспромгоспі, розчищав площі під майбутнє Київське водосховище.
Далі – навчався у Кременчуцькому військово-авіаційному училищі, яке було через рік ліквідоване через значне скорочення армії.
Василь навчався у Кременчуцькому військово-авіаційному училищі
“Людина в космосі!”
“Я ж відмінник і тоді було так – півроку теорії, півроку польотів. І от на польотах потрібно було 13 годин налітати з інструктором, а потім він випускає тебе в небо самостійно. Мене випустили на сьомій годині. І далі – літав сам. А потім училище скоротили і я вступив на механіко-математичний факультет Київського держуніверситету ім. Шевченка, де зимову сесію здавав 13 разів. А ще була одна історія, яку кому б не розповідав – не вірять. Тролейбусом №11 їхав я на заняття у червоний корпус. Доїхали до стадіону, зупинились, а народу – тьма. Хтось сміється, хтось плаче. Вискакую і чую: “Людина в космосі!!!”. Це було 12 квітня. Я добіг до аудиторії, там лекція, 100 студентів, а я забігаю і кричу “Людина в космосі!”. А ввечері в гуртожитку хлопці мені кажуть: “А ти бачив наказ?”. Виявилось, що мене відрахували. Я на ранок біжу в деканат. Однак тоді було не так демократично як нині. В такий спосіб закінчилось моє навчання в універі. Поїхав працювати на будівництво Братської ГЕС. Там написав і першу замітку свою в газету, і малесеньку книжечку. Я з нею і спав, так беріг її. Але, на жаль, до цих пір не зберіг”, – розповідає Василь.
Ще у 1966 році юнак вступив на філологічний факультет киргизького держуніверситету, де за рік склав екстерном іспити за два курси і перевівся на третій курс факультету журналістики московського держуніверситету ім. Ломоносова. Потім працював у газеті “Київська правда”, куди Василя взяли позаштатним працівником. Ще через рік перейшов до відділу інформації і пропаганди Держкомсільгосптехніки УРСР. Готував матеріали сільськогосподарської тематики для засобів масової інформації України.
“Об’їздив тоді всю Україну. Тоді було 576 районних центрів, а я точно був у 450. І мав таку звичку, що куди б не приїхав, я готував матеріали в газети, журнали, для телебачення та радіо. Приїду і за тиждень напишу, напакую те все і віддам. А перше моє відрядження було у Львів”, – розповідає Василь Харитоненко.
Про видавничу справу
3 1986 року Василь Харитоненко був редактором, старшим редактором, керівником групи міжнародних зв’язків державного видавництва дитячої літератури «Веселка».
З 1990-го – комерційний директор, директор і один із засновників приватного видавництва «Глобус», засновник і керівник видавництва «Дажбог». Василь все робить вдома, із сином розробляє дизайн та готує матеріали до друку. За останні 10 років чоловік видав близько 60 книжок по БІГ-регіону.
“Спочатку я працював у видавництві “Веселка”. А потім вирішив відокремитись. З товаришем створили приватне видавництво «Глобус». Так пізніше і з ним розійшлись наші шляхи і я відкрив своє видавництво, яке спочатку називав своїм прізвищем “Харитоненко”, а потім перейменував на “Дажбог”. Коли я почав свою справу, ніхто не підтримував, все робив сам і на своїх старих зв’язках. І досі дружина живе в Києві, а я тут, в Немішаєвому. Мегаполіс і 8 поверх багатоповерхівки – не для мене”, – розповідає Василь.
Повномасштабне вторгнення
У хаті сидіти було холодно і Василь Харитоненко виходив до будинку культури. Коли були зелені коридори і люди виїжджали – він допомагав. Тільки тоді він усвідомив – почалась війна. Потім з вікна своєї домівки Василь бачив, як рухались ворожі танки й навіть рахував їх. Один раз було 55 одиниць, вдруге – 72, а потім також їхало й по 2-4, тільки він їх вже не рахував.
Було й таке, що літній чоловік натрапив на нелюдів. Коли він йшов вулицею, з-за рогу виїхало 2 чорних позашляховика, з вікон якого стирчали автомати. Василь стояв із білою ганчіркою й одразу підняв руки. Машина зупинилась біля нього. “Куда идем?!” “Та от…” “А что в рюкзаке?!” “Там “чікушка” самогонки дуже поганої і брусочок мила” “И куда?” “Може поміняю на продукти якісь”. “Опусти руки, мы не воюем со стариками”.
“Оце момент був, коли я дуже боявся. І потім, коли лягав спати в холоді, одягнений, під трьома ковдрами, з кішкою, думав, що я ж не один, тут ще позалишались люди, окрім мене. Потім виходив, сусіди варили кашу і до них людей так 20-30 приходило їсти. Ще тут, поруч, жила сестра моєї дружини зі своїм сином, у якого параліч. Він ніколи не ходив, тільки повзав. На момент, як почалось повномасштабне вторгнення йому було 37 років. І я зрозумів, що продукти людям пороздавав, а їм нічого не відніс. І ось, зібрався, пішов. Дійшов до переходу, а там в районі будинку культури лунає автоматна черга і я як рванув звідти, додому. Більше я не ходив. А потім бомба потрапила у їхню хату… Її сина, Ігоря, поранило уламками і на ранок він помер… Поховали його на городі тоді… Вже як орки пішли, то перепоховали на кладовищі, а 2 тижня тому встановили пам’ятник”, – ділиться Василь.
Василь активно збирає матеріали для нової книги
Зараз Василь Матвійович готує чергову книгу, яка має робочі назви “Хроніки окупації” або “Окупаційна хроніка”. Буде абсолютно чорна обкладинка, а на ній – портрет Тараса Шевченка. Історії у книзі стосуватимуться громади – Микуличі, Немішаєве, Клавдієво-Тарасове. Там будуть розповіді, фотографії будинків, алеї Героїв. Також Василь придумав собі, що хоче зібрати фотографії, які були зроблені до повномасштабної війни та нині, коли вже міста та селища зазнали руйнувань. І зробити це так, що з одного боку розвороту квітуватимуть міста, з іншого – вони ж, але сплюндровані війною. І зібрати фото також із БІГ-регіону: з Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Бородянки, Дмитрівки.
За останні 10 років Василь Харитоненко видав близько 60 книжок по БІГ-регіону
…Щодня з самого ранку Василь Матвійович відкриває селищний будинок культури, у якому всі, хто має вільний час та натхнення, плетуть сітки, кікімори, шкарпетки та збирають смаколики військовим.
Щодня, з самого ранку Василь Матвійович відкриває будинок культури, у якому плетуть сітки, кікімори, шкарпетки
Наше традиційне бліц-опитування:
Улюблений напій?
- Половина Київської області знає, що я вживаю тільки коньяк (сміється)
Улюблена страва?
- Овочевий суп
Улюблене місце у Немішаєвому?
- Це дуже складно сказати насправді, але ось тут, через лісок біля мого дому є будинок, де живуть мої друзі. Вони кияни і приїжджають тільки на вихідних, у них дуже гарно зроблена альтанка і ми там збираємось. У нас є традиція – о 10 годині ранку п’ємо каву, а ввечері шашлик та посиденьки. Це місце, де ми відпочиваємо.
Улюблена книга?
- Немає кращої книги, де б так гарно описали чоловічу дружбу та шанобливе ставлення до жінки – “Три мушкетери”
Улюблений фільм?
- “Гараж” (1979)
Улюблений колір?
- Гнила вишня
Улюблена пора року?
- Зима
Чим пересуваєтесь містом?
- Пішки
Опишіть себе трьома словами?
- Занудний і чим старше стаю, тим все більше. От все мені не так)) А ще прямолінійний. А третє слово… то вже має сказати про мене хтось інший, зі сторони
Якщо знаєте цікавих людей, будь-якої професії, або з особливою історією, з якими варто познайомитись, пишіть нам! Ми покажемо яскраві “Обличчя регіону”!
Раніше “Інформатор БІГ” розповідав про історію Анастасії Тихої та її притулку для тварин та про Миколу Василькова: «Я все життя мріяв бути футболістом». А ще про Василя Попеля – художника з Ірпеня, який власноруч побудував картинну галерею своєї мрії та про Світлану Поклад із курортного Ворзеля: “Чия ти дружина – не так важливо. Складно взагалі бути дружиною…”
Дарія Сльоза
